national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

«Пролегомени до українського дискурсу»

Недавно автори з Івано-Франківського університету Ярослав Мельник та Наталія Криворучко подарували мені свою книгу «Пролегомени до українського дискурсу». Маючи звичку читати дароване, зробив це з приємністю, бо чимало з прочитаного перегукується з моїми міркуваннями. Висловлюю їх у дещо нестандартний спосіб, як лист до авторів.
О. Мороз

Шановні Ярославе Григоровичу та Наталіє Володимирівно!
 
Із щирим зацікавленням прочитав вашу працю. В ній ви змогли в комплексі проаналізувати низку тем, які нібито не торкаються безпосередньо економіки, політики, соціальної сфери – того, що вважається державним життям, а торкнулися власне людини, на якій відбивається все те, що є в суспільстві і яка теж є причиною суспільного стану. Саме так, в комплексі, мені здається, у нас ніхто ці проблеми не розглядав.
Хотів би поділитися враженнями як споживач одержаної інформації. Свої міркування я залишив на сторінках книги, і, не вважаючи себе фахівцем у порушених темах, зішлюсь на перші емоції, вони, сподіваюсь, точніше відбивають сприйняття прочитаного. Можливо це буде корисним як фрагмент пропонованої вами полеміки. Однак ще раз підкреслю, що робота ваша цінна, потрібна, зроблена кваліфіковано.
В «передмові» та інших главах, мені здалося, варто було б спробувати знайти (якщо це можна) закономірності зв’язку об’єктивного і суб’єктивного в суспільному житті. На мій, значною мірою матеріалістичний погляд, першопричиною суспільних процесів є суб’єктивна дія, хоч у своєму розвитку вона згодом набуває об’єктивних ознак і на відповідному етапі може розглядатися як данність. Тому, і аналізуючи процеси, і, особливо, впливаючи на них, треба мати на увазі первинність суб’єктивного, що в реальному житті означає відповідальність, того (чи тих), під чиїм впливом відбувається розвиток.
Також слід враховувати, що деякі фактори можуть спотворювати всі аспекти суспільного життя до неможливості їх вірно оцінювати. Таким фактором у «передмові» та інших розділах згадується корупція. В наступних своїх дослідженнях (думаю, вони будуть) зверніть увагу на те, що однією з головних причин наявності корупції в Україні є існуюча СИСТЕМА влади, і що для розвитку суспільства (прогресивного чи регресивного) корупція – явище суб’єктивне за природою виступає об’єктивністю з величезним впливом на всі взаємини в суспільстві.
Главу «Міф та псевдоміф і політичний дискурс» ви супроводжуєте епіграфом «Міф творить державу». Напевне у цьому контексті нам усім не вистачає тлумачень слова «міф», бо в його безпосередньому значенні воно не достатньо точне, бо в цьому випадку міф використовується як обґрунтування ідеї. Інша річ – ідея реальна чи ні, її втілення успішне чи ні, зміст виправданий чи надуманий. В цьому сенсі щодо України, її нинішнього стану дослідження можна вести до безкінечності. Але якби їх зосередити довкола проблеми умов для перетворення людини в громадянина, можна було б вийти на цікаві узагальнення. Як на мене, ми вийшли б знову на потребу демократичної системи влади.
Ризикованим, однак, здається в філософічних, здебільше, міркуваннях приводити конкретні прізвища, бо часто (або у більшості випадків) міф з часом переростає в антиміф у своєму вузькому значенні. Аналізуючи різні типи міфів, не слід, гадаю, на цій підставі робити висновок про «…неготовність України до саморозвитку…» Цей висновок не варто відносити до держави, у світі вистачає прикладів, коли в різні часи цілком аргументована «неготовність» виявлялася…міфом (Індонезія, острів Борнео, Японія, Китай…) Іншими словами, ситуація з владою (відносно суб’єктивна річ) не повинна абсолютно накладатись на річ об’єктивну – державу. Хоч, ясно, це вже буде стосуватись влади, конкретики, що ближче до політики і далі від філософії.
