national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

ЛІВИЙ МАРШ ЯК НАБАТ

 
– Та куди ж далі лякати? – скажете ви. – Після Іловайська та Маріуполя, після секретних протоколів по аеропорту?
– А я й не лякаю, – відповідаю я. – Просто нагадую, що результатом громадянської війни в Україні цілком може стати соціальна революція. І головним її підбурювачем стане не ФСБ, а власний бюджет.
А рушійною силою – солдати, що прийшли з передової й виявили, що вмирали вони за квартири чиновників Міноборони («Україна і задзеркалля» – http://blogs.lb.ua/oleg_bazar/293104_ukraina_i_zadzerkallya.html).
...Я свідомо пишу про лівих («Лівий фронт в Україні. Новий наступ?» – http://ukr.lb.ua/news/2015/01/13/291836_liviy_front_ukraini_noviy_nastup...), свідомо намагаюся визначити лідерів, з’ясувати нові ідеологічні посили, фінансові можливості, шанси взяти владу.
 

Довідка представлена автором:
Олександр Мороз, 1944 р. н. Інженер-механік (1965 р.), політолог (1983 р.), 12 років роботи за основним фахом, член КПРС (1974–1991 рр.), член СПУ з 1991 року, народний депутат України І–V скликань, Голова Верховної Ради України ІІ і V скликань, член Конгресу українських літераторів, автор 18-ти книг (проза, поезія, публіцистика), лауреат шести міжнародних, літературно-мистецьких премій та кількох телерадіофестивалів (автор текстів пісень), з 2008 року на громадських засадах ведучий авторської програми «Обличчям до вогню» на державному каналі «Радіо – Культура».
 
Олександр Олександрович, як Ви до Карлейля ставитеся? Про роль особистості в історії? От був Мороз – справжній, харизматичний лідер, ватажок українських лівих. На зміну прийшов пройдисвіт з постачальників, потім – герой-коханець. В результаті Соціалістична партія опинилася на маргінесі. Що ж виходить: є Мороз – є соціалістична ідея в Україні. Нема Мороза...
Про роль особистостей в історії багато хто висловлювався, причому по-різному. Тривалий час історія взагалі писалася як тло біографії правителя. Невипадково російські царі за собою залишали історію держави, продовжуючи компіляцію Катерини II, котра нав’язала ідею перебирання «первородності» Русі Москвою. Знищивши всі першоджерела, включаючи «Слово о полку Ігоревім». Не дивно, що М. Костомаров в приблизно такий спосіб викладав і історію України.
Напевно, Карлейль у цьому сенсі був найбільш ортодоксальним. Можливо, в описанні древньої історії чи історії середніх віків підстави для такого підходу були. Але згодом суб’єктом історії все більше ставав народ, принаймні правителі змушені були на нього зважати, як мовиться тепер – «на громадську думку».
Гадаю, пасіонарні (за Гумільовим) особистості, такі як Македонський, Наполеон тощо, залишимо без коментарів. Вони – загадка. В стандартних, умовно кажучи, випадках вплив особистості відчувається, хай би суспільство (в даному випадку – окремої країни) і розвивалося за об’єктивними законами. Бо розвиток може бути успішним, прогресивним, швидким, а може – навпаки. Тут від першої особи чи кількох осіб залежить немало. І залежить від того, наскільки вона відповідає відведеній ролі в конкретному періоді. Де Голь, В. Брандт, М. Тетчер, В. Ленін, Н. Мандела, Б. Хмельницький (це випадковий підбір) такій ролі відповідали. Прикладів протилежного змісту незрівнянно більше. В Україні особливо, в роки незалежності – тим паче.
Ясно, що особисті риси, вольовий характер, фахові знання і досвід, ерудиція і т.д. мають значення. Але в основі – речі суб’єктивні: мораль, совість. Якщо людина розуміє як має розвиватися суспільство і держава, прагне використати для того необхідні важелі, обіцяє те людям і насправді робить, тоді її цілісність очевидна і успіх буде. Якщо одного з компонентів немає, втрачається час. А він теж впливовий фактор. Головний же компонент – совість. Наявність її у «перших осіб» перевіряється, на жаль, лише наслідками. Отож, в незалежній Україні у «перших» цього компонента не виявилося, вони дбали про особисте, а обіцяли – про спільне. Дрібними, отже, виявилися людьми.
