national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ: Портретний нарис у друкованій пресі (текст лекцій для студентів спеціальності «Реклама та зв’язки з громадськістю» по курсу «Журналістика»)

 Шановні студенти старших курсів! Мій колега, доцент О.Г. Підлуцький надіслав текст лекцій для курсу «Журналістський фах». Тим, хто бажає опанувати мистецтво написання портретного нарису, рекомендуємо.
 

Нарис – один з основних художньо-публіцистичних жанрів, який характеризується поєднанням художнього та аналітичного підходів. Це досить старий жанр журналістики, який існує вже кілька сторіч. Зрозуміло, що з розвитком журналістики нарис модифікувався і сучасні його зразки суттєво відрізняються від матеріалів цього жанру, які друкувалися  на сторінках газет та журналів 100 чи 150 років тому. З виникненням радіомовлення та телебачення з’явилися відповідно радіо- та теленариси, проте предмет нашого розгляду є нарис у друкованих засобах масової інформації, який і нині залишається, мабуть, найважливішим видом нарису. 
За тематикою виділяється кілька видів нарисів [14, 18-21]. Найпоширенішим з них є портретний нарис, предметом якого є особа, та чи інша людина. Окрім того існує проблемний нарис, який зводиться до художньо-публіцистичного розкриття певної суспільної проблеми, а також подорожній нарис, в якому журналіст на матеріалі відвідування певних місць намагається довести до читача результати свого художньо-публіцистичного аналізу. Виділяють також такий вид міні-нарису як замальовка, побачена і описана журналістом сценка з життя, яка дозволяє йому в закодованій формі донести до читача певну ідею.
Отже ми ведемо мову про портретний нарис у газетах та журналах. Пишучи нарис, як і будь-який художньо-публіцистичний журналістський матеріал, його автор окрім фактологічних та логічних аргументів наводить ще й аргументи емоційно-художні, звертається не тільки (а часто навіть не стільки) до розуму, скільки до почуттів читача. В ідеалі після прочитання нарису читач має перейнятися ставленням автора до предмету цього журналістського матеріалу, або, якщо сказати простіше, до тієї особи, якій присвячено портретний нарис. Звідси випливає одна вельми важлива обставина: якщо потенційний герой портретного нарису не є по-справжньому цікавим для журналіста, не викликає в нього глибоких емоцій, став предметом публіцистичного виступу через якісь суто зовнішні, не суголосні з внутрішніми переконаннями автора обставини – найчастіше з волі головного редактора видання чи завідувача галузевого відділу, який доручив штатному працівникові редакції або замовив позаштатному авторові підготувати портретний нарис про ту чи іншу особу – цей журналістський твір в принципі не може бути успішним. Адже в переважній більшості випадків не можна переконати когось іншого в тому, в чому ти не переконаний сам, викликати в читача щирий інтерес до чогось, що не є цікавим тобі самому. Проте, на жаль для багатьох молодих журналістів, навіть ця умова є лише обов’язковою, але не достатньою.  Навіть у випадку, якщо герой портретного нарису викликає у автора шквал емоцій, видається йому вкрай цікавою особистістю, ми зовсім не маємо гарантії, що аналогічна зацікавленість виникне в читача, навіть, що читач взагалі дочитає творіння журналіста до кінця. Це викликано двома чинниками. По-перше, практично не існує універсальних тем, а ще більшою мірою універсальних кутів інформаційної подачі цих тем, які були б рівною мірою придатні для задоволення інформаційних потреб абсолютно всіх потенційних читачів. У сучасному світі кожне видання має свою особливу читацьку аудиторію із специфічними інформаційними потребами. Відтак, якщо спробувати прикласти цю теорію до практики підготовки портретного нарису, треба дуже чітко уявляти собі особливості читацької аудиторії конкретного видання, специфіку інформаційних потреб цих людей. При підготовці портретного нарису слід розуміти, для якого саме видання він готується, про кого саме і як саме треба писати для читачів цієї газети або журналу. Де «водиться» той читач, на якого розраховано твій конкретний матеріал. На жаль, на практиці деякі журналісти, особливо початківці, часто-густо стверджують, що написаний ними матеріал, зокрема портретний нарис, «може бути надрукований у будь-якій газеті чи журналі», «там, де його візьмуть». Це абсолютно хибний підхід.
Другий, утім тісно пов’язаний з першим, чинник – часом  недостатня професійна майстерність журналіста. І герой нарису, здавалося б, підібраний правильно, цілком відповідно до специфіки видання, і автор може із захватом півгодини розповідати про те, як цікаво йому було працювати над цим портретом. А текст вийшов абсолютно нудний, жодною мірою не «чіпляє» читача.
Як же уникнути такого сумного стану речей?
Звичайно, журналістика не є точною наукою. Не існує якихось раз і назавжди усталених шаблонів, а тим більше догм, відповідно до яких треба писати кожний журналістський матеріал. Ще більшою мірою, ніж інформаційних матеріалів, це стосується журналістських творів, які претендують на право називатися художньо-публіцистичними. Кожний з них є (чи, принаймні, має бути) унікальним та неповторним. Попри це певні загальні підходи у підготовці та написанні таких творів все ж існують і сподіваюся, що викладений нижче досвід автора якоюсь мірою стане в пригоді новій генерації вітчизняних журналістів-портретистів.  
З початку 2001року автор цих нотаток паралельно з іншими напрямами практичної журналістської та науково-викладацької роботи реалізовує свій власний проект «Постаті ХХ століття»  –  серію портретних нарисів, яка нині  налічує рівно 30 персонажів. Кожний з цих портретів спершу з’являвся у газетному варіанті на сторінках одного з найавторитетніших аналітичних видань України «Дзеркало Тижня», а потім входив у розширеному варіанті до складу книжок-збірок автора «Постаті ХХ століття», «Постаті епохи», «25 портретів на тлі епохи», які на сьогодні витримали 6 видань українською та російською мовами і  отримали загалом досить високу оцінку серед читацької аудиторії й у експертному середовищі.
 
                              Нариси бувають різні
 
У принципі журналіст може написати нарис про будь-яку людину з числа тих десятків мільярдів, що живе або жила на Землі. Законом, як то кажуть, не заборонено. Але ми, звичайно ж, дуже прискіпливо підходимо до вибору героя, якого збираємося змалювати словами. Адже щоразу, коли журналіст звертається до читача з портретним нарисом, він немов би каже: «Коханий друже, ось дивись, з якою цікавою людиною я тебе зараз познайомлю!». Або, у випадку, якщо читач уже «знайомий» з героєм портрету, «Оце зараз я розповім тобі про цю примітну людину щось принципово нове, змушу подивитися на неї новими очима».
Залежно від того, кого саме ми обираємо героєм портретного нарису, журналістські матеріали цього жанру суттєво відрізняються між собою. Загальновизнаної класифікації портретних нарисів за критерієм типу героя не існує. Найбільш вдалою нам видається класифікація М. Воронової [5, 9-11], яку ми й використовуємо при розгляді цього питання.
