national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Огляд поезії. Частина 22

 Завершуючи огляди поетичних добірок, мимоволі доводиться помічати, що трапився «по ходу» ряд несподіваних «сюжетів», яких, мабуть, можна було  уникнути. От такий, для прикладу. Пару років тому на всеукраїнській нараді молодих письменників у містечку Ірпені виступила з віршами  полтавка Євгенія Люба, чиї твори не просто виділялись на тлі усього чутого-читаного, а крім непідробного ліризму часто вражали і справжнім драматизмом («гулким драматизмом»). Один вірш дехто називав вірш-роман, і в цьому я особисто згоден на всі сто. При випадковій розмові з поеткою наприкінці минулого року я спитав, чому серед авторів конкурсних добірок її немає. «Я надіслала ще у вересні 2011-го» -- відповіла Євгенія. Пошукали і справді знайшли – її «дозареєстрували». Якщо в когось щось подібне трапилося – сигналізуйте. Якщо хтось аж тепер вирішив узяти участь у конкурсі, то він ще може це зробити – у нас надто багато учасників, щоб ми не цінували кожне нове ім`я. Це не жарт.  А тепер – про «вірш-роман».     

                       
     Цей твір – без назви. За першим рядком – «Різдво. Саморобна церква…». Ним закінчується  добірка. Але цією поезією, на мою думку, може розпочатися нова сторінка української поезії. Повірте, я пишу абсолютно щиро і так само вірю в те, що пишу. Чому «може»? Бо може і не розпочатися? На заваді не загальна еклектика – від поетики до етики – так (чи приблизно так) було вже не раз. На заваді – не глухота. Не перенасиченість. На заваді – і не поетична переускладненість образів – тут якраз усе навпаки. Авторка сама, наприкінці згадуючи Тараса Прохаська, зізнається:
 
                             Господи,
                             Я могла би продовжувати цей вірш  безкінечно,
                             Певно, це вже навіть не вірш, -- це проза,
                              Це вже мало не Прохасько –
                               «з цього можна зробити кілька віршів»;
                              Отак би й писала далі –
                               Без абзаців, без розділових знаків,
                               Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
                               На якому Ти мене тримаєш,
                                Господи.  
 
       Зумисна запрозаїзованість поетичного рядка – сьогодні вже така ж архаїка форми, як верлібр із розділовими знаками чи без них, як відсутність великої літери навіть після крапки, як ігнорування ритмічного начала у тому ж таки верлібрі, без чого справді різницю між прозою і поезією визначить не кожен… Можна продовжувати. Але (головне). Попри все сказане і несказане – зі знаком мінус чи плюс, попри все (повторюю: попри все із зізнаннями Євгенії включно) твір про «Саморобну церкву»   називається тільки поезією. Чи хтось думає інакше? Тут «думає», мабуть, не на місці. Аналітика кульгає, як порівняння у німців, хоч вони ж визнали, що все пізнається у порівнянні.
 Ось фрагмент  цієї «прози»:
 
                              Я виходжу  і стаю на його місце,
                              Я входжу до його тіла,
                              Я відшукую поглядом у натовпі власну постать,
                               Я б`ю у дзвін:
 
                              Мій батько
                               Дзень!
                              Послав на смерть її прадіда
                                Дзень!
                               Що робити маю?
    
     Цитовані рядки стануть «на своє місце» тільки тоді, коли кілька разів перечитаєте весь вірш. Взагалі, його треба не цитувати, а повністю відтворити – у нашому випадку чи потрібно це? Коли, все ж, я наводжу цитати, то переслідую чи не єдину мету: зафіксувати ІНТЕНСИВНІСТЬ переживання. Не мною помічено: найпронизливішими рядками стають ті, які виникли не в мить полум`я (екзистенційного), а тоді, коли залишається тільки горбик золи – те, що залишилося.
    Те, що залишиться.
 
     У «Саморобної церкви» -- своя історія. Точно зафіксована – жодних зайвих домислів  не потрібно.  І навіщо? Без епітетів і порівнянь – телеграфно. Конкретно і досить буденно. Нічого такого, аби приголомшило чи хоч би здивувало. ТАКЕ вже не дивує. І це записано не для того, аби не забути. Чи моторошно нагадати. КОМУ? Навіть дзвін тут не сполошний – нікого не розколошкує. Чи, сказати б, не рве нерви.
 
                     Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
                      Лише раз не потрапив у такт.
 