А ще слід мати на увазі, що «перші» користуються ефективними інструментами впливу: а) на формування суспільної думки, зокрема через ЗМІ; б) на протидію і дискредитацію тих, хто їх нікчемність бачить і хоче те донести громадськості; в) на використання структур влади як каральних органів, для розправи з тими, хто пояснює: «король голий».
В партійному будівництві роль особистості теж важлива, а факторів, що впливають на її сприйняття, більше, ніж деінде. У нас більше сотні партій. Їх ніхто здебільше не знає. Партій за означенням – одиниці. Ідеологічних партій немає. Була одна, знаю про що кажу, - Соціалістична партія України. Решта – бізнесові проекти під конкретних очільників. Допоки гроші на нього тратяться, а від нього можна сподіватись на можливість добратися до влади, доти існує лідер і «при ньому» партія. Як тільки фінансове джерело з якихось причин (це окрема тема) зникає, зникає і партія та її керівник. Зникає найперше з інформаційного простору, що для звичайного громадянина означає відсутність відповідної партії.
В усіх партіях її коштами, як правило, розпоряджається перший керівник. Це українське ноу-хау. Виняток – СПУ. Навіть копійками на перших порах і згодом більшими сумами я не розпоряджався. Можливо в нашому суспільстві це було помилкою. Але в іншому випадку то була би не соціалістична партія. Принаймні, я так думаю. Проте вже декілька років я не голова партії, а люди (і в складі соціалістів, і поза ним) часто вважають мене керівником. Думаю, це підтвердження того, що основа партійного будівництва закладалася правильно.
Чому ж тоді про партію ти ведеш розмову ніби в минулому часі?, - запитаєте слушно. Тому, що в партійні внутрішні стосунки проникли гроші. В умовах, коли слід функціонувати в політичному середовищі, де курсують великі кошти (як правило, нелегального походження), конкурувати ідеологічній партії дуже тяжко. Тим паче, витрати навіть на мінімальні потреби (оренда приміщень, плата за телефон, комп’ютерний зв'язок, розрахунки за ефір, випуск друкованих матеріалів, утримання невеликого технічного персоналу тощо) в умовах України вимагає чималих витрат. Тут і з’явилися деякі, згадані Вами «активісти», що до місцевих партійних керівників «підкотилися» з фінансовими обіцянками. Останнім же обтяжливим було «тримати лінію» в умовах, коли на першій трибуні держави немає лідера партії, вони й піддавалися на обіцянки, маючи на увазі, що і фінансова підтримка гарантована. Частина обкомів на те не спокусилися. Структури почали роздирати під інтерес людей, які, м’яко кажучи, не мали і не мають необхідних політичних переконань.
А соціалістична ідея залишилась. Вона є, бо потреба соціальної справедливості, захисту прав людини, потреба того, що нині проголошують усі партії. З тією лише відмінністю, що за свої гасла ми боролися безперервно, а інші про них забувають, ледь закриваються виборчі дільниці. Прикладів безліч. Один лише приведу: гасло «Збудуємо Європу в країні. Запровадимо європейську модель управління» ми проголосили 16 років тому і все робили в тому напрямку, в тому числі добилися змін до Конституції в 2004 році. Сьогодні це гасло проголошують всі, кому не лінь, тільки робити насправді нічого в тому сенсі не збираються. Навіть маючи владу.
Попит на соціалістичну партію залишається. Активні люди це розуміють. Ними здійснюється організаційне оформлення партії «Соціалісти», - правонаступника СПУ. Так хочуть зробити ініціатори, провівши уже установчий з’їзд, збираючись через кілька днів затвердити на другому з’їзді партійну програму. Чи немає тут юридичних двозначностей, адже функціонують, в тому числі на місцях, структури СПУ, серйозні, між іншим, організації? Не думаю, що йдеться про конфлікти. «Соціалісти» будуть правонаступниками ідеології, на якій створювалась СПУ. Оскільки за цю справу беруться молоді і творчі люди, котрі розуміють свою мету і завдання перед партією, вони зможуть стати і впливовою силою, і каталізатором об’єднання під своїм прапором інших соціалістів. Отже, партія має хороше майбутнє. Воно не віддалене в часі.
Я цю ідею підтримую, тим більше, що мирити бізнесменів довкола чужої їм справи не бачу ні сенсу, ні бажання. Більше того, мені не треба змінювати і свою партійність. Я був і залишаюсь соціалістом.
Судячи з Вашої відповіді, «обвал» ідеї стався через втрату «першої трибуни». Але всі пам’ятають, що сталося це після Вашої коаліції з ПР і КПУ. Вас обізвали зрадником і це позначилося на результаті.