Досить поширеним у практиці сучасної журналістики є літературний портрет, присвячений особі того чи іншого визначного (або й видатного) письменника. При цьому такий різновид літературного портрету як літературно-критичний  творить образ письменника шляхом виявлення його художньої домінанти, втіленої в його творчості. На факти життя письменника автор у цьому разі наголосу не робить. Натомість літературно-біографічний портрет спрямований на розкриття образу письменника на тлі біографічних фактів та особистісних характеристик героя. Проте слід пам’ятати, що навіть і в цьому випадку портрет не є біографією в чистому вигляді, а лише будується на матеріалі життєпису людини.
Певною мірою схожий на літературний портрет мистецький портрет, персонажем якого може бути будь-хто з діячів мистецтва, зокрема композитор, художник, співак тощо. На відміну від літературного портрету в цьому разі ми не маємо змоги використовувати цитати з літературних творів нашого героя, які є чи не найважливішим «будівельним матеріалом» при створенні літературного портрету. В цьому випадку образ героя розкривається на тлі його творчої діяльності та особистого життя. При цьому портрети зірок шоу-бізнесу, нинішніх і трохи меншою мірою попередніх років, є одним з улюблених жанрів таблоїдних видань, зокрема жіночих журналів. У цьому випадку портретний нарис спрямований не на те, щоб допомогти читачеві краще зрозуміти світ, сформулювати чи скорегувати своє ставлення до тих чи інших проблем, а на сенсаційність, часто навіть скандальність. Такий портрет виконує не стільки інформаційну, скільки розважальну функцію. Втім, це жодною мірою не означає, що розважально-скандальний портретний нарис не має права на існування і що написати його завідомо легше, ніж «серйозний» портрет. Він просто призначений для іншої категорії читачів, які відкриваючи таблоїд прагнуть, щоб їх не стільки інформували, скільки бавили, лоскотали їм нерви.
Найчастіше серед портретних нарисів на шпальтах українських газет та журналів зустрічається політичний портрет, присвячений тому чи іншому політикові. Втім значна, якщо не більша частина цих портретів є насправді не журналістськими, а піарними матеріалами. Хоча кожний портретист-піарник усіма силами намагається видати своє творіння за журналістський матеріал і найбільш кваліфікованим з них це, принаймні щодо частини читачів, удається, різниця між журналістським і піарним матеріалом є величезною. Створюючи політичний портрет журналіст намагається якомога повніше та об’єктивніше розкрити позитивні та негативні особистісні якості свого героя, дослідити плюси та мінуси реальної, а не декларованої програми політичної сили, яку представляє цей діяч, спрогнозувати, які наслідки виникнуть для суспільства в цілому і читача зокрема у випадку, якщо цю програму буде реалізовано. Звичайно, досягнення абсолютної об’єктивності, як і будь-якого ідеалу, в принципі неможливе. Проте портретист-журналіст принаймні прагне до цього. Ступінь наближення до цієї мети визначається в кожному конкретному випадку рівнем поінформованості, внутрішньої незаангажованості, аналітичними здібностями та журналістською майстерністю автора. Піарник же навіть не намагається шукати об’єктивну істину. Метою будь-якого піарного виступу є зміна ставлення потенційного читача до героя замовного портрету. Зміна на краще, якщо замовником портрету виступає особисто його герой чи його політична сила. Або зміна на гірше, якщо портрет політика замовляють його конкуренти. Таким чином піарник намагається не розв’язати завжди складну «задачу» аналізу особистості політика, його переконань та мотивів, а підігнати «розв’язок» під заздалегідь визначену «відповідь». При цьому він абсолютно не переймається, як професіонал своєї справи просто не має права перейматися тим, чи ця зміна піде на користь суспільству в цілому чи  окремому читачеві, який повірить авторові, визнає його нарис переконливим для себе.  Піарник не може, не має права відверто визнати чи навіть натякнути читачеві, що, власне, промиває йому мізки, намагається змінити його ставлення до тієї чи іншої постаті, проблем, зрештою життя в цілому в інтересах якихось третіх осіб. Відтак кваліфікований піарник намагається всіляко замаскувати свою заангажованість, просто мусить створювати ілюзію об’єктивного підходу, згадуючи в тексті портрету не лише «плюси», а й «мінуси» політика. Проте в його викладі, якщо замовлено формування позитивного іміджу, «плюси» завжди виглядають, мають виглядати переконливо, а «мінуси» дрібними та малозначними. Якщо йдеться про формування негативного ставлення до політика, акценти в портреті змінюються з точністю до навпаки.  Формальна відмінність журналістського портрету від замовного дуже проста – якщо праця автора оплачується за рахунок загальних доходів редакції від продажу видання в роздріб чи за передплатою, надходжень від неполітичної реклами, то матеріал є журналістським. Якщо ж за даний політичний портрет платить безпосередньо чи опосередковано якась політична сила, то він неодмінно буде піарним. Звичайно, читач у більшості випадків не знає про те, хто платив за портрет. Відтак він може вирішити для себе, журналістським чи піарним є даний нарис лише шляхом самостійного аналізу тексту, що вимагає певних аналітичних здібностей, які має далеко не кожна людина.
Різновидом політичного портрету є так званий міжнародний політичний портрет, який відрізняється від класичного тим, що його героєм є не вітчизняний, а закордонний політик. Цей вид портрету в українських виданнях зустрічається набагато рідше, аніж портрет українського політика. З тих причин, що з одного боку зарубіжні політики в переважній більшості випадків не здійснять прямого впливу на політичне життя України, співставного з впливом вітчизняних діячів, з іншого – український виборець практично ніяк не може впливати на їхню політичну долю. Відтак і інтерес читачів до цих постатей нижчий і замовних політичних портретів їх на українському інформаційному ринку практично немає. Хіба що переклади таких портретів з іноземних видань, передруковані українськими мас-медіа, що теж є рідкістю.
Слід згадати історичний портрет, в якому журналіст створює образ значущого персонажу, який мав змогу тим чи іншим чином впливати на перебіг історичних подій, залишився в історії як яскрава особистість. Герой історичного портрету завжди людина, яка вже відійшла в інший світ, або, принаймні, «пішла у відставку» в прямому чи переносному значенні цього слова. Особлива складність написання історичного портрету полягає в тому, що журналіст у переважній більшості випадків у принципі позбавлений найважливішого при підготовці портрету будь-якого іншого виду джерела інформації – можливості особистого спілкування з героєм майбутнього нарису. В усякому разі автор, який, як вже зазначалося, написав 30 великих історичних портретів, мав змогу особисто бачити  тільки  двох із своїх героїв – Папу Римського Івана-Павла ІІ та екс-президента Польщі Леха Валенсу. А розмовляти – тільки з Валенсою. Окрім того перед публіцистом у цьому випадку стоїть ще так само нелегке завдання – необхідність реконструювати минулу вже епоху, відчути і відтворити читачеві її неповторний дух.