        Відомо, що коли звучить «ВІРУЮ», то звучить і дзвін. Не так звучить, як тоді, коли кличуть до церкви, чи сповіщають про чиюсь смерть. Тут якраз і треба потрапити «в такт». Стоп! От вам і «проза», самоназвана авторкою. Кожен рядок можна назвати метафорою. Окремі – навіть метаметафорою. І створена ніби сама собою. Тут метафора, для творення якої вже НЕ ПОТРІБЕН поет. А хто автор? – спитаєте. Я не написав про те, ЩО стало нам на заваді, а в такому випадку навіть питання авторства якщо не другорядне, то вже несуттєве. Це вже точно.
 
     Не хочу заводити мову про автора-медіюма, нагадуючи те, що  «виконане» поетом як «знаряддям» має дещо інші виміри. Одне слово, не хочу «напускати туманУ», але невигаданість цього «сюжету», ілюзія про те, наче «співаю, що бачу», оприявнює мені аж ніяк не надзусилля поета у відтворенні нинішньої картини життя-буття, а просто НЕОБХІДНІСТЬ присутності поета в часи, коли про навколишнє без патосу чи інвективи, а просто і (повторюю) буденно мовиш:
 
                           Це закляте місце вічних метаморфоз. 
 
        Чи не єдиний рядок, де автор (за давніми зразками) висловлює свою авторську позицію.
 
         І – про Творця. Точніше – до Творця. Тут рядків більше (кілька), але процитую без коментарів:
 
                             …Господи! Чому Ти в`яжеш такі міцні вузли?
                            Чому вдягаєш мені на ногу свого ланцюга
                             І тягнеш до цього клятого місця, 
                            наче пса?
 
     У добірці Євгенії Люби є ще одна поезія, про яку не можу не написати кілька фраз. Вірш називається «Подруга». Спочатку – звичний «прозаїзований» портрет молодої дами наших днів – такі легко впізнаються:
 
                                У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином,
                                 І дві вищі освіти.
                                 Червоний диплом кращого вишу міста
                                  І залізна хватка юриста.
 
    Нічого особливого. До того ж, повторюються рядки, що могли б і не повторюватись, але наприкінці цей нехитрий прийом себе виправдає.
Точніше, у другій половині твору, просто зі слів:
 
                             Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає),
                              І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули,
                              Вона, знову маленька, заходить у неї,
                              І за два кроки звично потрапляє в обрив.   
 
Знову ж, нічого особливого: чиї сни не заливали хвилі рідних річок? Можливі і подібні нюанси:
 
                              О Боже, це провалля, знову це провалля…
                               Вона борсається щосили, намагається плисти
                               На тихе дихання сестри на канапі…
 
У цьому вірші, як і в реальному житті, порятунком стає ранок, який таки настає, але в тому жахітливому сновидінні приходить усвідомлення, що в «борсанні» (виборсуванні) з рідної стихії 
 
                             …………..до легень потрапляє
                             Лише каламутна вода минулого…      
 
Вранці, їдучи міським транспортом на роботу, усвідомлення стає переконанням, що
 
                               Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства,
                                Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого.    
 
Про те, як рветься  «нить часів» написано поетами багато. З таких концептів часто виходять ті, що визначають різні періоди у творчості того чи іншого митця, хоча дуже часто найбільш разючі зміни (у  світогляді і в поетиці) відбуваються тоді, коли переміни проходять  на тектонічному рівні, для стороннього ока непомітні. Якось я вже нагадував вислів про людину без шкіри. Розмірковувати можна по-всякому. І про тих, з яких здирали шкіру, і про тих, що надто чутливі до води «рідної Сули».
 
                                      О моє дитинство, моє дитинство!..
                                       Ти мій вир, ти моє провалля
                                        За два кроки від мого життя.
 
     Цей огляд конкурсної поезії, очевидно, є експериментальним, оскільки в ньому йдеться про творчість лише однієї поетки. До того ж, тільки про дві її поезії. Такий прийом я використав не тому, що про  Євгенію Любу нічого не читав у наших літкритиків та літоглядачів. Тим більше, мені не видається, що в колі свого покоління вона виділяється аж так різко. В деяких творах вона ковзає по поверхні.  Але в сучасній поезії мені особисто важко щось поставити поруч із «Саморобною церквою…»
 
     
                                                    Василь ГЕРАСИМ`ЮК