national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Огляд поезії. Частина 23

У совєтські часи в Україні дуже популярним був двовірш Маяковського (до речі, не знаю ким перекладений, але – гляньте – перекладається без зусиль), який виставлявся часто у формі плаката у відповідних місцях і при відповідних заходах, хоч і не настільки часто і густо, як лєнінський вислів про кіно. У «першого совєтського поета» (за вказівкою Сталіна), звісно, йшлося про поезію, а вона у двадцятому столітті не була настільки популярною, як кіно. Отже, у Маяковського:
Поезія – молодість світу
І її відкривать молодим.

Чи старіє світ? Хтозна. А поезія? Тим паче.

На початку третього тисячоліття ми живемо в іншій Україні, але не думаю, що вислів Маяковського втратив актуальність, хоч ситуація в мистецтві таки змінилася: кіно, здається, перестало бути джерелом духовних одкровень і перемістилося в царину розваг, а поезія більше не збирає багаточисельні авдиторії – навіть у молодіжному середовищі.
Проте, це не значить, що поезія «постаршала». Як і кохання, вона приходить у будь-якому віці, але добре відомо, коли це полум`я палає, розсипаючи іскри навкруги. Так отож. І наш конкурс – ще одне підтвердження. Чи не так?
А сьогоднішній огляд починаю із віршів, які надіслав автор навіть не юнацького віку, а отроцького – дванадцятирічний гімназист Илья (представився російською, а вся добірка україномовна). Інтригує вже сама назва добірки – «Страшний ми люд – цураємось кохання». Отак! Це рядок із першого вірша, який починається строфою:
Усі ми горді і дурні!
Страшні ми люди й неприступні.
В своїй ми хижині – пани,
А далі – челяді, холопи, кріпаки.

Тут ще відсутнє римування – почнеться з другої строфи, тут неграмотно вжите слово «челядь», тут русизми «хижина» і «холопи», але рішуча настроєність автора на інвективу більш ніж очевидна. І тепер я без жодної нотки поблажливості – і в такому віці викривальність може бути переконливою – згадаймо вічно юного Леоніда Кисельова, бо пішов від нас у 22, а ще на шкільній лаві був автором пронизливих віршів.
Імпонує, що дванадцятирічний автор вже як поет цікавиться своєю історією, своїми історичними коренями, а ті сторінки, які вражають, вже намагається поетизувати. Із сивої давнини приходять до нього у вірші київські князі Аскольд, Олег та Святослав із своїм безсмертним : «Іду на ви!». Але школяр не байдужий і до нинішніх історичних драм і трагедій. Ось про Афганістан:
Болить душа за мирні кишлаки,
Де вдень ховаються душмани,
А поночі, мов таргани,
Вилазять зі щілин робить свої криваві справи…

Хочеться тільки побажати автору одного: не приглушуючи всі свої устремління, все-таки ознайомитися з теорією віршування. Хай повірить, що це пригодиться, якщо продовжуватиме писати поезії. Не кажу вже про грамотність. Навіть у 12 людина вже може висловитись українською грамотно. Принаймні, уникнути таких кричущих огріхів у вірші про княжу добу, як от (ідеться про князя Олега):
«Подружився» з Візантієй –
Це було для Русі мрієй.

Пунктуацію я виправив, міг би так само легко замінити на: «Візантією – мрією», але надійшла ця поезія саме в такій версії, що є, очевидно, для конкурсанта прийнятним. На жаль.
Але все ще попереду. На щастя.
Ще більше подивувала мене наступна добірка Руслана Греняка (автор експериментує у висловлюванні: у першому творі – від імені чоловіка, у другому – від імені жінки). Наче зумисна еклектика – скрізь та у всьому. Починається ніби поезією в прозі, хоч і з елементами римування, які то виділені, то ні. У другому творі («Ти і я»), що його можна поділити на кілька фрагментів, з`являються пасажі вже російською мовою… Одне слово, подібного серед наших конкурсантів я ще не зустрічав. Авторові 33 роки. Вік не звільняє поета від найнезвичніших (навіть неприйнятних) експериментів у будь-яких сферах, але час формування і становлення творчої особистости, як правило, виформовує індивідуальні риси, за якими автора (якщо це справді явище в царині літератури) впізнають. Тобто, притаманні риси. Облюбовані прийоми… У Руслана Тарасовича Греняка, очевидно, було вдосталь часу для цього, але… Проте у творчості (і в поезії зокрема) «немає скутих норм/ – я норма сам, я сам в своєму стилі…»(Іван Драч). У нашому ж випадку можемо виділити досить традиційні строфи, на зразок:
Як не журився – прокидався
Коли не вірив то гадав
Чи ж не навмисне сподівався
Чи не востаннє забував…