Це правда. Правда і те, що в 2007 році партія пройшла в парламент із пристойним запасом голосів, а виявилось – «не вистачає» 20 тисяч. Протоколи переписані за вказівкою тодішнього президента, якому його бізнесова суперниця дала письмову гарантію про те, що вона підтримає його на наступних президентських виборах. Так розповідали свідки. А ще спрацював її невідпорний аргумент – «буде в парламенті О.Мороз із соціалістами, повернутися до Конституції-1996 не вдасться». Тобто, не здійсниться мрія тодішнього президента, хоч її реалізував В.Янукович. Як і з якими наслідками, – всі знають.
А щодо «зради», хто хотів розібратися, давно розібрався. Зрада була, тільки не з мого боку, не з боку соціалістів. Просто, я зламав заготовку «двох Вікторів», за спинами яких були олігархи, що хотіли без перешкод займатися своїми справами, грати спільно. А щоб це здійснити, треба було показати соціалістів зрадниками «демократичних» сил. Спочатку порушені були попередні кадрові гарантії, потім цілий квартал після виборів «водили козу» по Києву, бо Він і Вона не терпіли одне одного, потім почалася чехарда з кандидатурами на посаду спікера…
Врешті розрекламована спільність того, «чиї руки нічого не брали» і тієї, що «працює», виборами 2007 звершилася. І почалося… те, про що я попереджав, що привело В. і Ю. до політичного «нуля». Люди зробили те, що я передбачав декількома роками раніше. До речі, правильно зробили. Значить, правий був і я.
Виявилося, зради немає, і продажності не було. Півтора року тому до мене звернувся відомий тепер політик:
«Мені вибачитися перед Вами треба. Це ж я запустив «качку» про те, що Вам заплатили за антикризову коаліцію. Просто Вона наполягла, запевнила, що гроші були, що в неї, мовляв, і записи є, інші підтвердження…»
«Нащо Ви мені наодинці це кажете? Зробіть заяву, як тоді, в сесійному залі чи на телебаченні».
Щоб не продовжувати з цього приводу розмов, варто було б проаналізувати хто і як живе з учасників того конфлікту. Я запрошував журналістів подивитися на моє «межигір’я». Живу так, як і 20 років тому. І почуваю себе спокійно, бо не маю «зерна неправди за собою».
Але брехня живуча. Чому так? – турбувало. Відповідь знайшов у Псалтирі. Мені хотілося прослідкувати шлях пізнання віри Кобзарем (Тарас Григорович за «Псалтирем» навчився грамоти). Прочитав його у старослов’янському викладі. Вибрав актуальні і для сьогодення епіграфи, написав два с половиною десятки віршів для циклу «Відлуння псалмів». Переклав російською «Давидові псалми» Т. Шевченка. Довелося декілька разів перечитати майже тисячесторінкове пояснення псалмів протоієреєм Григорієм Розумовським. Зроблене воно сто років тому, а його відсилки сягають глибини віків. І натрапив там на пояснення святителя Феофана щодо звертань царя Давида до Господа, бо цар теж відчував на собі несправедливість оточення, навіть рідного сина. «А так завжди було, – популярно передаю зміст тлумачення, – ледь появляється інформація про те, що людина живе чесно як «ревнитель о богоугождении», це відвертає від нього «живущих в самоугодии». (А таких більшість, на жаль. – О. М.) І це зрозуміло: він викриває їх собою. Вони не можуть заперечити, що й самі мали би бути такими ж, як він, але терпіти не можуть, коли їм про це нагадують… Зі всіх сторін ця людина обсипається докорами, образами, плітками…». Гадаю, багато хто на собі подібне відчув. Тобто, йдеться про майже об’єктивність. Тому Ви помітили (це гарно висловив Д. Гордон в інтерв’ю зі мною в своїй газеті і книзі, – спасибі йому), я ні з ким з цього приводу не веду полеміки. Виправдовуватись немає за що, а тим, хто на цій інсинуації заробив собі тимчасовий політичний капітал, життя ще воздасть. І воздає уже.
Ви згадали про «Межигір’я». Особистий добробут і державний інтерес. Проглядаються тут якості управлінця?
Питання складне і багатогранне. Я би в ньому шукав найперше відповідь стосовно особистих характеристик людини. Звідти перекидав би місток до оцінки здатності її займатися суспільними справами. Те, що люди побачили після втечі владців з України, викликало… відразу. Це, вульгарно кажучи, «жлобство». Таких людей до управління допускати не можна, вони забули, що «в гробу карманов нет». В них, найперше, немає духовного начала, хапальні інстинкти витиснули його навіть із підсвідомості.