І в цьому, і в інших розділах мені здалося, що ви надмірно посилалися на аргументи з радянських часів. Це вузько політизує виклад, знижує його цінність, бо такі аргументи в Україні забалакані, страждають поверховістю, інколи спекулятивністю. Для вашої праці це зайве, та й сучасність дає нам досить аргументів для аналізу. Проте вважаю незаперечним висновок про неспроможність створити міф…креативну міфологему як імпульс до самотворення. Приходжу навіть до пропозиції вважати міф правильно (або неправильно) сформульованою перспективою. Саме тому абсолютно згідний з вами, що феномен міфу як відображення способу моделювання держави має бути не предметом балаканини дилетантів, а полем скрупульозних розвідок висококваліфікованих фахівців.
Дуже цікавим вважаю розділ «Неправда (обман) як компонент політичного дискурсу». І хоч не зовсім точно, як мені здається, використано приклад «касетного скандалу» (це не ознака політичного процесу, це звичайний кримінал, що стосується конкретних владців), класифікація термінів, їх місце в державному житті, співвідношення прозорості і закритості тощо допомагають читачу розібратись у значимих речах.
Події останнього часу і їх інформаційний супровід дають великий масив фактів для аналізу у вибраному вами руслі. Досить розглянути чергові інформаційні випуски TV про події на Донбасі. Інколи здається, що їх можна використати як розвідувальні дані для ворога, іноді – як приклад дезінформації, а ще – як зразок непрофесійної пропаганди. Не критикуючи журналістів, їм робити свою справу складно, скажу, що ситуація та її висвітлення переконує, - ефективне управління вимагає, щоб кожен кваліфіковано і відповідально займався своєю справою у відповідних межах. Тоді не виникатиме претензій щодо прозорості, відкритості і т.д. в міру, критерії якої визначаються інтересами суспільства та держави.
Глибоко розроблена тема політичної девіації. Слушні відсилки на позиції Я. Гілінського (джерелом девіації [роздвоєння, відхилення від загальновизнаних норм] є наявність соціальної нерівності), Смейзлера (суб’єктом політичної девіації виступає політична еліта), А. Камінські (про потребу створення механізму контролю в інтересах народу), М. Примуша. Під висновком останнього міг би підписатися кожен, хто справді цікавиться політикою. Цитую: «…політичний процес в Україні перебуває в стадії стагнації, для якої характерні слабке представництво інтересів, сумнівна легітимність виборів, низький рівень політичної участі, який не виходить за межі голосування, поширення   патрон - клієнтальних*   зв’язків,   порушення законів посадовими особами держави, відсутність довіри суспільства до державних інститутів та низька ефективність держави»…
Зроблена вами класифікація джерел соціально-політичних девіацій охоплює весь перелік проблем України, котрі мали би стати складовими програми перемін у державі, предметом турботи партій, громадських організацій, влади загалом. Візьмемо одне із джерел, сутність якого добре відчувають люди, навіть далекі від політики, - спекулятивні процеси над штучно створеними проблемами та загострення маловартісних питань, введення їх у ранг політактуальних (ажіотаж довкола острова Тузла, мовні питання, створення козацьких полків…) Додам від себе: доставка «дефіцитних» ліків, скасування депутатської недоторканності, демонстрація процедур арештів посадовців, акцентування (без реагування) на фактах зловживань окремих олігархів, пропаганда реформ, які люди бачать тільки в негативних для себе наслідках…
Погоджуюсь з міркуванням авторів щодо потреби наукової розробки проблеми девіації, боротьби з нею і на вітчизняному рівні, і в цілому світі.
Цілком виправданою вважаю вашу увагу до проблеми екології, з акцентом до екології людини. Щоб не повторювати відомі сентенції «або зміниться людина, або зникне з лиця землі» в їх абсолютній істинності, радив би, однак, в наступному розвитку цієї теми зосередитися не так на констатації проблеми, як на завданнях для всіх і кожного (!), щоб її розв’язати. Беручи участь в обговоренні цієї проблеми на різного рівня (в т.ч. міжнародного) форумах, зробив для себе кілька висновків. Сподіваюсь, ви їх підтримаєте.
По-перше, міжнародні інституції (ООН, ОБСЄ, РЄ та інші), розглядаючи питання екології, повинні приймати імперативні, обов’язкові до виконання рішення і знайти способи примусу суб’єктів міжнародного співтовариства до виконання цих рішень, оскільки йдеться про збереження життя на Землі.