І, нарешті, так званий професійний портрет, персонажем якого є представники різноманітних нетворчих професій. У сучасній українській пресі порівняно широко представлені портрети бізнесменів та підприємців, найчастіше у спеціалізованих економічних виданнях. Трапляються портретні нариси про вчених, лікарів тощо. Втім мабуть уже безповоротно відійшов у минуле вид портретного нарису, до якого належало, мабуть, 80 чи 90 відсотків усіх матеріалів цього жанру, які ще чверть століття тому публікувалися на сторінках преси України і Радянського Союзу в цілому. Це були нариси про «передовиків виробництва», «переможців соціалістичного змагання», різних ткаль, колгоспних механізаторів, слюсарів та бригадирів будівельників. Комуністична партія ставила перед радянськими журналістами завдання всіляко возвеличувати «людину праці», яка не страх, а за совість працювала на Систему. І хоча в деяких з тих тисяч і десятків тисяч  журналістських матеріалів інколи траплялося якесь живе слово і цікава сценка з життя, в переважній більшості вони були нудними та мертвими.
 
                                     Пошуки героя
 
Задум серії портретних нарисів «Постаті ХХ століття» виник у грудні 2000 року, вночі, в номері готелю в канадській столиці Оттаві. Йти з головним редактором «Дзеркала Тижня» Володимиром Мостовим ми вже нікуди не могли – страшенно гуділи натомлені ноги, та й куди підеш о 3-й ночі? Але спати не хотілося – в Києві о цій порі був білий день. Під враженням побаченого в Канаді мова зайшла про те, чому у нас в Україні все не так. І коли ж наша країна стане (і чи стане за нашого життя) розвинутою та цивілізованою, коли слова: «Я з України» викликатимуть у світі повагу. Адже напередодні розпаду СРСР аналітики з «Дойче банку» однозначно стверджували, що Україна має найбільш сприятливі передумови для побудови розвинутої ринкової економіки і демократичного суспільства з усіх колишніх радянських республік. Чому ж за ці роки так далеко пішли вперед країни Балтії і наші постсоціалістичні західні сусіди, а Україна все ще стовбичить на місці? Помилися німецькі аналітики, переоцінивши наш потенціал, чи ми просто цей потенціал не використовуємо належним чином? Або й справді, ми, українці, в ментальному плані просто не надаємося до розбудови високорозвинутої держави?
Але ж в цей день наша група з двох українських і двох польських журналістів зустрічалася в Оттаві з представниками української і польської громад Канади. І самі факти підтвердили, що канадійські українці мають в політичному, економічному, культурному житті цієї країни позиції аж ніяк не слабші, а навпаки, сильніші, ніж їхні співгромадяни польського походження. Отже в Канаді українці «такі, як треба», а вдома в Україні – «якісь не такі»? Нонсенс.
А може справа в тому, що полякам після І Світової війни вдалося не лише проголосити, але й зберегти 1920 року свою незалежну державу? Чому їм вдалося, а нам ні? Може тому, що вони мали Пілсудського?
На початку ХХ століття в Україні, на жаль, не було лідера такого масштабу, як майбутній «Тимчасовий начальник Держави Польської». Якби малий Юзеф помер немовлям або ж російський вояк-конвоїр застрелив сибірського засланця, Польща, мабуть, усе ж відродилася б і вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополітичними, економічними, соціальними, національними обставинами. А може й ні. Бо другого такого Пілсудського, який би з такою упертістю, послідовністю, а головне, вірою йшов до досягнення цієї мети, не було.
В Україні, на жаль не було лідера такого масштабу ні не початку ХХ століття, ні в його кінці, ні на початку ХХІ віку.
Так і виникла ідея вивчити та узагальнити світовий досвід останніх десятиліть, спробувати дати відповідь на питання, яким має бути справжній лідер, здатний згуртувати співвітчизників і повести їх за собою, щоб збудувати сучасну ефективну державу або вивести цю державу з глибокої системної кризи.
Другим критерієм відбору «кандидатів у герої» стала невелика, а часом і практична повна відсутність інформації про них в українському інформаційному просторі. Більшість імен, які увійшли у портретну галерею, за радянських часів або повністю замовчувалися або подавалися виключно в негативному ключі. І навіть після здобуття Україною незалежності ситуація змінювалася досить повільно.
Отже, хто ж гідний, а хто не гідний стати героєм історичного портретного нарису?
Безумовно, людина, яка свої справами довела, що здатна здійснити прорив у житті своєї нації та країни.
«Кабінетний» професор Томаш-Ґарріґ Масарик, який ще перед І Світовою війною став визнаним духовним лідером чеського народу, спромігся під час цієї кривавої війни сформувати та очолити загальнонаціональний спротив своєї нації струхлявілій Австро-Угорській імперії, а після здобуття незалежності створити єдину в своїй частині Європи по-справжньому демократичну державу, економіка якої була ефективнішою за німецьку.
А на 70 років пізніше його духовний спадкоємець Вацлав Гавел, драматург із світовим ім’ям та дисидент, який перед обранням президентом не мав жодного досвіду державного управління, «ніколи нічим у своєму житті не керував», зміг провести взірцевий  для всіх постсоціалістичних країн Європи процес відновлення демократії та соціально орієнтованої ринкової економіки. Гавел узяв на озброєння гасло Масарика: «Головне – не боятися і не красти» і довів, що цей «простий» рецепт може бути ефективним. Якщо дотримуватися його не на словах, а на ділі.
Лех Валенса, простий електрик з Верфі ім. Леніна, закінчив лише сільське ПТУ. Але зміг згуртувати у боротьбі проти комуністичного режиму практично всіх поляків – від високочолих інтелектуалів до простих роботяг. І переміг.
Може не менш, а більш цікавими та повчальними для українців є лідери не сусідніх, а далеких, часом дуже далеких держав.
Ще й досі мало хто в Україні знає ім’я  Лі Куан Ю. А між тим це – єдиний у світі лідер, якому вдалося за три десятиліття втілити в життя мрію всіх країн, що розвиваються – здійснити прорив «з третього світу до першого». Нині за рівнем валового національного продукту в розрахунку на душу населення Сінгапур посідає третє місце в світі – після Люксембургу та Норвегії, більше як у півтори рази обганяючи за цим показником Велику Британію – свою колишню метрополію. В економіці крихітної країни з 5-мільйонним населенням найвища в світі питома вага високих технологій. А стартові умови Сінгапуру після отримання незалежності були несприятливими настільки, наскільки це взагалі можливо. Лі Куан Ю вдалося практично повністю побороти корупцію і створити в своїй країні чи не найсприятливіші в світі умови для розвитку бізнесу. А чи можна перетворити Україну на другий Сінгапур? І які якості мусить мати лідер, який би взявся за вирішення цього амбітного завдання?
