national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

«У Криму тепер немає ніяких правил»

 
Олександра Дворецька – кримська активістка та організатор правозахисного центру «Дія». У зв’язку з нещодавніми подіями була змушена покинути півострів і переїхати до Києва. Жінка розповіла про свавілля міліції, про утиски інакодумців та загалом про ситуацію в Криму. Зустрілися ми з Олександрою біля Лядських воріт. Низенька, худорлява, мініатюрна дівчина не справляє враження активної правозахисниці. Як виявилося згодом, не кожен чоловік має стільки сміливості й мужності, як вона. А відстоювати альтернативну погляд у Криму – не так легко, як у столиці. Символічно чи ні, але запропонувала Олександра провести розмову в кафе з назвою «Крим». Каже, що минулого разу замовила янтик, а принесли звичайний чебурек. А янтик – це кримськотатарський чебурек, який готують на сухій сковороді без жиру. Замовляє пахлаву і каву-лате.
 
 

 
– Олександро, чим займається Ваш правозахисний центр?
– З часу заснування «Дії», з 2011 року, ми надаємо безплатну правову допомогу. У п’яти містах ми відкрили приймальні, де люди можуть її отримати.
 
– Які питання у Вашій роботі є пріоритетними?
– Колізії з державними органами, міліцією, вимагання хабарів… Проблеми, що їх не можуть вирішити юристи при міськвиконкомах. Тому конфліктне поле з місцевою владою виникло ще з часів заснування організації. У Криму це була Партія регіонів у своїх 80 відсотках складу Кримського парламенту.
 
– Чому Ви покинули півострів?
– Під час окупації, починаючи з березня, там перестали діяти правила. Коли я заснувала «Дію», ще були певні норми, ми знали, що є президент Янукович, міліція, яка керується законом «Про міліцію», все більш-менш зрозуміло. А тепер продовжувати роботу в місці, де не діє право, де ти не можеш гарантувати собі безпеку, неможливо. Ти не знаєш, що тебе чекає завтра. Якщо тобі як активісту почнуть виламувати вдома двері, усвідомлюєш, що в тебе немає жодного інструменту захисту, тому що міліція не діє. Бо вона вже не українська, але «еще не русская».
 
– Яким законодавством керуються правозахисні органи?
– Ніяким. Вони ходять без шевронів української міліції, з надписом «милиция», кажуть, що працюють за законами РФ. А це значить, що вони вже поліція. Законодавства Росії вони не знають. Вони дуже погано знали українське, а тепер не знають навіть про те, що вони вже не міліціонери й не міліція як мінімум. 
 
– Коли щодо Вас почалися перші утиски?
– З 30 листопада, коли ми в Сімферополі влаштували акцію проти міліційного свавілля. А взагалі в Криму перший мітинг на підтримку Євромайдану відбувся 24 листопада.
 
– Які методи залякування використовувалися?
– Перше, що було – це напис під квартирою батьків, вони живуть недалеко від Сімферополя. «Александра Дворецкая – чешская подстилка». Того ж дня їм надійшов лист нібито від моїх друзів, в якому розповідається про те, які інтимні послуги й кому я надаю. Добре, що в мене батьки адекватні.
 
– Як я розумію, на цьому тиск не закінчився?
– Коли почалися події на Грушевського, мене також «відзначили». У нас компанія із шести осіб організовувала Євромайдан у Сімферополі, і ми були «почетные предатели Крыма». Проти мене розповсюджувалися листівки: «Ваша соседка – предатель Крыма», які клеїли на мій будинок. Там була моя фотографія й інформація, ніби я пройшла курси екстремізму в США, що на моїх руках кров убитих людей, я отримую гроші від іноземних спецслужб і таке подібне… Перші листівки були кольорові, якісні, з класними фото з коктейлями Молотова, а остання – чорно-біла з чорною плямою й надписом «Черная метка». Думаю, що вони вже тоді «розпиляли» бюджет. (Сміється. – Ред.).
Через тиждень після листівок з’явилися ще ролики «Нет оранжевому перевороту». Вони крутилися в тролейбусах міста й на центральній площі. Там були гарні фотографії, думаю, що Партія регіонів витратила достатньо коштів, постаралися. (Сміється. – Ред.)
 
– Ви дізнавалися, хто саме замовив цей ролик?
– Так, це був Республіканський комітет з інформації. Тобто державна структура «совета министров». Партія регіонів за рахунок державного бюджету організувала створення ролику. В мене колись ще був особистий конфлікт з головою цього комітету.
 
– В чому він полягав?
– В інтернеті є цікаві історії про відео про Судак. Вони за 217 тисяч зняли 30-секундний кліп з фотографіями, які змінюються, як в Пауер-поінті. Наша організація витратила два роки, щоб дізнатися, куди витрачалися кошти. У них особиста образа на мене була. Вони потім ще сказали, що я це роблю для того, щоб дискредитувати владу, що я – шпигун, «работаю на западные спецслужбы, работаю на гранты посольства США». Я просто не уявляю, на кого розрахована така інформація. Так, я була в Штатах, але, справді, що ж я там робила, як не курси екстремізму проходила? Але «всё, пришла Россия», тепер виручать.
 
– Ви тоді не хвилювалися за своє життя?
– Коли почалися ці події, я розуміла, що увага до мене забезпечена на 100%. Очікувати, що у влади за чотири дні з’явилися нові методи, в мене ніякого оптимізму не було. Думаю ті, хто замовив поширення листівок, не збиралися «настукати мені по голові», бо якщо люди хочуть настукати – вони це роблять відразу. Але хвилювалась, що якийсь придурок прочитає, буде сидіти з пивком під будинком і просто впізнає. Далеко не треба ходити, щоб зрозуміти, що це саме я, бо було фото й адреса проживання.
 