Грамотні і добре виписані рядки, що загубляться у хаосі цього тексту. До фіналу (перший твір) доведено в римуванні, проте тут вже помітний огріх зужитої красивості, а точніше, банальщини:
Танцюй мій Ангел на вогні зірок
Нехай зоря твій погляд прикрашає
А голос ллється як живий струмок
А в серці квіти щастя зацвітають…


Звісно, згоден я з таким побажанням (ангела б тільки написати грамотно у кличній формі), але ці «квіти щастя» де вже лиш не роквітали-цвіли, кого тільки і де вони не чарували-заворожували-принаджували, але справжньої радості від справжньої поезії навряд чи комусь додали. Подібна ситуація і в другому творі – після «квітів щастя» -- «змії укус»:
Смакуй же моє стигле серце
Мов яблуко гріха й спокус
Насип на очі солі й перцю
Бо погляд твій – змії укус…

У житті найчастіше саме так і буває, і майже всім випадає всього цього звідати, декому – і з надлишком, але висловити свої переживання в поезії треба тільки по-своєму – як висловишся тільки ти і саме ти.
Тоді це поезія.
Дев`ятнадцятирічний киянин Сергій Кібукевич -- студент архітектурного. Як і недавно відійшлий Андрєй Вознесенський. Наш конкурсант не може поки що запропонувати таких приголомшливих за звучанням поезій, як це вчинив свого часу його російський колега. Багато творів росіянина не витримали іспиту часу – вони не перестали бути поезією, але втратили той шарм новизни, тобто несуть на собі печать саме 60-х, свій період не переступили, але окремі – понад часом – перечитайте.
Наш автор запропонував тільки один твір разом із численними його недоліками. Більшість із подібних прорахунків я багато разів розписував у попередніх оглядах, тож не хочу повторюватись. Досить натомість процитувати кілька рядків:
Жалієш, бо не знав, не вмів ти рисувати
І те, що ти отримав, ніколи вже не стреш.
Тобі й самому важко те впізнати
Й не факт, що згодом вміння ти знайдеш.

Хочеться вірити, що Сергієві Кібукевичу ще поталанить.

За недавньою традицією я закінчую і цей огляд конкурсних віршів творами 16-17-річних. Вік початку Артюра Рембо та багатьох інших юних геніїв.
16-річна Любомира Змійовська із села Гусне назвала свою добірку промовисто:
«Болить душа й не помирає».
Коли 12-річний школяр надсилає кілька віршів під загальною назвою «Страшний ми люд – цураємось кохання», то в цьому можна угледіти певний шарм, а вже у випадку Любомири чекаємо чогось іншого. Здавалось би, кілька років різниці… Так, але всі пам`ятають, наскільки інтенсивні саме ці літа за світосприйняттям. У 16-річних хочеться відчути те, що, старомодно висловлюючись, точно значило: «подавати надії».

Отож, у нашому випадку:
Ідуть роки, час пропливає,
Іде так швидко все, і так життя минає.
Банально думати, гадати,
А потім раз і нічого чекати…

Такий початок. І таке ж продовження:
Тут ти маленький,
Ще дитятко,
А тут вже виріс,
Вже не малятко.

Розумію, що при перетворенні світу з кольорового у чорно-білий таке письмо можливе, але хочеться мало не гукнути: «Зарано, Любомиро! Зарано!»

Навіщо жити – я не розумію.
Життя – це горе, печаль,
І сльози без надії…

Безперечно – і це також. Але й багато чого іншого.
Ще обов`язково побачите і відчуєте.
І нарешті – Алана Мр –17-річна поетка із Кривого Рога. Тут імпонує бажання і намагання висловитись по-своєму. Дуже рідко вдається, але сама вже націленість на таке у мене особисто викликає тільки бажання підтримати дебютантку.
Крім цього вона ще воліє висловитись точно, дати точну деталь, свіжий образний хід, портретну рису, музичний мотив, явити темперамент із підвищеною температурою, новий ракурс теми-проблеми:
Закриє рот волога ще земля –
Ти геть нікчемна, продана ізгою,
Сконай скоріш, як демонське дитя,
Для завтра не стачає трохи крою…

Хоч я трохи не розібрався в останньому рядку, але хто сказав, що в поезії всі у всьому розбираються? Та й чи варто зрештою? Хай хоч тут залишиться дещо не збагнене, а на «вищому поверсі» -- і незбагненне. Нам і так вистачає знавців усього іншого. Звідси, мабуть, такий наш «розквіт».
 
 Василь Герасим'юк