Індус Махатма Ґанді не просто розробив теорію ненасильницького спротиву злій силі – ахімсу. Таких пророків та теоретиків у світі було досить багато. Але тільки Ґанді довів, що його теорія працює на практиці – найпотужнішій в світовій історії колоніальній потузі таки довелося під тиском беззбройних індійців відмовитися від «найціннішої перлини в короні Британської імперії» і надати Індії незалежність.
Державний секретар США Джордж Маршалл вивів з надглибокої системної кризи не свою країну. До того ж не одну, а цілих півтори десятки. Саме він був розробником і втілювачем у життя славетного плану Маршалла, який дозволив Західній Європі відродитися після руйнівної ІІ Світової війни і уникнути загрози хаосу і підкорення Сталіновою імперією.
Не всі діячі, що стали героями нарисів серії, є з погляду автора однозначно позитивними постатями. Наприклад, чилійський лідер Авґусто Піночет безумовно був диктатором, який вирізнявся рідкісною жорстокістю та зневагою до прав людини. Але окрім кривавого придушення чилійських соціалістів та комуністів, йому вдалося ще й вивести свою відсталу країну на середній світовий рівень розвитку, принаймні вищий, ніж у сьогоденній Україні.
Сучасники не дуже позитивно оцінювали президентство Джіммі Картера – його поразки на зовнішньополітичній арені були вагомішими за здобутки, та й економіка Америки розвивалася не надто вдало. Проте цей лідер щиро намагався будувати політику своєї наддержави на принципах права та … християнської моралі. І зміни, що відбулися за час каденції Картера, стали незворотними. А світ – трошечки кращим.
Янош Кадар прийшов до влади в Угорщині на багнетах радянських окупантів і жорстоко розправився з учасниками антикомуністичного народного повстання 1956 року. Проте побудована ним модель «гуляш-соціалізму» зробила Угорщину «найщасливішим бараком у соціалістичному таборі» і стала певною мірою альтернативою соціалізму класичного взірця, який безроздільно панував у інших країнах Східної Європи.
Певною мірою не відповідають загальним критеріям, які автор висунув сам для себе при відборі героїв нарисів, дві постаті – Олексій Косигін та Едуард Бенеш. Адже обох їх за великим рахунком важко назвати переможцями. Косигінська господарська реформа в СРСР закінчилася провалом. Радянському прем’єрові, на відміну від Дена Сяопіна в Китаї, не вдалося вдихнути нове життя в ленінсько-сталінську модель соціалізму і через десятиліття після смерті Косигіна Радянський Союз безславно розпався. А наступник та продовжувач справи Масарика Бенеш не зміг зберегти демократичну Чехословаччину. Причому втратив її аж двічі – перший раз 1938 року, після Мюнхенської змови, вдруге – 1948 року, коли чехословацькі послідовники Сталіна захопили всю повноту влади в країні. І тим не менше після тривалих сумнівів автор усе ж вирішив писати портрети і Косигіна, і Бенеша. Надто вже цікавими особистостями видалися йому обидві згадані постаті і надто повчальною їхня доля. Адже негативний досвід теж може бути корисним.
Досить довго вирішувалося і питання, чи писати портрети таких двох визначних політичних лідерів, як Вінстон Черчилль і Шарль де Голль. З одного боку, їхні здобутки є незаперечними і сказати, що вони не змогли вирішити найважливіші завдання, що стояли перед ними, не зважиться ніхто. З іншого – саме ці дві постаті достатньо повно представлені в українському інформаційному просторі. І автор дійшов висновку, що скоріше за все не зможе ані дати читачеві принципово нові факти, що стосуються цих двох лідерів, ані запропонувати свій власний, оригінальний погляд на їхню діяльність, відмінний від оцінок, що вже публікувалися. А кожний журналістський матеріал, зокрема і портретний нарис, обов’язково мусить містити основне повідомлення – найважливішу нову інформацію, заради донесення якої до читача той матеріал власне й пишеться.  Іншими словами, не вдалося визначити, що саме може бути основними повідомленнями в цих двох нарисах. А без цього журналістські матеріали писати не можна. Відтак портретів Черчилля і де Голля не буде.
З цілком іншої причини довелося відмовитися від написання портрета Антанаса Сметони. Ім’я президента Литви, що перебував при владі у своїй країні з 1919 аж по 1940 рік (щоправда з перервою у 1920-1926-му), практично невідоме українському читачеві. Відтак будь-яка інформація про нього буде новою. Привернув увагу автора він своєю активною позицією в процесі націєтворення після проголошення незалежності. Адже на початку ХХ століття переважна більшість так званих освічених класів Литви литовською мовою взагалі  розмовляти не вміла. За 20 років ситуація в цій справі змінилася докорінно. Цікавим для нашого читача видається також підтримка, яку надавав Сметона напередодні ІІ Світової війни Організації українських націоналістів, зокрема видаючи литовські дипломатичні паспорти деяким провідникам ОУН. Проте після докладного вивчення всіх джерел про Сметону, автор дійшов висновку, що в цілому його важко назвати визначним  державним діячем, чий досвід розбудови держави був би корисним для сьогоденної України, а особисті якості могли би служити певним взірцем для сучасних українських політиків. Адже в Сметоновій Литві був досить високий рівень корупції, а сам президент часом нехтував інтересами держави заради збереження особистої влади.
Не вдалося також передати через портретні нариси про національних лідерів історію вражаючих проривів у сфері економіки та соціального розвитку, здійснених у 1950-1960-х роках Японією, а років на 15 пізніше – Південною Кореєю. На відміну від континентального Китаю та Тайваню, де уособленням таких проривів стали відповідно Ден Сяопін та Цзян Цзінґо, ні в Токіо, ні в Сеулі, як з’ясувалося, не було одного лідера, якого можна було б розглядати як символ успіху цих країн.
Обираючи героя для портретного нарису журналіст мусить сформулювати  відповідь на питання, чи може постать цієї людини бути цікавою та повчальною для нашого читача-сучасника, чи можна на основі аналізу його звершень та діянь, його підходів до справи життя, його успіхів та невдач провести якісь аналогії з тими проблемами та завданнями, які стоять перед сьогоденною Україною. І якщо відповідь буде позитивною, якщо нарисовець спромігся чітко сформулювати спершу для себе, а потім і для читача, що і як з досвіду цієї людини можуть використати у ХХІ столітті українці,  героя обрано правильно і можна починати збирати про нього більш повну інформацію.    
 
                           Зайвої інформації не буває
 
«А звідки ти знаєш, що «сяопін» китайською означає «дорожня пляшечка для горілки?», – з підозрою спитав старий авторів приятель, погортавши щойно отримане в подарунок нове видання «25 портретів на тлі епохи».
І справді, звідки?
Вибираючи героя для портретного нарису, вирішуючи для себе, чи гідна особа, яка привернула нашу увагу, стати героєм нарису, і, особливо, при безпосередній підготовці до написання тексту, ми маємо зібрати, систематизувати і осмислити величезний обсяг інформації.