В «Межигір’ї», наприклад, жив В.В.Щербицький. Чи хтось міг про нього щось запідозрити, подібне прокурорському антуражу «під імператора»? Я бачив його будинок. Був також у дворику, де мешкає тепер (і раніше) в Кончі-Заспі В. Масол. Він хвалився малиною, грядка з нею не затінена деревами, тому і родить. Тепер він за помешкання нібито платитиме високу орендну плату. Ясно, що з тим не справиться, звільнить місце для «достойніших». А кожен громадянин в результаті зекономить 0,01 копійки на рік (так порахував Віталій Андрійович). Його товариш, колишній міністр енергетики (12 років на посаді до періоду приватизації енергетики, з чим він не погоджувався) міркує: «Я все життя віддавався державним справам. Ми довели обсяги виробництва електроенергії до 380 млрд кВт/год, сьогодні – 180. Мені ніколи було думати про себе, але я знав, що держава якось подбає і про мою сім’ю. Тепер треба звільнити кімнату в пансіонаті. Дружина запитує: «може ти неправильно жив?»
Читаю в «Слові просвіти» роздуми про нашу дійсність відомої письменниці. Виявляється, вся біда в тому, що радянська система не давала ходу талановитим, кар’єрний ріст мали лише «сіряки», тому-то і маємо нині таке життя! Господи, скільки ж ми будемо оглядатися назад, киваючи та тих, у кого немає вини за нинішнє? Минуло уже 24 роки! Може оглянемося довкола без антирадянських окулярів? Та пора, правда, була не без вад, але справедливості в ній було незрівнянно більше, ніж тепер.
Прощаємося в спілці письменників з П. Осадчуком. Сумні обличчя, гарні слова… На вулиці звертаюся до колеги: «Тут же інтелектуальна еліта держави. Нібито. Які ж вони… покинуті, «опущені». Слідів від них у центральній частині місця не лишиться. Державі вони зайві…». А раніше було не так. І для кар’єрного росту, суперечу письменниці, потрібен був не «блат» і гроші, а знання і готовність працювати на державу, на суспільство. Знаю це, маю право так говорити.
В продовження теми. Катастрофічного удару по комуністичній ідеї завдало хабарництво й жінколюбство лідерів Компартії України. Але ще більшим ударом виявилося зміщення понять у сусідніх «комуністів». Замість ідеї інтернаціоналізму компартійці з РФ стали пропагувати путінізм. Відроджувати сталінізм, а Зюганов, так той взагалі наважився стверджувати, що «не все так було погано в 1937 році». Про 20-й партз'їзд всі забули.
Я уважно прочитав звітну доповідь на останньому партійному з’їзді комуністів, – не міг відмовити наполяганню мого товариша, з яким засновували СПУ. Коментувати нема чого. Якщо деякі загальносвітові тенденції пояснені, в основному, правильно, якщо соціально-економічний аналіз зроблено на основі висновків Інституту соціології, то з цим не можна не погодитись. Але оцінка війни писана ніби в Кремлі чи принаймні під диктовку горезвісного Д. Кисельова. «Туши свет!» – каже мій близький іще з юності товариш.
Я писав відкритий лист В. Путіну, говорив, що дискредитується, принижується держава, яка могла б вважатися великою (в широкому значенні цього слова). Але Бог з нею, з величчю. Люди гинуть! Нізащо! Ми знаходимо виправдання собі (хоч можна було всі проблеми вирішити без краплі крові, без втрати Криму). Знаходимо виправдання, бо це наша земля, воїни її захищають і тому вони герої. А що тут роблять сусіди зі своїми «Градами», БУКами, танками, «гумконвоями» (придумав же хтось ідіотську назву)? Г. Зюганова я згадувати не хочу, але С. Миронов, партію якого я допомагав провести в Соцінтерн, але наш земляк з Донбасу М. Рижков, колишній прем’єр СРСР? Зюганов вірний ленінець, то згадав би, що Володимир Ілліч (не Хрущов у 1954 році, що запам’яталося так, як бажалося Путіну і Лаврову) визнавав і Крим, і Новоросійськ українською територією. Підписав це визнання у міжнародному договорі 1918 року. Разом із Л. Троцьким.