По-друге, екологія вимагає в країні справжньої демократії і соціальної справедливості, в цьому напрямку – по суті соціалістичному, і має розвиватись країна, цивілізація. Альтернативи такому напрямку немає.
По-третє, всі складові державного життя повинні першочергово враховувати потреби захисту довкілля. Так, щоб в сукупності політика, економіка, соціальна і духовна сфери, державна влада і самоврядні структури були зорієнтовані на потребу людини – жити в екологічно здоровому середовищі.
По-четверте, екологія – проблема не стільки держави, скільки КОЖНОГО. Не робити довкілля чистішим, а не допускати його забруднення. В цьому сенсі в Україні роботи непочатий край. Ми, ніхто інший, перетворюємо обітованний край – Україну в смітник, звалище непотребу (подивіться двори, околиці, ліси і лісосмуги, береги водоймищ…). Це наше ЛИЦЕ. Ніхто за нас не зробить його пристойнішим.
Епіграф до теми, що стосується феномену громадянина в контексті еволюції соціально-політичних систем майже дослівно повторює сказане моїми однопартійцями давно: «Титанічну працю докласти потрібно та час, щоб населення перетворити у суспільство». «У народ, а людину – у громадянина»,-додамо слушно.
У розділі є необхідна класифікація категорій, приведені міркування древніх і сучасників, зроблено цікавий аналіз і узагальнення. На що би варто було звернути акценти?
В тому, що існує проблема громадянина як особи, котра ідентифікує себе з країною, її справами, заперечень немає. Це факт. Але першопричина його не в радянському минулому, а в нас самих. В «радянському типі мислення», який нібито треба долати, було більше «громадянськості», ніж у типі сучасного «патріотизму» (беру в лапки, бо годилося б писати «псевдопатріотизму»). Окрім того, вже ціле покоління, або і два покоління не зазнали впливу «радянського», тому треба розглядати фактори, що стосуються нас сучасних. (Недавно був у Литві, нашій посестрі з пострадянського простору. З точки зору «громадянства» вони нас випереджають, а старт то був одночасним. Отже, причина не в минулому).
Не зовсім коректною вважаю думку про те, що держава має формувати з людини громадянина «якісного типу мислення».
Вплив держави, певна річ, є, але ключ до вирішення проблеми зміни людини і населення, ще раз підкреслю, в системі влади і розвитку справжнього самоврядування. Переконаний, стан демократії, її наявність на практиці, в усіх стосунках між людьми, людиною і громадою, людиною і владою (і навпаки) ВИЗНАЧАЮТЬ СТАТУС ІНДИВІДА і статус нашої спільноти. Є демократія або нема, - є громадянин і народ, або один і (вибачте, не мій лексикон) – «біомаса». Поки таких умов немає, держава не створить «першоутворюючі цеглинни» - толерантність, довіру, ініціативність».
Добре, що серед опрацьованих питань ви не оминули увагою гендерну політику. Принаймні, приведені в розділі статистичні дані про роль і місце жінок в Україні та інших країнах викликають потребу їх уважно розглянути. Про інші нюанси говорити не варто, вони давно опрацьовані у світі. Погодитись треба із авторами, що, по великому рахунку, конфронтації між чоловічою і жіночою статтю в процесі політичних дискусій через статеву співналежність не існує. Причина дискусій в політичних, ідейних, меркантильних міркуваннях. В українській сучасності – бізнесово-політичних міркуваннях. Якраз тому персональний приклад з книги невдалий, не можна до високого міфу Жанни д’Арк тулити недостойних. Так мені здається.
Нині чимало представників творчої інтелігенції в своїх публікаціях звертаються до еліти, висловлюючи своє ставлення до цієї невеликої частки суспільства. Мотивація такої уваги зрозуміла – вплив еліти не відчувається. А що є за словом «еліта» чи «інтелігенція» в сучасній Україні? Цій темі у книжці присвячено окремий розділ. Насправді тема достойна окремого дослідження, можливо це згодом і станеться. Але, як бачимо, сьогодні ця тема злободенна, бо дефіцит впливу еліти відчутний повсякчас, відбувається десакралізація еліти. Причину того точно назвав чеський філософ Маріан Кішш, добре що його висновок автори привели: «…нині ми опинились у другій фазі приватизації – приватизації політики. Приватизаційна олігархія, в руках якої зосереджується економічна міць, намагається усіма способами знищити перешкоди, якими для їхніх інтересів є демократична політика і демократичні рішення. Маргіналізація демократичних еліт є природним супутнім явищем олігархізації суспільства». Якщо так говорить чех, то що би варто сказати українцю?