Збирання інформації являє собою «добір, а вірніше добування переконливих і цікавих фактів» [16, 7] і здійснюється по трьох основних напрямках [16, 86]:
-            про особу героя нарису, як таку;
-            про його справу;
-            про середовище, в якому діє герой (або діяв, якщо йдеться про історичний нарис).
Якщо йдеться про нашого сучасника та співвітчизника – а саме їм присвячено більшу частину сучасних портретних нарисів, – то найважливішим методом збирання інформації є безпосереднє живе спілкування з майбутнім героєм нарису, те, що в журналістській теорії називається методом інтерв’ю. При цьому дуже бажано, щоб на це спілкування було відведено достатньо часу. У випадку, якщо витрачати години на розмови з вами герой не може в силу зайнятості (героями ж бо портретних нарисів, як правило, стають люди, які досягли визначного успіху в тій чи іншій справі, а однією з умов такого успіху дуже часто є практично повна відсутність вільного часу), варто спробувати умовити героя, щоб він дозволив вам просто посидіти на його робочому місці, скажімо в куточку кабінету, і поспостерігати, як він працює. Наприклад, для автора дуже корисними стали три години, протягом яких він мовчки сидів і слухав, як керівник великого промислового підприємства веде прийом своїх працівників з особистих питань. Ці години дали дуже багато для розуміння як самої особи директора, так і справи, якою він займається.
Проте в більшості випадків спілкування з майбутнім героєм нарису зводиться до розмов з ним наодинці. До такої розмови слід ретельно готуватися і скласти собі примірний перелік питань, які хочете поставити героєві нарису під час бесіди. Як приклад наведемо перелік питань до бесіди з головним редактором газети «Дзеркало Тижня. Україна» Юлією Мостовою при підготовці портретного нарису про цю непересічну журналістку й особистість:
1.           Ви – корінна киянка. Що означає для Вас Київ?
2.           Якою Ви були в дитинстві? Про що мріяли? Ким збиралися стати?
3.           Який Ваш найяскравіший дитячий спогад?
4.           Ваш батько – відомий журналіст, один з кращих редакторів в Україні. Ви теж стали журналісткою і досягли на цій ниві визначних успіхів, перебрали від батька керівництво «Дзеркалом Тижня». Це випадковість? Спадковість? Вплив середовища?
5.           Ви вчилися на факультеті журналістики Київського державного університету. Чи був Ваш вибір усвідомленим? Чи якоюсь мірою випадковим?
6.            Чи не половина провідних журналістів нині в Україні взагалі не має журналістської освіти. А як Ви думаєте, чи змогли б Ви стати тим, ким стали, якби вчилися, скажімо, на історичному чи філософському факультеті або взагалі здобули спеціальність, наприклад, ядерного фізика?
7.           Якою Ви були студенткою? Відміннецею-ботанкою чи легковажною прогульницею?
8.           Кажуть в університеті Ви були чи не чемпіонкою з преферансу? Досить нетипово для гуманітарія та ще й дівчини? А чим Ви ще захоплювалися в студентські роки?
9.           Коли Ви відчули, що журналістика – це Ваше, справа Вашого життя? Можете згадати якийсь конкретний випадок чи це був процес?
10.      Ваш заступник по «Дзеркалу» Сергій Рахманін – Ваш колишній однокурсник. Ви відчули себе командою ще в університеті чи це прийшло згодом?
11.       А взагалі, Вас добре вчили в університеті чи вершини професії довелося опановувати більшою мірою самостійно?
12.       За 23 роки своєї журналістської кар’єри Ви працювали лише в чотирьох місцях – газеті «Київський вісник», інформагенції «Франс-прес», газеті «Киевские ведомости» і з першого дня його існування, ось уже майже 20 років у «ДТ». Що дали Вам перші три місця роботи? Як Вам, зовсім ще молодій тоді журналістці, вдалося привернути до себе увагу французів? Адже на початку 90-х працювати на західні медіа було дуже круто?
13.       Чи справді західні стандарти журналістики докорінно відрізняються від українських?
14.       Чим «Дзеркало Тижня» відрізняється від всіх інших видань України?
15.       Як цього вдалося досягти?
16.       Кажуть, що Ви досить жорсткий керівник і дехто з Ваших співробітників Вас побоюється. Це пов’язано з особливостями Вашого характеру чи – свідома позиція, мовляв тільки жорсткістю можна досягти від людей максимальної віддачі?
17.       Головний редактор загальнонаціонального видання має силу-силенну функцій та завдань. А які з них Ви вважаєте найважливішими? Чому приділяєте найбільшу увагу, а чого намагаєтеся, за можливості, уникати? Опишіть свій типовий робочий день.
18.       Що Вам подобається більше – писати статті самій чи доводити до пуття матеріали інших, визначати теми та кути подачі інформації?
19.       Який журналістський матеріал найкращий з тих, що Ви написали?
20.       Існує думка, що жінка, для якої кар’єра, професійна діяльність важливіша за кохання, родину та дітей – не зовсім жінка. Ви з цим згодні? А що важливіше для Вас? Чи можна гармонійно сполучати те й інше?
21.       Хотіли б Ви, щоб Ваші діти стали журналістами?  Адже три генерації – це вже ціла династія.
22.       Кажуть, що Ви маєте вже третього чоловіка. Ви – видатна журналістка, Ваш нинішній чоловік Анатолій Гриценко – визначний політик. Чи є у Вашому союзі лідер? Чи допомагаєте Ви одне одному у роботі?
23.       Ви відвідали десятки країн світу. Що і де саме за кордоном справило на Вас найбільше враження?
24.       Найкращий відпочинок для Вас – це …
25.       Згадайте, коли Ви найбільше в Вашому житті пишалися собою?
26.       Якби Ви могли викреслити із свого життя один-єдиний епізод, вчинок, прийняти інше рішення замість прийнятого колись, то що б це було?
27.       Який найсмішніший випадок у Вашому житті?
28.       Може маєте найулюбленіший анекдот? Розкажіть.
Звичайно, ні в якому разі не слід під час розмови зачитувати питання з аркушу, ліпше взагалі його не діставати. Але така попередня підготовка дозволить не випустити під час бесіди жодного з аспектів особистості героя, яка, як правило, є багатомірною. Адже про пересічних людей нариси зазвичай не пишуть.
