national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

ОГЛЯД ПОЕЗІЇ. ЧАСТИНА 21

 Вітаючи всіх учасників конкурсу з Новим Роком та Різдвяними святами, хочу запевнити, що попри вимушені перерви в нашій роботі, на початку наступного року ми завершимо свою роботу. Журі конкурсу назве переможця. Я не сподівався, що це творче змагання набере таких розмахів – популярні конкурси  «Смолоскип» та «Гранослов» поступаються  за кількістю учасників нашому. Безперечно, він триває довше, але те, що  став найбільш представницьким, сумнівів  не викликає. Трапляються, щоправда, невеличкі курйози. Ось Галина Фесюк без позначки про доповнення надіслала ще одну добірку, і була повторно зареєстрована. Чесно кажучи, я запам`ятав авторку тільки за тим фактом, що її життєвий досвід значно перевищував набутки всіх інших конкурсантів. За манерою письма, зізнаюся, запам`ятати  більшість із вас майже неможливо, тому якщо  інший повтор  пропущу, прошу мене зрозуміти. А основні свої два рядки Галина Фесюк  надіслала при другій спробі:
                              Я жінка, що в Божих руках
                              Свічею згораю для світу.

           Останні огляди я завершував словами про наймолодших --  16-17- річних. Траплялися навіть 15-річні, але то ще навіть не випускники, а якраз активними були випускники шкіл, «протостуденти». Фінальний огляд я почну (і завершу) також із них і ними – це буде наша «ода» юності, тим більше, що вони нині вже обвиклися на студентській лаві.
 
         На цей раз маємо справді юних і  неспокійних початківців, які не обмежуються дитячими подяками рідним матусям і татусям.
 
 Читаємо у 16-річної Катерини Зайцевої:
 
                                         Я спогади нанизую на нить,
                                         Скалічивши її намистом часу,
                                         І ляпас долі більше не болить 
                                         Від леза емоційного екстазу.   
 
У польоті (піруеті) фантазії видно здібності до творення метафори – метафори навіть викличної. Не натякаю на епатажність (може, це ще попереду? – характерно не лиш  для юних) – маю на увазі метафору  іноді  ризиковану. Як от:
 
                                        І зіткненнями тектонічних плит
                                        Тріщать думки, мов хор антагоністів.
                                         І мозку непорушний моноліт
                                          Не терпить почуттєвих пародистів.   
 
Надмір усього у всьому – аж до втрати чуття міри. Здається, сама собі «накаркала» про  пародистів: самопародія просто «напрошується» -- накладається на враження від цитованих рядків, від усього вірша, від більшості запропонованого юною поеткою на конкурс. Проте я вважаю, що такий надмір ще «непрожитого матеріалу» -- це краще, аніж його відсутність чи «самоконсервація» у дитинстві-отроцтві. А пошуки не бувають без помилкових ходів (рядків, строф), що потім їх доведеться переписувати, а то й просто викреслювати. Бо важко і мені вичитати:
                                              Підступно й низько я вас всіх кохаю… 
 
Не кажучи вже, що одне виключає інше, навіть приймаючи такий хід – від протилежного, ми не маємо достеменного поетичного образу в будь-якому разі.
 
        17-річна Ока Фест  із Івано-Франківська також намагається висловитись на теми дражливі і значимі, але вона явно прогає Катерині в образності. У цьому випадку про метафору взагалі немає підстав заводити розмову, хіба що про повтор давно відомих загальників, про що доводилось писати не раз:
 
                                    Маленький шматочок країни
                                    І гроно калини в руках,
                                    І прапор, і гімн України,
                                    І Тризуб в гарячих серцях.     
 
Все написано правильно, але де тут поезія? Про надто важливі для всіх речі і поняття треба писати з не меншою відповідальністю, аніж коли викладаєш основні свої принципи, бо інакше стануть вони придатними до повторів давно оспіваного, не кажучи вже про осмислення. Гадаю, тепер чіткіше видно, чому часто невмотивована образність (але образність!) Зайцевої набагато цікавіша і ближча до мистецтва  слова.
 
       Ігор Зіньчук на 10 років старший від попередньої конкурсантки, але на тему «долі України» він пише у тому ж ключі: можна уявити Оку Фест через 10 років:
 
                                     О Україно! Моя безталанна державо!
                                     За що тебе зруйновано не раз?
                                     Мабуть, за вічне прагнення до волі,
                                     що завше було за дороговказ.
 
Ведучи мову про «безталанну державу», я мимоволі обминув проблеми римування (країна – Україна – що вже рима, то справді рима – не підкопаєшся! – у юної галичанки), проблеми нерівномірності складів у рядках (див. початок цитованої вище строфи Ігоря), і «свіжість» епітетів – як у попередниці: «гарячі серця», і т.д.
      