Автори змушені визнавати, що в сучасному світі (уточню: в українському сучасному світі) еліта набрала форми суспільної патології. Паразитування та накопичення матеріальних ресурсів, гра за «власними правилами» стали сутністю державної верхівки. Загалом можна погодитись з можливістю говорити, що політична верхівка може називатись не інакше як політичним угрупованням, квазіелітарною групою.
Дозволю собі зробити деякі ремарки. Еліта з необхідними ознаками (високий рівень інтелекту і філософське бачення процесів, широкий світогляд з баченням перспектив для суспільства і держави, компетенція, духовне багатство, висока мораль, почуття власної відповідальності за стан справ у країні) – гострий дефіцит в сучасній Україні. Думаю, що акцент в бік правлячої верхівки як еліти, в роботі Я. Мельника і Н. Криворучко випадковий. В різні часи, як правило, правляча верхівка до еліти не відносилась. (Не пригадую хто із мудрих вважав бажаною державу, в котрій правитимуть філософи. Віки минають, а побажання залишається нездійсненним). Не маючи владних повноважень, скажімо, в радянський період, були люди, і їх усі знали, авторитет яких мав дієве значення для суспільства і для влади. Пригадаймо: Гончар, Амосов, Лєбедєв, Глушков, Олійник, Гіталов, Сухомлинський… Називаю «навскид». Кого сьогодні можна поставити в подібний ряд?
Відсутність високого прикладу і впливу веде до пониження загального інтелектуального рівня суспільства. На вакантний простір в усіх сферах пролазить сірість, вона нахабна, криклива, безцеремонна. Вона скуповує наукові звання (скільки в нас докторів науки в економіці, юриспруденції, політології, докторів без пристойної середньої освіти?). Вона орієнтує обивателя, особливо молодь на сурогати цінностей, дискредитуючи цінності справжні. Хіба не зіштовхуємось ми щодня з телевізійною або вуличною рекламою, де спочатку звучить щось величне, горде, піднесене…, а закінчується пивом, горілкою, назвою бізнесової групи чи банку?
Днями зустрічався з членами клубу АН України. Вони…забуті, нікому не потрібні. Як і письменники, артисти, художники, вокалісти – справжні, не «розкручені» митці. Якщо на цих людей немає попиту, значить суспільство прямує не в той бік.
Необхідний поворот можна здійснити саме через зміну системи влади, якої, до речі, вимагали обидва Майдани. Система – не панацея, але вона – шлях до позитивних, вкрай потрібних Україні перемін.
«Ніщо так не обтяжує та не пригнічує народ і людину, як тривала невпевненість». Ці слова С. Цвейга взяті за епіграф до розділу «Фактор стратегії в українських політичних процесах». Місце цього фрагменту і пояснення причин занепаду України названо у висновках інститутів соціології та інституту стратегічних досліджень. На їх щастя, владці науковими висновками не переймаються, бо вони їх не читають. Читали б, то сумнівно, аби появилося таке: «…напрацювань, здатних чітко показати стратегічну лінію політики України, зрозумілу для інших держав, на сьогодні немає…Впродовж років незалежності не було висунуто більш-менш зваженої, але беззаперечної стратегічної програми розвитку України».
Я би заперечив. Така стратегія пропонувалась, але при існуючій системі вона не могла стати як ідея «матеріальною силою». Примітивно це можна пояснити так: злодію стратегія, її наукове обґрунтування зайві. Він і без того знає, як взяти своє. Держава для нього – тло, середовище для визискування.
Для появи стратегії важливо здобути найважливішу ланку системних перетворень – ухвалити змінену до потреб сучасності редакцію чинної Конституції. Йдеться про європейську модель управління зі справжнім самоврядуванням, реформованими для того бюджетною і податковою системами, виборами з відкритими списками, ліквідацією адміністративної вертикалі, підконтрольністю влади громадянам і громадам. Не зважаючи на тривалий період боротьби за цю перспективу, вірю в її здійсненність. Не випадково вже два Майдани спонтанно приходили до висновку про неї.