Тут дуже важливо встановити психологічний контакт з героєм, змусити його максимально розкритися в спілкуванні з вами. Як цього досягти? Якогось універсального рецепту не існує, позаяк усі люди різні, і те, що  викликатиме довіру і симпатію в одного, може бути психологічно неприйнятним для іншого. Відтак нарисовець мусить бути психологом і в кожному конкретному випадку в залежності від реакції співрозмовника вміти перебудувати тон бесіди. Проте один більш-менш загальний рецепт усе ж є. Кожна людина найохочіше розмовляє на теми, які її цікавлять, лежать у колі її інтелектуальних та емоційних інтересів. Героєм нарису майже у ста випадках із ста стає непересічна людина, яка досягла помітних успіхів у тій чи іншій справі. Мабуть просто не існує успішного політика, якого не цікавить політика, вдалого керівника підприємства, який не переймається проблемами економіки, зірки шоу-бізнесу, яка не любить співати, відомого письменника, який не вважає, що творення літературних шедеврів – найважливіша справа на землі, видатного футболіста, для якого гра з шкіряним м’ячем – лише спосіб заробляння грошей, а не можливість самореалізації. Відтак найлегше змусити героя нарису максимально розкритися в розмові про його справу. Щоправда, тут є одна складність. Досить часто при спілкуванні з журналістом співрозмовник спершу ставиться  до нього насторожено, не вірячи, що журналіст здатний зрозуміти суть проблем, з якими він стикається у своїй професійній діяльності, адекватно оцінити його ідеї та конкретні дії, спрямовані на розв’язання цих проблем, а також доступно та точно донести інформацію про це до читача. Ці сумніви треба розвіяти. І не порожніми запевненнями, а аргументовано. Так, кілька років тому в автора виникли великі труднощі з отриманням згоди на розмову з боку одного з найуспішніших в Україні директорів металургійних комбінатів, який мав стати героєм портретного нарису. Врешті питання вдалося вирішити тільки завдяки протекції заступника галузевого міністра. Втім мені було заздалегідь повідомлено, що директор в силу великої зайнятості зможе виділити на розмову лише півгодини й ні хвилини більше. Коли розмова почалася, директор відповідав на всі питання дуже коротко і сухо, явно очікуючи, коли ця неприємна процедура вже скінчиться. На пряме питання автора: «Чому ж ви не хочете зі мною розмовляти?» він не менш відверто відповів: «Кілька місяців тому я давав велике інтерв’ю одній дівчині з дуже солідного видання. Співав перед нею як соловейко. Коли ж інтерв’ю  надрукували, виявилося, що вона не зрозуміла половину того, що я казав, а решту перебрехала. Колеги з мене потім сміялися». Здавалося, завоювати довіру вже не вдасться. Проте буквально через кілька хвилин, відповідаючи на питання, з якими проблемами він стикається при технічному переозброєнні комбінату, директор, назвавши одну з них, з іронією додав: «Якщо ви взагалі розумієте, про що я веду мову». Автор скромно відповів: «Мені здається, що розумію. До речі на такому-то комбінаті цю проблему вирішують отак». І коротко розповів, як саме. Директор був вражений. Він, фахівець, дізнався від журналіста щось таке, чого сам не знав!
Тональність розмови змінилася кардинально – професіонал своєї справи побачив у журналісті гідного співрозмовника, з яким можна поділитися тим, про що він думає, що його турбує. Минуло тридцять хвилин, сорок, п’ятдесят … Питати вже майже не треба було, розмова перетворилася на монолог директора. Десь через годину в кабінет зазирнула секретарка, яка несміливо нагадала, що в приймальні чекають люди, яким було призначено зустріч на термін, що вибіг ще півгодини тому. Директор зробив рукою жест, немовби випихаючи секретарку з кабінету: «Я зайнятий. Хіба ти не бачиш, що ми розмовляємо?» Вже наприкінці розмови, яка тривала півтори години, автор поставив директорові останнє запитання: «А чи є у вас хобі? А якщо є, то яке?» «Хобі, хобі, – навіть якось розгублено повторив директор. – Ви знаєте, я щодня приходжу на роботу о пів на восьму ранку. Іду коли як – о десятій чи об одинадцятій вечора, в кращому випадку о дев’ятій. Так само в суботу. В неділю, як правило, працюю до обіду. Приходжу додому, п’ю чай, хвилин 15 розмовляю з дружиною і лягаю спати». Потім хвильку помовчав і з радістю від знайденої відповіді на нелегке питання додав: «А ви напишіть, що моє хобі – моя робота».
Звичайно, для того, щоб якимось зауваженням чи реплікою дати співрозмовникові зрозуміти, що достатньо глибоко розбираєшся в справі, якою він натхненно і самовіддано займається в житті, треба справді мати компетенцію. Відтак неможливо написати вдалий нарис про директора металургійного комбінату, якщо ти взагалі толком не знаєш, що таке металургія, з якими викликами і проблемами стикаються керівники підприємств цієї галузі тут, в Україні, і зараз, у наш час. Так само марними будуть спроби написати нарис про письменника, якщо ти не прочитав усе, що вийшло з-під його пера, якщо не знайомий глибоко з творчістю інших вітчизняних та й зарубіжних творців цього літературного напряму, якщо ці твори не викликають у твоїй душі сильних емоцій. Не слід навіть пробувати писати політичний портрет, якщо твої уявлення про політику залишаються на обивательському рівні і не маєш рівня знань професійного політолога.
Відтак кожний журналіст-портретист мусить мати тематичну спеціалізацію. Наприклад, автор за своє довге журналістське життя писав портретні нариси лише про «капітанів» української індустрії і національних лідерів-державотворців різних країн. Йому ніколи навіть не спадало на думку написати портрет якогось письменника, спортсмена чи співака, хоча і художню літературу автор читає, і на футбол інколи ходить і музику слухає. Але ж свою компетентність у тій чи іншій сфері людського життя слід оцінювати об’єктивно. Якщо ти виступаєш просто як «споживач», а рівень твоїх оцінок не перевищує середнього рівня потенційного читача твого твору, то навряд чи той твір здобуде визнання.
Окрім розмов з майбутнім героєм нарису надзвичайно корисним є спілкування з його найближчим оточенням, людьми, які постійно перебувають поруч з цією особою.  У більшості випадків це соратники по справі, співробітники.
Неабияке значення має спостереження. Розмовляючи з героєм та його оточенням нарисовець повинен звертати увагу не лише на те, що кажуть люди, а й на те, як вони це кажуть, на інтонації, тональність співрозмовників, вираз обличчя, жестикуляцію. В яких умовах проводить герой нарису більшу частину свого життя, які речі його оточують? На ці аж ніяк не дрібниці журналіст також мусить звертати увагу.
При підготовці нарису важко переоцінити значення такого методу збирання журналістської інформації як проробка документів. Нагадаємо, що в теорії журналістики документами називається будь-яка інформація, зафіксована на матеріальних носіях. Таким чином до їх числа відносяться не тільки документи в юридичному значенні цього слова, а будь-яка інформація на паперових носіях – наприклад звіти чи плани промислових підприємств, особисті листи чи щоденники, книги тощо. Дуже важливим видом документів є матеріали, оприлюднені в засобах масової інформації – журналістські твори інших авторів, надруковані в газетах чи журналах, розміщенні в різноманітних інтернет-виданнях, на сайтах, теле- та радіосюжети. До рук журналіста можуть також потрапити записи розмов героя нарису або людей, якимось чином з ним пов’язаних. На практиці доступ до приватних листів та щоденників, а також аудіозаписів особистих розмов журналіст отримує вкрай рідко, хіба що коли нарис пишеться про вже покійну людину і згадані вище документи журналістові передали члени його родини. Проте в принципі таке джерело інформації існує.