      До речі, я не ділю теми на вищі й нижчі «поверхи», але погодьтеся, що про Україну, коли навіть депутати щодня вправляються в порожній риториці на всіх рівнях, поетові не годиться промовляти шаблонно, хоч я не виключаю щирість його слів – на відміну від поважних представників депутатського корпусу також усіх рівнів і всіх скликань.
 
        Загальниками і штампами (хоч повторюю: щиро) пишуть не тільки про Україну зі всіма її злигоднями, а й про інші важливі речі, включаючи найінтимніші, про що годилось би казати тільки те, що зможеш саме ти.
 
                                І цілує сонечко
                                До самої нічки
                                Найдорожче личенько
                                Любого синочка!
 
Ніжно, але надто вже солодко пише Ірина Рибчук, у якої, зрозуміло, життєвого досвіду набагато більше, ніж у попередників, але не більше поезії, точніше, вона зовсім відсутня. Не будемо ж ми вважати все, що заримоване чи зритмізоване, поезією. Чи не так?
 
              Наче продовжуючи (розвиваючи) тему, пише вчителька Світлана Полянська у вірші «Молитва нардепа»:
 
                                           Сидів політик на мішку
                                           У поганенькім кожушку.
                                           Молився Богу і просив,
                                            Щоб Той його озолотив.
 
Сатиричні нотки часом звучали у творах наших конкурсантів, але в цьому жанрі, на жаль, нічого яскравого поки що не випадало виділити. На жаль, не став винятком і вірш, початок якого процитовано, -- іронічне ставлення (виправдане, як свідчить гіркий наш суспільний досвід) бути має підкріплене цікавим літературним рішенням.
 
            У свої 19 сумчанка Катаріна Соловйова свою конкурсну добірку назвала по-філософськи: «Чи можна пізнати світ?» Авторка підтвердила, що й філософські проблеми можна заримовувати (до речі, з численними огріхами), але поезією вони не стають, бо цей нехитрий процес відбувається не на образному рівні, а на рівні переліку буденних понять і фактів – речей, так би мовити, відомих до болю всім і кожному. Та що ж розводитися? Зрештою, судіть самі:
 
                                               Практичні цілі люди мають,
                                               Високих істин не шукають.
          
           Або:
 
                                               Людина вільною буває
                                               Лише тоді, як не спіткають
                                               Її ні ґрати ні в`язниця…
 
Безперечно, зі сказаним погоджуємося, але вкотре запитую: де все-таки тут поезія, себто мислення образне?
           
           І знову 17-річні. Таких у цьому десятку конкурсантів найбільше. Коли читаєш їхні поетичні спроби (часто – найперші), шукаєш насамперед те, що вселяє надію – на перспективу (згадаймо хоч би Катерину Зайцеву): що можна чекати від них завтра-післязавтра.
 
          Киянка Алекс надіслала один лише твір – виконання досить-таки музичне, але картина у висліді явилася досить таки банальна
 
                               На самоті
                               Я малювала твої очі.
                               На самоті
                               Тікала десь в далекий край.
                                На самоті
                                Все більше снився ти мені щоночі…  
 
Можна продовжувати далі, але авторка в наступному рядку втрачає риму і порушується музика рядка, тож перериваємо цитату.
 
                 А поетка Наталіна довела нам, що загальниками можна писати навіть про мову – про те, без чого нема поезії за визначенням:
 
                                Мова моя – то радісне кохання.
                                У свіжім житі, у садах зелених,
                                У добрім літі, і в вітрах шалених,
                                У кожній на траві росинці,
                                У господині справжньої в хатинці…    
                 
 
                У декого з попередніх авторів представлені були і поезії, написані російською мовою. Я не обминав їх зумисно – якби в тих творах конкурсанти проявляли себе якимись новими гранями, то я зауважив би. У киянки Rain вся добірка -- російською мовою, яка в окремих рядках звучить  неоковирно:
 
                                      Я рисовала вечности (?) на пустом песке,
                                      том, который – время, втекающее (?) в рукав… 
 
Не маю підстав закинути юній авторці мовну неохайність – вона, зрештою, свідомо творить рядок далекий від милозвуччя (музика проте присутня майже скрізь:ни единой открытой дверцы / в ротовой полости / твоего поезда / прорасти / вагонами в железную колею…) – рядок її різкий, контрастний:
 
                                 Если я, дружок, не сыграю в ящик,
                                 не стану уродом пьющим –
                                 превращусь обязательно в свет горящий,
                                 дефицитный, недостающий…
 
Ці рядки вартують того, щоб їх цитувати!
 
           
                                                          Василь ГЕРАСИМ`ЮК