Автори шукають відповідь і на питання чи є загроза тоталітаризму у ХХІ столітті. Ясно, що це стосується найперше України, але не лише її. Складові цієї проблеми приведені в сучасному геополітичному контексті. На мій погляд, розглядати тоталітаризм як мало не закономірний етап розвитку державного ладу до демократії не зовсім коректно і з наукової, і, тим паче, з практичної точки зору. Так, тоталітаризм характерний і для минулого, і для сучасної України. Його родові ознаки, типологію та характеристики в роботі приведені. Можна погодитись, що це режим, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти (точніше: верхівки, О. М.), організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. Всі ці ознаки, деякі фактично, деякі як прагнення правлячої верхівки в Україні, є. Зробити прагнення дійсністю (щодо контролю, наприклад) не важко в умовах адміністративної системи, котра і є у нас причиною занепаду країни.
Щоправда, тоталітаризм може мати і приховані форми. В США, наприклад, стратегія, внутрішня і зовнішня політика опосередковано залежать від президента, уряду, конгресу. Але над ними є федеральна резервна система, неафішована структура, яка контролює нервову систему державного  організму (і не лише в США (!)) – систему грошового обігу. Вона – справжня влада і її тотальний вплив, в т.ч. на геополітику, вирішальний.
Небезпека тоталітаризму полягає в тому, що він позбавляє людину потреби мислити, втручатись у суспільне життя, політику, бути громадянином. За нього все вирішує «начальство», звільняючи людину від відповідальності за те, що є в державі. Багатьом це, зауважимо, подобається, так простіше. Раб не завжди зізнається і собі, що він раб.
В роботі згадується про те, що глобалізація є однією з ознак тоталітаризму. «Як відомо», кажуть автори. Дискусійний підхід. Співвідношення категорій «тоталітаризм» і «глобалізм» треба всебічно досліджувати. Як мені здається, це поки-що відкрита тема.
Відверто кажучи, серед пролегомен як попередніх пояснень до української ситуації та її можливих змін, я не сподівався зустріти психологічну складову – феномен страху. Він справді важливий, автори це переконливо доводять. Було би, здається, корисним, якби від страху перекинути ще ланцюжок залежностей до байдужості. Цей феномен дуже впливовий і відкриває широченне поле факторів, що вкорінили це психологічне явище. Наслідки того дуже важкі, їх треба нейтралізувати, змінюючи людину.
Кожен розділ запропонованої роботи розпочинається з кількох або одного афоризмів, здебільше, гадаю, авторів книги. Є серед них частково дискусійні, частина з них – безсумнівні, ще частина блискучі, афористичні. Таким до теми «Риторика та неориторика: проблеми методології» є висловлювання «Велика небезпека виходить від невігласа, який володіє словом». Кожен, хто прочитає цей вислів, відразу знайде підтвердження цим словам в сучасній українській, наприклад, політиці.
Відгук на книгу не може заглиблюватися в науковий аспект проблеми, в критерії відмінностей між риторикою і неориторикою. Самі автори перераховують наукові напрямки, які охопила неориторика: лінгвістика, психологія, семіотика, соціологія і т.д. Не будучи фахівцем в цих напрямках, не стану щось коментувати. Зішлюсь хіба на принцип відносності, що стосується різних категорій і дефініцій. Розуміючи, що риторика віддавна переслідувала мету переконати слухача, треба сподіватись, що неориторика не омине цю мету, не стане дитинно чистим комунікативним потоком, толерантним до різних ідеологічних позицій, до співіснування навіть полярних думок. Це певною мірою ідеалістична характеристика сучасної чи майбутньої комунікації, як і те, що неориторика може вважатися найвищим досягненням демократії. Для неориторики є об’єкт – людина, суспільство чи якась його частина. Зміст комунікативного потоку і методик його створення, оформлення, донесення мусить враховувати характеристику об’єкта. А він в сучасній Україні ще довго вимагатиме переконання, інакше йтиметься про нежиттєві ролі.
Хоч можливо я помиляюсь, критично ставлячись до співгромадян або не знаючи неориторики як інструментарію. В будь якому разі застосування інструменту передбачає його потребу, причину. Вона – змінити людину шляхом переконання. Так мені здається.