Проробка документів звичайно передує особистому спілкуванню з героєм нарису і дозволяє журналістові скласти загальне уявлення про нього, його справу та середовище, в якому він діє, зрозуміти про що конкретно розмовляти, що питати у вашого співрозмовника.
При підготовці і написанні історичного портрету значення проробки документів є ще більшим, аніж при створенні портрету нашого сучасника. Адже із зрозумілих причин ми просто позбавленні можливості використовувати такі методи, як спілкування та спостереження.
Зупинимося більш докладно на збиранні інформації для історичного портретного нарису.
В останні роки в геометричній прогресії зростає кількість інформації, розміщеної в мережі Інтернет. Якщо ще років 15 тому це джерело можна було розглядати в кращому разі як допоміжне, то нині, якщо ви наберете в  пошуковику Гугл, наприклад, «Ататюрк», то отримаєте менше, ніж за секунду 1 мільйон 50 тисяч посилань на різні сайти, де згадується це ім’я.  А «Ataturk» дасть вже понад 26 мільйонів результатів. Зрозуміло, що цілого життя не вистачить, щоб відкрити всі ці посилання. Як же не втопитися в цьому океані інформації? Тим більше, що в ньому плаває чимало «сміття» – неточної, а часом і відверто неправдивої інформації. Звичайно, в Гугла, так само, як і в інших провідних систем пошуку інформації в Інтернеті, є власні критерії оцінки сайтів, відповідно до яких вибудовується послідовність подачі посилань. Проте жодна автоматизована система оцінки інформації не є досконалою. Відтак журналісту треба  щоразу самостійно визначати солідність і достовірність кожного джерела інформації, представленого в Інтернеті.  В кожному конкретному випадку це, звичайно, слід робити індивідуально, проте певні загальні підходи все ж існують. Можна знайти інтернет-версії журналістських публікацій авторитетних мас-медіа з тематики, що нас цікавить. В деяких випадках у вільному доступі у всесвітньому павутинні є інтернет-версії серйозних академічних досліджень, наприклад, 717-сторінкова белетризована біографія «Truman» відомого американського журналіста Девіда МакКале (McCullough), за яку йому було присуджено Пулітцерівську премію. Переважна більшість цих матеріалів (так само, як і книжок, про що мова далі) доступні не українською і не російською, а англійською чи мовою країни, звідки походить і діяв наш герой. Дуже корисними є сайти іменних фондів відповідних діячів, таких, як, наприклад, Фонд Леха Валенси чи Фонд Джіммі Картера. Більшу частину первинної інформації для портрету Карла Маннергейма авторові вдалося взяти з сайту Музею Маннергейма в Гельсінки, де розміщено 400-сторінкову багато ілюстровану біографію маршала в фінській, шведській та англійській версіях. Чимало цікавої інформації є на урядових сайтах, наприклад сайті президентів Чеської республіки чи сайті Міністерства культури Турецької республіки. Втім, якщо недостовірної інформації на таких сайтах ви, як правило, не знайдете, то із зваженістю, поданням альтернативних поглядів, фактів, які є не надто компліментарними для героя, там у деяких випадках є проблеми. Водночас на деяких інших сайтах негативної інформації є аж надлишок. Тому до неї треба ставитися дуже обережно, шукати її підтвердження ще принаймні з одного незалежного джерела.   
І все ж у більшості випадків найважливішим джерелом інформації для політичних портретів історичних діячів часом сусідніх, а часом дуже далеких від України країн для автора стали старі добрі паперові книжки. Справа в тому, що і нині, переважна більшість солідних досліджень, присвячених тій чи іншій особі, які з’являються  друком, не є у вільному доступі в Інтернеті. Причина дуже проста – майже кожний автор хоче отримувати за свою працю грошову винагороду у вигляді гонорару, а з цим у всесвітньому павутинні існують серйозні проблеми. Відтак серйозні науковці свої твори у вільний доступ в Інтернеті виставляють украй рідко. Не роблять як правило цього і їхні читачі, на відміну від поціновувачів художньої літератури. Щоправда, в Сполучених Штатах останнім часом стають дедалі поширенішими пропозиції купити електронну версію тієї чи іншої книги, проте ціна інтернет-версії не набагато нижча за паперову і в більшості випадків є відчутною для українського журналіста.  Та й перерахувати ті кілька десятків доларів за океан не завжди просто. Відтак ефективніше, на думку автора, користуватися київськими бібліотеками, зокрема Національною бібліотекою України ім. В.І.Вернадського. Тут є величезний масив книжок різними мовами. У випадку ж, якщо саме тієї книги, яка цікавить вас, у Києві просто немає, проблема теж не є невирішуваною.  В Інтернеті нині доступні каталоги практично всіх найбільших бібліотек світу. А більшість тих бібліотек є партнерами Бібліотеки ім. Вернадського. Відтак за необхідності книгу з іншої країни можна замовити через Міжбібліотечний абонемент. Через деякий час вона «приїде» до Києва і книгою тією протягом місяця можна користуватися в читальному залі Національної бібліотеки України. Автор таким чином отримував книжки з найбільшої у світі Бібліотеки Конгресу у Вашингтоні, Бібліотеки народової у Варшаві та Російської національної бібліотеки в Москві. В більшості випадків інформація, отримана з тих книжок уперше впроваджувалася в український інформаційний простір. Відтак неодмінною умовою для успішної роботи портретиста-міжнародника є володіння крім української та російської й англійською, а дуже бажано – ще й іншими мовами. Принаймні на такому рівні, щоб можна було читати і розуміти текст, хай навіть і користуючись час від часу словником.
Зайвої, надлишкової інформації при підготовці до написання портретного нарису на історичну тематику не буває. Звичайно, перший напрямок її збирання – безпосередньо про героя, його особу, біографію, діяння. Проте дуже важливою і корисною в багатьох випадках є інформація так би мовити «контекстна», яка на перший погляд безпосередньо з героєм не пов’язана, проте дає змогу зрозуміти, відчути дух країни і аромат епохи (чи епох, якщо життя героя було достатньо довгим), краще усвідомити суть проблем, що то їх нації і лідерові, який її очолив, доводилося вирішувати. Зокрема, дуже корисним для цього є, на думку автора, просто погортати газети тієї країни й того часу, почитати якісь випадковим чином вибрані журналістські матеріали.