Це не путінізм. Це сатанізм. І боротися з його жахливими наслідками доведеться ще довго. Згадуючи напевне, чому в 90-х свідомо (!) кучмівською владою знищено найкраще в світі українське проводове радіомовлення, чому на половині території Донецької і Луганської областей всі роки незалежності не було нашого ТV, хай і недосконалого. Адже послухати інформаційні виступи російського ТV один день – руки треба помити, а роки щодня? Воістину, станеш частиною «руського мира», на чолі з Москвою, заснованою в 1147 році Ю. Долгоруким, хоч насправді у 1272 році князем Данилом, вихованцем Орди.
Що б Ви не відповіли, але, погодьтеся, наші «союзники» по лівому фронту надовго поховали комуністичну ідеологію.
Можливо, в цьому немає особливої трагедії. Все одно ідеологію слід обновляти з урахуванням серйозних змін, що відбулися з часу її зародження на підставі суспільних відносин, у виробництві найперше. Іще сто років тому В.Ленін уточняв дещо з основ марксизму при аналізі стадії імперіалізму. Те, що представляють собою сьогоднішні ТНК, як формується додаткова вартість і зростає відірваний від виробництва капітал, які нинішні форми експлуатації праці і багато іншого – предмет наукового аналізу вченими, рівними К. Марксу. Це і предмет для, умовно, комуністичної ідеології загалом. Ю. Семенов, російський вчений, творчий марксист, розглядає це по-своєму. Він переконливий. Цікавий аналіз і пропозиції дає учений і практик М. Олівенський, котрий недавно подарував мені свою працю «Капітал-2». Він робить акцент на математичних обґрунтуваннях залежностей в розвитку суспільства, на принципах рівноваги, відкритих К. Гауссом. Багато з його пропозицій знаходять підтвердження в практиці. В теоретичній раді, куди з ним входимо, ми бачимо перспективу лівої ідеї в теорії і на практиці. Адже розвиток зупинити не можна, це стосується і епохи капіталізму. Він ще може існувати років 60-100, але за ним черга періоду, де проблеми соціальної справедливості невідворотно вийдуть на перший план. Хтось бачитиме в тому комуністичні засади. Я би не поспішав з дефініціями. Почекаємо. Але не сидячи, склавши руки. Діяти слід! В соціалістичному, ясна річ, напрямку.
Як Ви охарактеризуєте уряд і правителів, що прийшли до влади?
Є важлива обставина – війна. В зв’язку з потребою її припинення треба і пропонуючи щось, і критикуючи владу, дбати про послідовність владних рішень. А це означає, дбати і про стабільність влади, і навіть про її збереження в нинішньому складі. Чехарда у владі була б на користь тим, хто приніс лихо в Україну, хоч, схоже, вони ще більше зацікавлені в збереженні на тривалий час вибухонебезпечної ситуації, зони перманентного конфлікту в Україні. Частина нинішніх владців своїми діями уже посприяли затягненню конфлікту.
В російських ЗМІ, у згаданій вище партійній доповіді зміна влади в Україні вважається державним переворотом. Це зручна для пояснення епізоду формула, але вона нічого не пояснює, а використовується для оправдання перед російським (чи проросійським) обивателем незаконних дій сусіда.
Перевороту не було, бо попередні владці зі своїх посад втекли. Їх заміна відбулась майже конституційно (деталей тут не аналізуємо), в вибори формально-юридично підтвердили легітимність президента, парламенту і уряду. Тобто балачки про переворот – ширма для маскування певних позицій та дій.
Зміна влади відбулась під впливом Майдану. Його поява теж обумовлена ситуацією, політичним дозріванням суспільства і конституційними правами громадян. Всі пам’ятають, що початок Майдану – справа соціальних мереж Інтернету. В очільниках громадського спротиву нинішні владці не числилися, не їх прихід до влади був метою громадського спротиву. Проте, сталося, як завжди буває в таких випадках, починаючи з Великої французької революції. Щоправда, я не обзивав би відповідними словами тих, хто скористався Майданом і зайняв високі посади. Вони такі, як є. Більше того, в діях і намірах вони майже нічим не відрізняються від попередників. Про який же переворот тут можна говорити? Відмінність проявляється в ставленні до євроінтеграції, заявах і деяких кроках. Пригадаймо, два роки тому соціалісти (я, зокрема) пропонували підписати політичну частину угоди з ЄС, навіть в односторонньому порядку. Слід було тим самим продемонструвати світу, що ми зробили стратегічний вибір і самі рухаємося по шляху, котрий ніхто за нас не зробить: зміна системи влади, суддівська реформа, припинення корупції і т.д. Нас висміювала і «та» влада, і ті, хто став нинішньою. Останні згодом «прозріли» і героїчно таку угоду підписали. Трохи пізніше – і угоду повністю.