Набагато ближчою до проблем сучасної України є проблема клієнтизму, залежностей між людьми за принципом (вульгарно висловлюсь) «патрон – раб». Такий тип взаємин має свої причини в Україні. Але зберігатись він не повинен. Бо, як свідчить соціолог Є. Головаха «Україна просувається в напрямку від залишкової радянської системи до феодалізму, який характеризується такими рисами,як відтворення президентської вертикалі за партійною, а то й царсько-феодальною системою…»
Ліки від цієї біди названі раніше, - зміна системи влади. Раб може стати людиною і громадянином тільки тоді, коли він сам може впливати на обставини особистого життя, життя своєї сім’ї, громади, краю, країни. Для цього потрібні умови. Вони – в демократичній системі влади.
Відверто кажучи, мені здалися застарілі змістом аргументи щодо «Типології стратегем мислення в контексті державотворчих інтенцій». Зосередження предмету дослідження до аграрного типу мислення зробили розвідку… занепадницькою. Можна зрозуміти, що цей тип мислення автори відносять до всього, вважай, суспільства, відкидаючи не спростовану ніким тезу про те, що «бытие определяет сознание». Нею все ж корисно керуватись хоч у якійсь мірі. Світ змінюється стрімко, і хоч людина відстає у власних змінах, використовувати базовими погляди, сформовані дійсністю при М. Драгоманові, В. Липинському, В. Винниченку, не варто. Здається, саме тому типологізація ознак аграрної моделі мислення грішить недостатньою об’єктивністю. Навіть перший посил не коректний «…час невблаганно бере своє, і село, як і відповідний тип мислення [все-таки «бытие…» О. М.], поступово маргіналізується під впливом індустріалізації і урбанізації». Село не маргіналізується стосовно потужних напевно (?) центральних течій. Село просто знищується як середовище державотворення. І не внаслідок урбанізації, а внаслідок злодійської і злочинної політики влади. Разом із селом нищиться і держава. Скажімо, п. 3. «ознак» стосується «обмеження просторових параметрів» і пояснює чому аграрне мислення призводить до «…неможливості мислити глобально, виходячи за межі матеріального». У аграріїв давно немає обмежуючого фактора – «своєї території» і натяку немає на «бездумне збирання земель», «накопичення заради накопичень». Люди з такою типологією мислення відійшли років 70 тому. Накопичення задля накопичення характеризує загалом логіку капіталіста, є вони і на землі, тільки значна частина їх не українці і проживають вони не у нас. «Такі цінності, як мудрість, вишуканість, аристократизм, втрачають свою актуальність» - пишеться в цьому пункті. А де згадані цінності зберігаються? І як вони могли бути притаманними представникам типології аграрного мислення Г. Сковороді, Т. Шевченку, багатьом іншим? Це не примітивне посилання на символи задля маскування образи вихідця із села. Це підтвердження того, що винятки свідчать про закономірність. А вона не така, як викладено в цьому розділі.
Вона, окрім того, набагато гірша, ніж приведені «ознаки», бо ліквідовується фактично база «бытия». Тому на часі не тільки задумуватись над реформами АПК, а й діяти, починаючи зі зміни умов. А ознаки типології нехай будуть аргументом для порівнянь. Тепер чи колись.
А от останній розділ дослідження «Імітація в контексті формування політичного дискурсу» переконливий в більшості складових, правдивий і тому…гіркий. Є і тут натяки на впливи радянської дійсності, цим часто користуються ті, кому бракує переконливих аргументів. Мені здалося, ця вада не стосується авторів, але штампи живучі. І якщо про «замкнутість гуманітарної науки» в той час можна згадувати (як і про те, що серйозна наука таки була), то про створення у пострадянський період «родинно-кланових та партійно-кримінальних угруповань», як наслідку радянського періоду, їй – право, видумка. Назви згаданих угруповань – не парні категорії, можу це засвідчити багатьма аргументами.
А щодо імітації духовності, демократичності, соціальної та партійної діяльності, реформ (особливо!) та інших явищ, автори праві. Віртуальна, спотворена сутність «державотворення» вбиває ініціативу мас, людини, розводить на антагоністичні позиції людину і владу. Це справді серйозний предмет для впливу усіх, хто небайдужий до державотворення в Україні.
І добре, що така потреба підтверджується цією корисною працею двох авторів.
 
 
 
О. Мороз
29.03.15