national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Огляд поезії. Частина 24

П`ятнадцятилітня дебютантка зі Львова Софі Кобе надіслала на конкурс один лише твір, але «широкоформатний», себто містить пару десятків розлогих рядків у формі вільного вірша, і містить якщо не всю життєву концепцію авторки, то, принаймні, спроба портрета ліричної героїні (або ліричного героя) – перед нами. І в цій версії рядок
я зловживаю героїном й коньяк п`ю з апельсином
чи не найневинніший. Ще початківці «буремних» 90-х вважали за номер «обов`язкової програми» утнути щось таке надто «відверте» про наркоманів та їхнє соціальне середовище. Немає, мовляв, заборонених тем. І справді. Щиро і безпосередньо прозвучало звернення до «торчка». Сергій Жадан (чи хтось із літровесників) так і починав:
Слухай, торчок!
І далі – гірка правда про життя-буття, хоч для декого із молодших звучали в тому навіть романтичні нотки. Не говорю вже про неприйняття усталених норм, навіть певний виклик суспільству. Такому, яке маємо.

Але про поезію наймолодших – за традицією – наприкінці огляду. 
Старша на чотири роки поетка з Чернівців Соня вже трохи інакше сприймає світ і себе у навколишньому – картина вимальовується інша – з першими штрихами особистого досвіду. Після шкільних, як відомо, починаються життєві уроки – те, що називається надбанням душі, де прозріння раптові переплітаються з повторенням пройденого, а потім і забутого – якщо забувається…
Щоб сльози заховати – посміхалась,
Щоб не ридати – ти травила анекдот,
І безцензурними словами гралась –
Це щоб забути біль – хоча б на крок.

Не тільки у 15 років, але і в 19 ще занадто рано робити жорсткі висновки – щоб там не відбувалося у твоєму внутрішньому світі – завше варто знати: попереду ще стільки всього незвіданого. Невже і справді:
Нехай ідуть усі щасливі,
Не залишивши щастя хоч на дні…?

Тим більш не варто вдаватись до грубого вислову – це нітрішки не допоможе – якими би переживання не були:
Послати все нахир напевно простіше,
Ніж так задихатись в думках,
Ніж просто, як завжди, ревіти…

А якщо вже і лайка написана з помилкою, то виходить навіть дещо комічна ситуація. А пишеться про речі, що дістають до глибини душі. Ще юної, тому надто вразливої, діткливої…
Наче на замовлення 22-річний тернопільчанин Віталій Мочарський виступив із «позитивною програмою»:
Я заберу весь холод в тебе
Й розчиню повністю в собі.
Й твоє велике серце в мене
Буде одним, одним в житті.
Позиція, безперечно, заслуговує на схвалення і навіть захоплення нею, але… Дуже неоковирно висловлено. Також рими… «Тебе – мене, в собі – в житті» -- ну хіба ж можна так римувати?
А ще – загальники, штампи, кліше… Багато довелось мені приділити всьому цьому уваги, але – «нема на то ради»:
Не плач, моє яскраве сонце.
Чому душа твоя болить?
Коли підуть дощі в віконці,
Я буду поруч, щоб зігріть.

Хоч би про які високі речі не йшлося, поет – за визначенням – повинен висловлюватися тільки по-своєму.
Київський поет Сухопутная Рыба, очевидно, також поспішає з «підвеннням підсумків», але, принаймні, у своїх російськомовних віршах висловлюється «броско», хоч і ризиковано:
Уже не ищешь ответов, не ждешь новостей,
Когда безболезненно=равно=бесполезно
Время брезгливо обглодало тебя до костей,
Но об этом ни строчки честно…

Бо перед цим:
Как думаешь, можешь не стерпеть однажды?
Когда зубы досадой вдавлены в десны,
А в подвале пылится рецепт от жажды –
Купить бы патроны, да подытожить…

Ще більш ризикованим є вже в іншому плані такий пасаж:
Я втоптанный след
Я оголенный зад
Я был там секунду вперед
Сейчас меня нет…

Автор «розводить» різні площини сприйняття, але в таких випадках потрібно все чітко вивіряти чуттям міри. Нечасто, але авторові все-таки вдається створювати свіжі метафори, то, мабуть, варто ризикувати:
Рыба затащит тебя под воду ночью
Любить немой рыбной любовью во сне
Рыбьим кошмаром дрожью вдоль позвоночника
Чешуя холодная прислонится к спине…

Не можу не процитувати ще одну строфу цього поета -- із вірша «Слово Становится Мясом» -- облюбований автором парадоксальний прийом:
Клыки вонзаются в основы
Кровь вскипает у истоков
Бог создал этот мир словом
И слово убило Бога
Відомо, що більше ста років тому Фрідріх Ніцше «оголосив» смерть Бога. Із тих часів про цю «подію» написано дуже багато – поезій у тому числі. Не скажу, що молодий поет явив новий кут зору, але також не скажу, що його рядки поверхові – останній навіть закарбовується у пам`яті, хоч подібне вже було висловлене. Це прерогатива поезії: кожен відкриває все спочатку. Для себе насамперед, а значить і для всіх нас. Хоч «відкриття» часто приносять мало радості.
Про наймолодших конкурсантів завше пишеться із надією. А як же інакше? На кого надіятися, як не них? І не для того, аби через певний проміжок часу визначати: хто виправдав надії, а хто ні. Якщо я вже почав про прерогативи поезії, то основна з них та, що тут все відбувається у суцільній невідомості та незбагненності. Часто навіть після яскравого дебюту світильник гасне, а що ж тоді передбачати за найпершими спробами? Часто навіть автори кількох чи й багатьох збірок не витримують іспит часу – прикладів доволі. Але – попри все – читаємо перші твори невідомого автора і … надіємось. У 17-річної Лілії Боюки перший рядок першого ж вірша – промовистий:
Життя – пекельна мука…

А далі – колаж, що його можна було би продовжувати довго-довго – судіть самі:
То зустріч, то розлука.
То постійне зітхання,
То експресивне хвилювання…

І в такому прядку ще кілька строф, де трапляються й рядки не тільки для переліку, а й з певними уточненнями-продовженнями:
Визначення кращих з кращих
І ліквідація найкращих…

Хочеться, щоби Лілія уважно читала і свої власні твори як спроби саме поетичні, себто як приклади мистецтва слова, а не щось інше. Цього їй і побажаємо. Хай не забуває про принципи поетичної версифікації, де силабо-тонічна система віршування має свої правила, якими можна, звісно, і нехтувати, але таке вдається дуже-дуже небагатьом. Точніше, нехтувати правилами може кожен, але тільки в рідкісних випадках написане стає поезією. Доводилось мені згадувати інколи в оглядах таких «революціонерів» -- можете переглянути. Чому в лапках? Тому що така революція називається просто – стиль. Те, що визначає кожного справжнього поета, за чим його впізнають, вирізняють. У нашому випадку треба вести мову про ази віршування, про вироблення смаку до поетичного слова. Використаний підряд у двох віршах прийом переліку-нанизування тільки підкреслює враження одноманітності, вислову найчастіше – неоковирного:
Дивлюсь – не бачу зовсім нічого,
Дивлюсь – не розумію, що й до чого…

Авторка починає третій вірш:
Я знаю: серед нас нема святих…
Чи не передчасна така категоричність? А раптом є? Нехай хоч один, а трапиться. Не всіх же чекає доля печально відомих двох міст зі Святого письма.
Але якщо вже почав я про щось передчасне і категоричне передчасно, то варто повернутися до нашої Софі, з якої починався цей огляд. Але це в тому випадку, якщо це справді її текст. Я не настільки добре знаю психологію сучасного юнацтва, щоб хоч приблизно визначити певні межі, але цей твір не виглядає на твір 15-річної особи. Так мені видається. Навіть не за образним ладом, а за психологічними ознаками. Може, я безнадійно відстав від сучасного ритму життя-буття, але говорю так, як розумію. У висліді – певні «нестиковки». І не тільки тому, що в одному конкурсному вірші ідеться про героїн та коньяк на самому початку, а далі й про кокаїн, вино різних сортів та ще ряд інших атрибутів, традиційно все-таки відсунутих у часі, але й за самим письмом. Може, це сумлінна стилізація. Вправа. Імітація. Не виключаю. До того ж, можна вести мову як про ліричну героїню, так і про ліричного героя. Можна (чи до речі? – справа інша) згадати і знаменитий вислів російського режисера: «Не вєрю!». Цей текст я графоманським не вважаю, але його художня та емоційна «розхристаність» викликають певні сумніви, навіть підозри, але останнє вже не стосується огляду поезії.
Василь Герасим'юк