По суті ж то нічого не змінилося. Обіцянки не реалізуються. До реформи системи влади ставлення холодне. Замість наведення порядку вдалися до його імітації з недолугим законом про люстрацію. Суддівська та інші реформи лише декларуються. Спроба змінити ситуацію на Донбасі шляхом місцевих виборів провалилася, бо інакше і бути не могло, – т.зв. «Лугандон» – примітивна витівка, підніжка, зокрема, президенту (в державному управлінні такі дешеві експерименти недопустимі).
Про економічну частину угоди, схоже, забули. Забув її і ЄС, що подиву не викликає. Це, насамперед, наша справа. Але проробивши свого часу цей документ, вважаю, що в Україні над ним серйозно не працювали. Щоб не деталізувати, скажу так: в Європі до союзу йшли довго, узагальнивши спочатку вже ті взаємини, що склалися. А склалися вони на інших, ніж у нас основах. Наприклад, в Європі вартість (ціна) праці в декілька разів вища ніж у нас. В радянські часи вона компенсувалася соціальними фондами, пільгами і гарантіями. В наш час все це зруйновано, а ціна праці іще зменшилася. Тому в нас інші, ніж у Європі, складові собівартості, прибутковості, критерії якості, оцінка ресурсів, бюджетні дотації, порядок розрахунку в комунальній сфері, охороні здоров’я і т. д. Угода ж пропонує (і це зрозуміло, інакше і бути не могло), – приєднуйтесь до нас на умовах, що в них давно усталені. Але ж нам самим треба зайнятися власним господарством. Самим і завчасно! Інакше до європейських стандартів призвичаються лише окремі (торгівці бензину, наприклад, вже переплюнули європейські правила, але як це відбилося на наших автолюбителях?). Весь же господарський комплекс до європейського на умовах Угоди «не тулиться». Цим нам самим треба займатися, повторю ще раз. І часу це вимагатиме багато.
А конкретні владні кроки оптимізму не викликають. Проаналізуймо урядові «реформи», суть яких проявилася в змісті бюджету. Для людей очевидним стає, що влада латає бюджетні дірки за рахунок оббирання переважної більшості громадян, утискуючи їх повсякденні потреби (в цінах, харчуванні дітей у школах, оподаткуванні пенсій, доходів з депозитів, житла, «роздяганні» вчителів тощо). Причому, латати дірки, щоб надіятись іще на позичку, яка знову ляже на плечі простих громадян. І ми сподіваємось, що люди будуть патріотами, пишатимуться своїм громадянством? Яка ж може бути гордість у людини (чи держави), котра постійно стоїть з протягнутою рукою?
А що Ви вважаєте головним для справжніх реформ?
Є дві речі, для яких потрібна політична воля влади. Ми, соціалісти, пропонуємо це давно. Люди ж, як бачимо, лінуються думати, не хочуть відповідати за свої вчинки, що особливо проявляється під час виборів.
Тим не менше, по суті.
Перша умова – реформа системи влади, справжнє самоврядування з фінансовими, матеріальними та правовими можливостями для забезпечення спроможності органів самоврядування. Зрозуміла при тому ліквідація адміністративної вертикалі, найперше районних адміністрацій, де нині закінчуються надії на правову державу. Йдеться про європейську модель управління, без чого не варто сподіватися на свідоме долучення кожного до вирішення справ держави, регіону, району, громади і власної сім’ї, сподіватися на перетворення населення в народ.
Не все тут легко і просто, але без цієї реформи балачками залишиться захист прав людини, знищення корупції, зростання добробуту людей. Як організована система влади – так і живуть люди. Система, що в нас нині (і в Росії теж) – це спадок від часів Батия. До того ж в новітніх традиціях у нас «хан» стає паханом. Треба умовами системи не допустити можливості такого перевтілення. Зміна виборчої системи, бюджетного і податкового законодавства – зрозумілі, супутні основній реформі, потреби.
Друга умова – природні ресурси, земля, системи енергетики, транспорту і зв’язку мають бути загальнонародною чи державною власністю, приносити дохід суспільству, опосередковано – людині. Хочеш займатися бізнесом, - будь ласка. Але плати за те, що (і за Конституцією) належить усім: вода, ліс, пісок, електроенергія, газ і т.д. Форми різні, в т.ч. оренда, рентна плата, пряма ціна… Не може бути, щоб у одній із найбагатших у світі за ресурсами і найкращій за кліматичними умовами країні люди злиднювали. Одночасно маленька купка землячків солідно розширила групу найбагатших у світі.
