national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

ОГЛЯД ПОЕЗІЇ. Частина 20

Один молодий поет, який не надіслав своїх поезій на наш конкурс, написав нещодавно мені листа, де висловив крім своїх вражень про творчість своїх колег і кілька загальних міркувань. Не буду останні переповідати, але суть звелася до того, що жодна шкала поцінування не придатна для такої «строкатої картини»: тут автори, які вже мають збірки, і автори перших поетичних спроб. Поети, яким 15-18 і ті, яким 30 і за 30, а то й за 40. Відповідно різний життєвий та літературний досвіди, не кажучи вже про здібності… Можна одразу відповісти: переможця визначить художній рівень поезій. Це так, але завше є свої нюанси…

            Попри суб`єктивізм окремих реципієнтів варто взяти до уваги і те, що представники різних вікових груп по-різному сприймають поезію. Різняться і смаки окремих соціальних груп, спрямувань за інтересами. Все ж головний чинник – поколіннєвий, хоч більшість відкидає поділ на покоління у літературі. Я знаю багатьох, які дебютували на самому початку нового тисячоліття, -- вони багато в чому відрізнялися від початківців 90-х. Упродовж останніх років (інтенсивних для творчості в такому віці) дехто з них видавав книжки, розвивався, ускладнювався як віршувальник. Про таких я вже писав у попередніх оглядах. До них зараховую і львів`янку Альбіну Позднякову, з творами якої я вже мав нагоду познайомитись. Допоки триває наш конкурс (з вимушеними перервами), поетка вже встигла видати першу книгу, отримати схвальні відгуки. Ще не мав нагоди погортати цю збірку, але авторка давно вже не справляє враження початківця. Мені особисто імпонує її рафінована манера, тут немає місця безликим наративам, які називаються чомусь «вільним віршем».

                          ……….…………Молився йдучи Тістан.
                        Дрібка трагічного. Блиск на кінці ножа.
                        Темний базилік. Язик у кліщах дурману.
                         На коліщатках в`їжджає сліпе божа,
                         Небожа кличе, тримаючи ложку манни.

            Після густої добірки Позднякової «акварельною» видалась мені на початку поезія Ліни Лози – саме поетичне ім`я вже звучало акварельно – пасувало до рядків і строф на кшталт:  

                                 Прозорі скельця
                                 очей зимових,
                                   уламки мрій
                                розтануть скоро…

            Пізніше враження  змінилося. Не вперше серед нинішніх початківців привертає увагу гостре відчуття екзистенційного «дискомфорту» молодого нашого сучасника (не тільки молодого, звісно, але в юних це звучить особливо пронизливо). Пронизливо тоді, коли поет не «в масці», а насправді торкається до справді драматичних вузлів. Тоді вже не до зміни «ролі», не до словесних викрутасів (я не проти експериментів зі словом, якщо це пошук нових виражальних засобів), а – перш за все – потреба ословити те, що не може далі залишитись затамованим. Подумалося саме так, коли читав:

                                      На замінованому полі,
                                      Яке давно не має меж,
                                       Ти божеволієш поволі,
                                      Але усе-таки живеш.

Обминаючи останню строфу цього твору, де все доведено до невеселого фіналу (може, трохи прямолінійно, але які вже тут атракціони поетичної форми?), звертаю увагу на строфу наступного вірша (проміжні мініатюри російською мовою до уваги не беру – не з ідеологічної настанови, а тому, що «погоди» вони тут не роблять), де помічаю ніби й не явний прорахунок у роботі поетки зі словом образним – чогось подібного, до речі, не допускає Позднякова:

                                          Під шаленої зливи овації
                                           В круговерті чужого життя,
                                          Паралелі мого почуття –
                                           Твого серця складні комбінації
.   

Фінальні «комбінації» -- то вже не від густоти метафор, а – метафоризуючи – від «передозування».

           На прикладі Ліни Лози ми ведемо мову про плюси чи мінуси образного мислення,    що за античною ще формулою і визначає мистецтво слова. Є випадки, коли люди з розмаїтою шкалою внутрішніх станів та складних переживань-рефлексій  зупиняються  перед неможливістю (принаймні, на нинішньому етапі) висловити всю цю гаму у всій її багатовекторності, а почасти контроверсійності. Мені здається, це безпосередньо стосується якраз Дарії Біленко.