– Чим Ви займалися в цей час у Криму?
– Відвідувала акції протесту, брала участь в ініціативі «Крим SOS». Більшу частину часу провела вдома, приймаючи дзвінки й розповсюджуючи інформацію у ЗМІ про координацію дій. Зверталося дуже багато знайомих, колег з інших регіонів, яким я, як людина знаюча, могла давати поради, а вони, як «незапалені» обличчя, могли кудись їздити.
 
– Коли Ви поїхали з Криму?
– 9 березня. Того дня викрали двох моїх друзів. Ми мали проводити акцію до 200-річчя з Дня народження Тараса Шевченка. Двоє наших колег – Анатолій Ковальський та Андрій Щекун зустрічали потягом державні прапори й листівки для акції. Мені повідомили телефонним дзвінком, що їх затримали на вокзалі міліціонери. У райвідділку мені сказали, що вони до них не доїхали і хлопців передали «Русскому единству».
 
– Що сталося з цими людьми?
– Вони 12 днів були полоненими, до них застосовували тортури. До цього я вважала, що таке буває тільки в книжках або страшних судових справах, коли тобі розповідають про електричний струм чи роздягання. І це не терористи, а звичайні кримчани, які мають альтернативну думку.
 
– Як у цій ситуації діяла міліція?
– Коли я викликала журналістів, міліціонери почали казати, що вони взагалі вперше чують про цих людей. Довелося публічно ставити питання, чому вони мені спочатку одне говорять, а потім інше. Через півгодини після цього подзвонили з прокуратури й повідомили, що вони займаються викраденням. Потім сказали ще з одного райвідділку, Залізничного, що вони опікуються цією справою, потім з лінійного відділку, потім зі служби безпеки… і всі дуже хотіли зі мною поговорити. Наскільки я розумію, не можуть різні відділки займатися тією ж самою справою. Зрозуміло, що зустрітися хочуть з якоюсь іншою метою. Тому поїхала з Криму.
 
– Чим тепер Ви займаєтеся в столиці?
– Кримчанами. Все, що стосується поселення, переселення… Цим взагалі займається велика кількість людей, які намагаються, на відміну від влади, допомогти тим людям. Крім цього, я ставлю на меті розповсюдження інформації про те, що відбувається в Криму, бо про Крим є дуже багато міфів.
 
– Наприклад?
– Ніби ви цього всього самі хотіли, ось Київ виступав проти, тут були масові протести, а от ви не виходите на масові протести – значить ви так хочете. І тому треба пояснювати відміни від київського Майдану.
 
– В чому вони полягають?
– Для мене основна – це відсутність правил. У Києві Янукович хоч робив вигляд, що правоохоронці виконують якийсь закон. У Криму людей викрадають міліціонери, передають «Русскому единству» й думають, що це нормально. Там вони дивляться й зовсім не реагують на правопорушення. Також були військові іншої держави, які ходили по місту з автоматами й перевіряли на вокзалі всіх, хто приїжджав, усі речі. Ще одне – в Криму немає безпечного місця. Якщо ми знали, що тут на Майдан можна принести їжу, залишити гроші, бронежилет, шини, то там зібрати їжу військовим – проблематично, бо ти не маєш змоги навіть назвати місце, куди все можна принести. Робилося це тільки через дуже перевірених людей. Остання відміна – в Криму не тільки в період Майдану, а й протягом усієї незалежності не було української державної політики. Там постійно був присутній флот Росії, який проводив спільні військові паради, там були «казачества», які фінансувалися з Росії, там була купа проросійських організацій, які спекулювали на цій темі (ми їх називаємо «профессиональные русские»). Щоб ви розуміли, в Криму – дві школи з українською мовою навчання. Я вчилася в російськомовній школі, в Національному університеті – російською мовою, і диплом захищали всі, окрім мене однієї, російською мовою. А мене на захисті питали: «Ты что на русском не можешь?..»
 
– Однак введення військ виправдане захистом російськомовного населення…
– За період роботи нашої приймальні не було жодного звернення від російськомовних щодо їхнього притиснення. Я російськомовна кримчанка, моя сім’я взагалі коріння пустила в Криму, але ми не росіяни. Це важливо: навіть, якщо ми розмовляємо російською мовою, це не значить, що ми росіяни. Бо росіянами ми ніколи не були. Чому хтось мені може дорікнути: «Ну ты же на русском говоришь…»???
 
– Як загалом тепер виглядає ситуація в Криму?
– Ми маємо 39 зниклих людей за березень, трьох вбитих, чотирьох, яких досі не знайшли, а всі, кого знайшли, – піддавалися катуванням. Ми маємо понад 70 випадків нападів на журналістів, винищення матеріалів, ми маємо цензуру, коли вимкнені всі українські канали, й ми маємо примус до прийняття російського громадянства – інакше позбавляємося права власності чи ще щось.
 
– Ви плануєте повертатися в Крим?
– Я повернуся, коли відчую, що мені там буде безпечно. Тому готова працювати в столиці для покращення – «покращення»… фу, яке слово – ситуації в Криму, але повернутися надовго – думаю, що не скоро. Я оцінюю, що це триватиме років два.
 
– Як Ви вважаєте, Крим повернеться назад до України?
– Так! Інакше тоді навіщо це все?
 
Спілкувалася Ірина Пікута