Таке перетворення зробити складніше. Але якщо в сукупності з першою умовою, то все можна здійснити швидко. На користь кожній людині і в цілому державі.
Якщо ці дві речі стають реальною справою влади, тоді її можна вважати народною. До нинішнього часу таких намірів не помічалося, тому різні влади за складом були однакові за змістом, тобто, антинародними.
Хай там як, але сьогодні ключовою проблемою для України є війна. Як вирішити цю біду?
Все можна аналізувати: причини, помилки, вина персоналій, пропаганда («не рахувалися з Донбасом», коли все керівництво в країні і не лише було звідти)… Але цей аналіз і уроки з нього можна зробити потім. Сьогодні треба зупинити бойню. Будь-яким чином, не втрачаючи, звичайно, території. Адже, поза втручанням сусідів, українці вбивають українців.
Безглузда війна припиниться, але життів людських не повернути. Довго ще на Донбасі не вистачатиме людей продуктивного віку. Але і це подолати можна. Важко подолати посіяну ворожнечу. В тому злочин усіх, хто допустив страшне кровопролиття.
Я сподівався, що місцевими виборами вдасться вгамувати пристрасті, якби їх робити однаковими по всій Україні, насправді розвиваючи самоврядування. Звичайно, в специфічних тепер умовах, на Донбасі до органів влади прийшли б у багатьох випадках ті, хто з автоматами «дбав» про права земляків. Після виборів їм довелося б автомати здати або й заховати, але відповідати за хліб і пенсії, за мости і школи, за освітлення міст, і… за все інше. Люди самі б їм дали оцінку. Може хтось із обраних показав би себе успішним організатором, хтось би відсіявся. Але це вирішували б самі громадяни, на території свого проживання, в українській державі.
Вибраний інший варіант. Можливо я не знаю інших обставин. Сьогодні українська влада не поширюється на значну територію країни. Вона не може вести діалог із самопроголошеними керівниками, бо вони діють за межами закону. Але хтось і з ними, і з населенням має говорити від імені України! Схоже, статус території за, умовно, фронтом треба визначити окремо, створивши там адміністрацію з певними повноваженнями від держави. Можна зауважити, що це неконституційно. Так. Але Конституція не може передбачати таку дику ситуацію, як нинішня. Це можна було б юридично врахувати рішенням РНБО та Указом Президента України.
Має значення персональний склад адміністрації. Може варто прислухатися до порад канцлера ФРН А. Меркель щодо переговірників і запропонувати адміністрування територією В. Медведчуку? Нехай використає свій вплив, авторитет, зв’язки… А далі «…війна план покаже», для нас найважливіше, щоб вона завершилася.
За 24 роки ми не забезпечили статус України як процвітаючої держави, що передбачає взаємовигідний зв'язок між Заходом і Сходом, хоч геополітично це було обумовлено. І Захід, і Схід по-своєму дивляться на нас як на об’єкт, де захищаються їх інтереси. Такі інтереси разом «не складаються», а наша влада всі ці роки намагалася урвати «під себе» все, що тільки можна, перетворивши країну в (не підберу визначення, вибачте) своєрідне політичне багно, по краях якого Захід і Схід товчуться, не знаючи що робити далі. Нам же пора продемонструвати, що ми теж є, що наш, нами відстояний інтерес може забезпечити гармонію сусідніх інтересів. А при тому виграє населення України. Це надзвичайно складне завдання для влади, але якоїсь іншої перспективи не видно.
Наскільки Ви згодні з конспірологічною (або – цілком реалістичною) теорією про те, що світом правлять Моргани і Рокфеллери. А як же тоді Ленін, Гітлер? Помилка чи частина плану?
Тут ніякої конспірології немає. Світом править капітал, точніше – гроші, які щодалі віддаляються від їх товарного еквіваленту, що формується на виробництві. Фактично світові процеси спрямовують ті, хто має в руках валюту, може її безконтрольно (!) емітувати, впливати на… майже все. Як те все робиться, можна розглядати окремо. Але не можна не погодитись із тим, що і світові війни, і локальні напруження, і фінансово-економічні кризи – це наслідки впливу тих, хто перебуває біля джерела світової валюти, себто неназваного ніде Світового уряду. Бо всі згадані (і не згадані) лиха – інструменти розв’язання проблем капіталу, задоволення при тому конкретних інтересів групи непублічних людей.
