national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Одіссея Івана Сірка

Фотогалерея




Життя цієї людини оповите легендами. Жодна особистість ранньомодерної України не мала такої популярності. Десятки пісень, дум і переказів склали про Івана Дмитровича Сірка (близько 1610–1680 рр.) – славетного кошового отамана Запорозької Січі, який уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Видатний український історик Дмитро Яворницький писав, що Іван Сірко «являв собою велетенську особистість серед усіх низових козаків… у всі часи історичного існування Запорожжя».




Нужда закон змінює

Військового й політичного українського діяча, якого 12 разів (!) із 1659 р. до серпня 1680 р., тобто до самої смерті, січовики обирали кошовим, цілком справедливо вважають найуспішнішим оборонцем православної віри та прав січового товариства, цього незгасимого вогнища вольності. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, у хитросплетіннях якої можна й заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Доктор історичних наук, отець Юрій Мицик вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький запропонував такий портрет славного кошового: «І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти, і добре підвипити, і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... «Нужда закон змінює», – часто говорив Сірко і, очевидно, чинив відповідно до свого улюбленого прислів’я».

«Запорозькі козаки були неперевершеними воїнами, але «легко втрачали орієнтири під час мирних перемовин із досвідченими й хитрими московськими, польськими та кримськими дипломатами» (Валерій Смолій).

 

Запорожці на боці французів?

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована, попри чималі спроби белетристів, історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618–1648 рр.) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як писар Війська Запорозького зустрічався у Варшаві з послом Франції, графом де Брежі. За рік був-таки підписаний договір-контракт, і 2 500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Кале.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події – облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали «ключем від Ла-Маншу»). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все марно... Козаки «розібралися» з іспанцями за декілька днів.

 

Ще одна загадка

Наступна згадка про Івана Сірка сягає лише 1653 року, коли він після Жванецької кампанії, під час Національної революції, наздогнав зі своїм загоном союзників Богдана Хмельницького – кримських татар, ущент розгромивши їх та звільнивши бранців-подолян. Наступного року він виступив проти Переяславської ради, як і більшість запорожців, відмовляючись від присяги московському царю Олексієві Михайловичу.

У другій половині 50-х років Сірко – уже вінницький полковник. Саме тоді він став відомим як дуже імпульсивний і непередбачуваний воїн. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московитами (під Конотопом 1659 року) Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців – кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. За кілька місяців він також несподівано відмовляється ставити свій підпис під Переяславськими статтями 1659 р., навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького. Це був ще більш нерівноправний договір із Кремлем. Кошовий виступав і проти Гадяцької угоди 1658 р. між Річчю Посполитою та Гетьманською Україною.

Наприкінці 1660 р. Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і вирушає на Чартомлицьку Січ. Авторитет серед січовиків він здобув у походах на Крим 1663–1664 рр., коли визволив із неволі десятки тисяч бранців-християн. Саме 1663 р. Івана Сірка вперше обрано кошовим отаманом Запорозької Січі. Упродовж десятиліття цей воїн неодноразово змінює політичну орієнтацію: сприяє перемозі промосковськи налаштованого Івана Брюховецького в боротьбі за гетьманську булаву, але полишає ряди його прихильників. Незабаром воює з військами правобережного гетьмана Павла Тетері та його польськими союзниками, а вже за кілька місяців разом із поляками бореться з гетьманом Петром Дорошенком... Але, наголосимо, Іван Сірко ніколи не забував про автономний статус Запоріжжя й дуже ревно його охороняв.

 

Останній період життя

1667–1668 рр. Сірко залишає Січ і, ставши полковником Харківського слобідського полку (дислокованого в Мерефі), дещо несподівано відходить у тінь. «Там він підтримує зв’язки з ватажком селянської війни в Московщині С. Разіним. Є всі підстави вважати, що кошовий отаман уже готувався до боротьби за гетьманську булаву. Але Кремль вирішив виключити його з боротьби. Полтавський полковник Ф. Жученко 1672 р.  заарештовує Сірка та відправляє його до Москви. Кошового засилають до Сибіру. Проте завдяки заступництву польського короля Яна ІІІ Собеського Іван Сірко в грудні 1673 року повертається в Україну.

В останній період життя полководець бере участь у десятках походів на Крим, а також у Чигиринському протистоянні на боці московських військ (під час першого і другого походів турецько-татарського війська в 1677 та 1678 роках). 1680 року Сірко готується до чергового походу в Крим... У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ... не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Поховали Івана Дмитровича в селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя і нарешті опинився в Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час зберігався напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Щороку, 1–2 серпня, на могилі Івана Сірка вшановують пам’ять Славного Кошового Отамана. Тисячі українців з усієї країни та закордону приїжджають до Копулівки.

 

 

Превеликий колдун

Тут ми звертаємося до феномену «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією: могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях; упливали на свідомість людей; лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!); знаходили скарби; виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві. Сучасник так писав про кошового: «Іван Сірко – превеликий колдун. Недарма його турки називали шайтаном». Для воїнів ісламу, потурчених він і справді був лихим воїном. (Яких він безжалісно рубав – і такий епізод відомий, коли поблизу Перекопа козаки Сірка порубали кілька тисяч колишніх земляків, які зголосилися повернутися до господарів-татар.)

Значною мірою образ кошового ідеалізовано. Нерідко його діяльність завдавала чималої шкоди справі державотворення в Україні, бо Іван Дмитрович часто змінював політичну орієнтацію, підтримуючи то Москву, то Варшаву (які у своїх цілях використовували його авторитет), але ж ніколи, наголошуємо ніколи, не вступав у союз зі Стамбулом і Бахчисараєм. Нібито він доклав руку до знаменитого «Листа до турецького султана», але то є звичайнісінький літературний твір. На відомій картині Івана Рєпіна «роль» Івана Сірка «виконує» уродженець Конотопа, Київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров.

Іван Мазепа, слова якого знаходимо в «Літописі Самійла Величка», жорстко охарактеризував добу Руїни, що вогненним смерчем прокотилася Україною. «...Ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою... за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, бо всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння не лише нищили той край, але й до решти розорили». Значною мірою ця характеристика пристрасна, бо Сірко все ж таки був оборонцем православної віри та прав і вольностей січового товариства. А Січ і Гетьманщина дуже часто перебували в стані війни. Постійна боротьба на різних напрямках, ситуативні союзи знекровлювали запорожців, які й стали легкою здобиччю царських військ уже за доби Катерини II (1775 року).

Іван Дмитрович Сірко здійснив 55 військових походів, не зазнавши жодної поразки в битвах. Його ім’я наводило жах на ворогів. Турки і ляхи дуже боялися Сірка і звали його шайтаном... І свої й чужі, і друзі й недруги – усі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатного військового хисту. Польський король Ян Собеський писав про нього: «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак». Історики навіть порівнювали його з Чингізханом або з Тимуром. Кримські татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей».