national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

ОГЛЯД ПОЕЗІЇ. ЧАСТИНА 25

 Попри різноманітні труднощі, які щоразу виникали у проведенні нашого конкурсу, ми все-таки добралися до фіналу, і сьогодні я розглядаю добірки останніх учасників, а їх залишилося 13 – цифра красномовна.
   Окрім мене із поезією, представленою на конкурс, ознайомилися поети Іван Андрусяк та Сергій Пантюк – поети, які упродовж багатьох років працюють з молодими літераторами: Андрусяк був членом журі конкурсу «Гранослов», а Пантюк є секретарем Національної спілки письменників України якраз по роботі з молодими авторами.
 
 Найближчим часом буде назване ім`я переможця Всеукраїнського конкурсу молодих поетів.

 
     Серед авторів, що завершують список учасників конкурсу, є поети, яких початківцями вже не назвеш, і є такі, що їх можна назвати тільки початківцями. Зрештою, подібна ситуація спостерігалася чи не в  кожному огляді.
 
     До останніх, себто, далеко не початківців, можемо зарахувати львів`янку Яну Устимко:
 
                      укотре відпустити найдорожче
                      у літо. Залишається хандра
                      опісля тяги до чергових драм.
                       це довгожданний вимріяний драйв
                        тебе ж адреналіном зайвим трощить 
 
     Не знаю, чи на місці тут «тяга», але внутрішній стан передано, як на мене, достеменно.
 
       Достеменний у відтворенні своїх ще досить романтичних візій і сімнадцятирічний Вано Ліс. Мабуть, я не досить точно називаю романтизмом юнацьку інфантильність, але в такому віці і таке буває ще досить привабливим, оскільки підкріплене внутрішньою розкутістю та підвищеним градусом емоції. Не забувати б тільки про точність вислову.
 
                          Уночі ти від мене ховаєшся
                          А уранці із неба всміхаєшся
                         І падеш до мене зіркою
                         Мить  без тебе є гіркою…   
 
       Не дивлячись і на дієслівну риму, і на збив ритму в 3-4-ому рядках, ми все-таки спотикаємося наприкінці, бо «гІрка» і «гіркА»  надто вже відділені пересуванням наголосу. 
 
       Подібні огріхи часто подибуємо і в наступних авторів, зокрема, коли тобі  нема і двадцяти. Ось два російськомовні початківці. Ще 15-річному Персидскому Лисенку вибачити можна таке-от собі «стикування» богів, себто «нестикування»:
 
                       Я –  сноб. Я –  верхушка твоей пирамиды.
                       Я – бог,  Аполлон, Бахус, Зевс, я – Меркурий.
 
        А 17-літній житомирянин Леонід, здається, сам не розібрався у загальній картині строфи, оскільки «розмитість» висловленого стоїть на перешкоді.
 
                            Я не делаю – ты не уходишь,
                            Ты глаза закрываешь – не видишь меня.
                             Запреты и новое вето наложишь,
                              В жестокие грани пленя.  
 
       Все-таки, що це за «пленя»?
 
        І в фінальній «чортовій дюжині» переважають наймолодші – те, що відрізняє конкурс на студентському сайті від інших – ніде немає стільки 15-16-17-літніх поетів. Окремі навіть більше дивують «життєвою інформацією», аніж поетичним текстом. От читаємо у 17-річної львів`янки Янишевської Віри:


                               Тримаю на руках
                               Своє дитя.
                               Таке ще крихітне
                                Воно у мене.
                                Я пригорну його
                               І чую стук життя.
 
            Подібне можна сказати і про Леді Незламну  із Чернівців. Їй тільки 18, а в поезіях стільки негативного досвіду, що вистачило б на довгі роки.
 
                                Любов уже не перша – друга.
                                Одна. Проти світу! Проти всіх водночас!
                                Борюсь, хоч давно вже закінчилась сила…
 
           І про немовля на руках, і про крах у життєвій борні варто писати, але поезія (мистецтво слова) повинно бути основним, а в наших випадках сам життєвий фкт переважає за своєю значимістю своє зображення, відтворення.
 
            Окремі автори наче уникають контрастних мазків чи різких переживань – натомість у них здебільшого пастельні тони. Як на мене, це стосується 20-літніх Романа Крючка  із Рівного та Чорного Міші зі Львова. Драматизм чи трагедійність не є запорукою досягнення у будь-якому мистецтві – справа вся в художньому рівні зображуваного. У наших авторів пастельність межує з легкописом, якоюсь вторинністю:
 
                           немає клаптика землі
                          де гострої нема трави
                            навіть коли зима прийде
                           трава нікуди не піде
           
              Думаю, що і Роман, і будь-хто з наших конкурсантів, можуть і далі розвивати таку «натурфілософію», але вся справа в тому, що розвивають її поети різних країн та різних епох упродовж двох тисячоліть... Вже перейшли в третє… Звісно, є потреба свіжого слова, бодай свіжого ракурсу.
 
                           
              І в останньому огляді є твори, де можна виявити цілий набір типових недоліків, про що вже не раз довелося писати, і на підтвердження – рясно цитувати. Яким буде останній повтор? А хоч би такий – до сліз розчулюємося з автором (поетка Іrin@ із Ірпеня), але сприйняти її рядки як оригінальні підстав немає:
 
                      він стояв – у бідному убранні—
                      босими ногами на землі стояв
                       грав неначе на прощання
                      тихі ноти серця грав
 
            Я щиро радію, що і на самому фіналі нашого конкурсу, наприкінці списку маю змогу прочитати одну із найкращих добірок із тих, що надійшли за довгий (як на подібні заходи) час. Маю на увазі поезію авторки зі Львова, яка прибрала псевдо Сін Семілья.
 
            Тонка, вишукана версифікація – класична силабо-тоніка, як на мене. Яскравий доказ якраз на захист останньої. Для тих, кому смішні вітчизняні «римувальники» на тлі європейського (всесвітнього) верлібру. Власне, і захищати нічого/нікого не варто – свідчить сама добірка – ресурси нашої мови, здатність її до пластичної гнучкості – безмежні. Це коли такою мовою пишуть такі, як Сін Семілья. Тут смішно говорити про будь-яке початківство – маємо справу з поетом справжнім – це однозначно. 
 
           Із вірша «Калла»:
 
                          Їй снився цей голос, що ткав не промовлені сутри.
                          Холодні коралі пів доторків марились теж.
                           Тендітна і мудра володарка синього хутра
                         Не виросла з гострих плечей і прозорих одеж. 
            
           Із вірша «Шипшина»:
 
                          Ти питала який він, зумієш пізнати чи ні.
                           Ти питала чи станеш, як я, річковою водою.
                           Упізнаєш: в зіницях у нього шипшина і сніг.
                            Він ескіз, що його у гарячці палитиме Гойя.   
 
         Із вірша «Течія»:
 
                            дівчино господине страшних казок
                            хто тебе бачив за ворожінням чорним
                            хто тебе спалить хто навісну пригорне
                            йдеш ніби голос ти ніби відчай горлом
                             а замість слів тече по вустах бузок .    
                     
           Талант, як бачимо, може обійтися без жодного епатажу, без будь-якого викаблучування. Але не обійдеться без   м у з и к и. 
Чи не так?
 
          Гарне враження залишає і добірка ще однієї львів`янки Наталії Дьомової. У своїх оглядах мені багато разів випадало писати про драматизм і (навіть) трагізм світовідчуття та світовираження. Таке імпонує багатьом, але в багатьох ця риса награна. А тут – все на місці, починаючи зі строгого підбору виражальних засобів. Як і в попередниці – без піротехніки:
 
                             Це спалена земля надламаних верхів,
                             Надламаних вершин і бідного розмаю.
                             Коли тебе не внесено в архів – 
                             Тебе немає.        
 
          І цей останній огляд конкурсних добірок я за традицією закінчую наймолодшими. Остання (в конкурсі) львів`янка – сімнадцятирічна Оля назвала свою добірку (з одного вірша) «Кохання, що світло дарує всі дні». Але навіть в одному вірші вона зуміла зібрати більшість зі штампів та загальників, якими користуються віршувальники всіх поколінь, коли мова заходить про «вічні чари кохання», себто про
 
                             Кохання, що лине з сердець,
                             Мов фарбами пише митець.
 
               У часи моєї літературної молодості неможливо було навіть уявити собі, що на всеукраїнський поетичний конкурс 15-річна киянка запропонує добірку віршів під назвою «Поміж твоїх повій пройду босоніж». А на початку другого десятиліття двадцять першого століття таке можливе, і я не знаю, чи в когось виникне подив. Ідеться про твори Оксани Ігнатенко, яка завершує список конкурсантів.
 
         Окрім промовистої назви наприкінці «конкурсної програми» не менш промовисті і назви віршів (їх усього два): «Ілюзія щастя» та «Присягаюся». Та на цих назвах уся «промовистість», на жаль, закінчується.
 
         Будемо надіятися, що це зміниться.
                 
                         Я завжди пам`ятатиму лице.
                          Твоє лице. Попечене словами.  
 
        П`ятнадцятилітня Оксана вже збагнула, що слова залишають різні сліди. Навіть опіки.
 
 
 
                                                  Василь ГЕРАСИМ`ЮК