Доречно тут сказати, що названу обставину спекулятивно використовують для відстоювання власних ідеологем наші сусіди. Там, як мантра, звучить теза, що на сході України війну ведуть США… руками українців, що це елемент світового протистояння і т.д. І що виходить – США привели танки в Донецьк, знищили шахт більше, ніж під час Вітчизняної війни, заслали «зелених чоловічків» у Крим тощо? Головне, убили тисячі людей в Україні і Росії, покалічили життя десяткам тисяч сімей! То може бойня на Донбасі якраз і ведеться для задоволення потреб Світового уряду, але волею керівництва РФ і проти інтересів Росії? А що, – зруйнувати енергетичні зв’язки Європи з Росією (тим паче, запаси не бездонні) замінити їх поставками з-за океану. Тоді Росія за безцінь продаватиме той же газ, скажімо, Китаю. Я писав про таку перспективу, закликав владців до пришвидшення миру. Це в їх можливостях, і в інтересах наших сусідніх країн.
Ясно, що нинішня Україна не суб’єкт світової політики. Може скластися враження, що вона безсила проти впливу геополітичних процесів. Але на початку цієї відповіді, я сказав «може впливати на… майже все». Треба працювати за межами цього «майже». Тут, найперше, реформи позначеного раніше ґатунку. Вони змінять країну, з нею доведеться рахуватися, зважаючи і на світові проблеми об’єктивного змісту, проблеми харчування, наприклад. Ми, чи хтось інший розпоряджатиметься нашими багатствами?
За межами «майже» і потреба скоріше провести європейську нараду з питань безпеки. Світ змінився і змінюється не в кращий бік. Впаде Україна – не чекати добра і Європі. А в ній багато внутрішніх напружень по лініях економічних, соціальних, екологічних, етнічних, енергетичних, релігійних, зв’язаних з контрабандою, наркотиками…
Самі розумієте, що війна, яка починається, цілком вписується в плани поділу світу. Але. Чи насмілитися метрополія на подальшу експансію?
Відповідь на попереднє питання охоплює і цю проблему. Схоже, для «метрополії» (кажучи абстрактно) хотілося б конфлікт тримати постійно законсервованим, жевріючим.
Чи треба знищувати підданих Путіна, Міллєра в майбутній війні, неважливо: малої або великої? Чи сучасна соціалістична теорія все ж має на увазі інтернаціоналізм? «У пролетаря немає батьківщини».
Того «пролетаря» давно немає. А хоч би і був, він все одно прив’язаний серцем до свого краю. Патріотизм – якість вроджена. Вона не заперечує інтернаціоналізму, тим більше, є скільки дорогих серцю прикладів його застосування! Так що підданих Путіна і Міллєра вбивати не треба. І це не важко досягти, – нехай перейдуть кордон до себе і до нас не рипаються.
Втім, в інформаційній цивілізації пролетарі йдуть у небуття. Які є, на Вашу думку, соціальні групи, на яких треба звернути увагу лівим в Україні?
Це тема для програми партії і тактики її роботи. Роз’яснення потреби перемін треба доносити усім. А опиратись на виборний актив, середній клас, на ту частину інтелігенції, котру слухають. І звичайно на представників, які забезпечують своє життя власною працею.
Опишіть найяскравіше враження свого життя, пов’язане з лівим рухом. Маніфестації «Україна без Кучми», дискусія з опонентами, перемога на виборах... Що?
Одне з них – прийняття Конституції України вранці 28 червня 1996 року. Подолання спротиву зневірених і збайдужілих чи залежних, нейтралізація реакційного плану Кучми та його приспішників щодо диктаторського проекту, демонстрація можливості згуртувати різних за поглядами в ім’я України і її народу. Це високі, але не фальшиві слова.
Нагадаю дещо забудькуватим. Переконати, знайти аргументи і при дотримання Регламенту на 27-му разі проголосувати статтю про символіку, на 17-му – про мови, на 10-му про землю. Проголосувати чесно, індивідуально, конституційною більшістю.
«Як тобі це вдалося?» – питав того дня Л. Кучма на врученні дипломів випускникам військової Академії.
«Потім розповім», – відповів.
Не розповідав, це не для нього. Треба вірити в людей, їх поважати і бути самим собою. Завжди!
В дорозі додому від утоми закривалися очі. Але будила думка «я це зміг…».
Якщо я вам зараз скажу: «У мене є група нових лівих. Що їм читати, у кого вчитися?» Що відповісте?
Ідіть до соціалістів. І разом дійте.