                                          Дивакуваті ігри
                                          помірне зайняли вже місце
                                          у розпорошеній мозаїці чуттів –
                                           їх там не місце, бо ти і є моя      (підкреслення моє – В.Г.)
                                           (надію маю – нешкідлива) звичка…

Доходить  до асоціацій з одеським гумором… Не прояснюється картина і на фіналі вірша «Хоуп»:

                                       Для того, аби жити – аби любити:
                                        життя і того,
                                         хто називає тебе сенсом
                                           нескінченно-спільного буття…
    

Авторку можна сприйняти, якщо не звертати уваги на нюансування образу (про важливість цього в поезії годі й казати), коли життя-буття тільки й сприймаються через дефіс – без огляду на побутові, пластичні, релігійні, філософські конотації…

        А ще інша справа, коли автор (авторка) вже вибудовує (видихає, виплескує …) свою метафору, заявляє про свій образний лад. Знаходить точний (зрідка свіжий) епітет, фіксує небанальне порівняння… Більше того, строфа набуває ЗВУЧАННЯ. Пишу великими літерами, бо, здавалось би, звичні звичайні слова у поєднанні раптом починають звучати
 особливо: то піднесено, то поривчасто, то мелодійно, то заворожливо…
 Як би там не було, а на підтвердження сказаного процитую строфу Оксани Радушинської
із вірша «Набат» (укр. мовою буде «Сполох»):

                                   Старіє сад старими гніздами…
                                    Дощі будують храм на зруб…
                                    І зріє плід словами пізніми.
                                     Гілки сплелись з громами грізними,
                                     Узявши громадянський шлюб.     
      

Чесно кажучи, просто кортить запитати авторку, чи сама вона не відчуває всю комічність у цій загальній картині «громадянського шлюбу»? Сміх та й годі. А як все звучало! (старі гнізда… храм на зруб… громи грізні…)
Проте і в загальній тональності, і в переважній більшості образних пасажів в Оксани Радушинської  переважає здатність глибоко відчувати і переживати, відтворюючи все в словах багатопланово і поліфонічно :

                                     І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
                                      Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

      
              Коли після таких поеток читаємо вірші Олександра Булгакова, то наче повертаємося (місцями) на поле поетики навіть не минулого, а позаминулого століття, і ще раніше:

                                    Твои уста, словно магниты,
                                     Прильнув, пленили навсегда.
                                     Твои румяные ланиты
                                      Нежней, чем шелк, во все века
.

Не можу назвати це вправною стилізацією, бо попередники пана Булгакова не дозоляли собі такого неточного римування, як «навсегда – века ».
              
                  Не виділю якоїсь промовистої цитати із творів Яни Шамрій (ні з україномовних, ні зі строф російською). Українською вона пише і про трагедію голодомору – такі ж загальники, на жаль, як і російською: «Запишите жизнь на фотографи»:

                                   Ображаються в ней даты, числа,
                                   Радость, грусть – нашей жизни отчет.

Згоден, що «отчет», але де тут поезія?

               Ольга Кричанська 
-- не перша студентка консерваторії, яка взяла участь у нашому конкурсі.   У неї у рядках (і між рядками) присутня музика (і це природно), а також  -- багато щирості. І трапляються строфи, що їх просто хочеться процитувати:

                                            я знаю, що стане гірше,
                                             тому вчусь тримати спину,
                                            а віриш – немає сліз вже,
                                             тому роздирають рими.    
 

До речі, про рими. «Гірше – сліз вже» -- римування важке, але вдале – навіть запам`ятовується.

                  Студент із Сум Максим Едель  запропонував цикл під назвою «Строфи». На самому початку в першій строфі – нехитрий портрет ліричної героїні:

                                            куди ти тікатимеш всі твої сльози тут
                                             всі твої тут аборти нічник перехід до школи
                                            місто у поті ліпить із тебе пітьму
                                             та інші приколи        

Подібні «приземлені портрети» без розділових знаків і з маленької літери представниками його покоління були вже виписані не раз. Не буду зіставляти з дуже давніми символістами, де все – з великих літер (включно з Вічною Жіночністю), де багато знаків оклику – від зачарування, навіть благоговіння… Кожна епоха має свої нАстрої і настрОї. Хочеться, звісно, почути від молодого поета таке, що виривало би з буденщини, але віршотворець бути має щирим, аби йому повірили, аби написане пройняло. У позуванні Максима я не маю підстав підозрівати – навпаки, навіть надмірна ніжність (ці щемливі моменти «дефіцитними» були завше) його іноді «пробиває»:

                                            все затирається біле твоє лице
                                             також закінчиться там де нізвідки не видно
                                            нізвідки не скажеш про перелякане це
                                              маленька і рідна         

Одне, що мене справді насторожує, -- це не придумане на дозвіллі  чуття якоїсь тупої безвиході у «сонячному» місті Суми, але тут, повірте, ЖОДНОЇ претензії до Максима як до поета.

          І на завершення двадцятого огляду – традиційно –  про наймолодших конкурсантів.
Ні 18-річна Щербак Надія, ні 17-річна Валерія  оптимізму світовідчуття не додають.
Для прикладу, тобі лише вісімнадцять літ, і ти закінчуєш свій вірш (і добірку у молодіжному поетичному конкурсі) так:  

                                          Уходит все так быстро, пройдет и жизнь…
                                          Какой здесь смысл?

А в сімнадцять років у вірші «Гармонія» дівчина із Полтавщини записує рядок:

                                              Втомилась кричати… і змовкла душа…