Від початку роботи, тобто від моменту, коли прийнято рішення писати історичний портрет того чи іншого політичного лідера якоїсь країни, до здачі того портрету «під ключ», тобто пересилки тексту та ілюстрацій на електронну адресу редакції, в автора в середньому минає 4-5 місяців. Причому саме написання тексту  обсягом 30-35 тисяч знаків займає в ліпшому випадку 3, найчастіше 5, максимум 8 днів. Вся решта часу – збирання, систематизація та осмислення інформації. В кінцевому підсумку в тексті нарису читач може побачити хіба що одну десяту частину інформації, зібраної автором. Навіщо ж стільки читати і робити стільки виписок? Зайва, «дурна» робота? Ні! Тільки таким чином, коли факти, деталі та оцінки жорстко конкурують між собою за «право» потрапити на газетну шпальту, можна досягнути високої якості нарису.
 
                                 Як його писати
 
Можна виділити два основних типи плану портретного нарису – хронологічний і так званий пунктирний. В першому випадку журналіст більш-менш послідовно викладає в художній формі історію життя свого героя від народження аж до самої смерті, часом висвітлюючи наприкінці нарису і його «життя після смерті», тобто розповідаючи, що сталося із справою героя після того, як він відійшов до іншого світу, як оцінки нащадків різняться від оцінок сучасників. У другому випадку весь нарис зводиться до докладного опису кількох ключових епізодів чи подій з життя героя, які можуть бути розташовані навіть не в хронологічному порядку і поєднані між собою певними переходами, «скріпами», які надають текстові цілісності. В цьому разі коротенька біографія героя може бути винесена в якості окремого міні-матеріалу, який підверстується до нарису, або включена безпосередньо в текст у якості однієї із згаданих «скріп». Питання, який із цих двох типів плану нарису є більш «правильним» чи «ефективним» – абсолютно некоректне. В кожному конкретному випадку нарисовець визначається із структурою нарису в залежності від того, який план видається йому більш придатним для розкриття перед читачем внутрішньої сутності героя нарису, особливостей цієї людини, обсягу тексту, зрештою особистих уподобань і навичок журналіста у створенні художньо-публіцистичних текстів.
Портретний нарис може бути дуже різним за обсягом: від міні-нарисів на 5 тисяч знаків до 30-35 тисяч. Розміри конкретного нарису визначаються двома обставинами: по-перше, який обсяг потрібний журналістові, щоб максимально повно розкрити тему, не припускаючи в той же час жодних логічних повторів і невиправданих довгот;  по-друге, особливостями конкретного видання, в якому нарис буде надруковано. Адже кожна газета та журнал мають власну концепцію, яка, зокрема, передбачає розміри окремих матеріалів. Зрештою в жанрі портретного нарису пишуть і цілі книжки, але оскільки такі великі тексти з суто технічних причин не може надрукувати жодне періодичне видання, їх уже не можна називати журналістськими творами, хоча публіцистикою вони безумовно є.    
Позаяк портретний нарис є саме художньо-публіцистичним твором, він «близький до малих літературних форм – оповідання, новели, короткої повісті» [9, 17]. Так само, як в оповіданні, в нарисі мають бути психологічні характеристики героїв (героя), які подаються переважно закодовано, за допомогою певних описів та деталей, «розшифрувавши» які читач усвідомить, що саме хотів сказати йому автор цією розповіддю. Як і в оповіданні  в нарисі мова має бути точною та яскравою, використовуються метафори.
Головна відмінність нарису від оповідання полягає в строгій документальності журналістського твору, тобто «справжні імена героїв, точна адреса, повна достовірність подій, що описуються» [4, 12]. Звичайно герої оповідання теж не є видуманими, штучно сконструйованими в авторській уяві особистостями, в переважній більшості випадків вони мають реальних прототипів у житті. Проте письменник, на відміну від нарисовця, має право, створюючи образ героя, об’єднати в ньому риси кількох конкретних людей, уявити собі, як діяла б людина, характер якої, як здається авторові, він зрозумів, у обставинах, в яких у реальному житті та людина не перебувала. На основі цього письменник творить художнє узагальнення дійсності. Не випадково в оповіданні героя звуть інакше, ніж протопипа в житті.
Нарисовець, на відміну від письменника, такого права не має. Він не може припускатися вимислу, тобто приписувати героєві слова і вчинки, яких він не вимовляв і не здійснював у реальному житті, ставити його в умовні ситуації, щодо яких ми не маємо певності, чи він у них перебував, навіть якщо і міг перебувати з високим ступенем вірогідності. Так само ми не маємо права описувати реакції другорядних героїв нарису на дії основного героя на основі нашого власного уявлення про те, якими ці реакції мали б бути.
Велике значення для нарису, може навіть більше, ніж для журналістських матеріалів інших жанрів, має заголовок. Адже саме від вдалого заголовку, який приверне увагу читача, заінтригує його, залежить, чи читатиме він нарис узагалі, чи ковзнувши очима по заголовку перегорне сторінку. В усій серії нарисів «Постаті ХХ століття» автор вирішив будувати заголовки за одним і тим самим принципом: ім’я та прізвище героя, а за ним після двокрапки максимально стисла, бажано парадоксальна його характеристика, яка відбиває основне повідомлення нарису, найважливішу інформацію про героя, яку автор хоче донести до читача. Наприклад, «Ден Сяопін: людина, яка поєднала непоєднуване». Адже всім зрозуміло, що непоєднуване не поєднується за визначенням, проте в тексті нарису автор намагається донести до читача, що Ден – мабуть, єдиний у світі лідер, якому вдалося поєднати авторитарне всевладдя комуністичної партії з ефективним розвитком ринкової економіки.
«Лех Валенса: робітник, який переміг червонного дракона». Ще в дитинстві, слухаючи казки, ми засвоїли, що драконів перемагають лицарі,  справа ж робітників – працювати  за шматок хліба, виконуючи вказівки господарів. А намагання комуністичних бонз правити суспільством від імені цих самих робітників є не більше, ніж облудою. Електрик з неповною середньою освітою Валенса довів, що і робітник може стати загальнонаціональним  лідером.
«Лі Куан Ю: лідер, який на маленькому острові створив велику націю». Згідно із загальними стереотипами велика нація може існувати лише у великій країні з численним населенням. Лі побудував чи не найефективнішу в світі економічну систему на крихітному острові, геть чисто позбавленому будь-яких природних ресурсів.
До деяких нарисів підібрано епіграфи – найбільш знакові висловлювання самих героїв або ємні характеристики їх з боку інших відомих діячів. Так, епіграфом до нарису про Бен-Ґуріона, «ідеаліста, який втілив свою «божевільну» мрію в життя», стали його власні слова: «Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото й не завойовують кулаками. Її будують у поті чола». Нарису про Вацлава Гавела, «інтелектуала, який подолав Абсурдистан», передує його самохарактеристика: «Моя уявна відвага та витримка породжені страхом – страхом перед власною совістю, яка так любить мучити мене за зраду – справжню і позірну». Епіграфом до нарису про Івана-Павла Великого є слова Михайла Горбачова: «Без цього Папи не можна зрозуміти того, що сталося наприкінці 80-х років».
Завданню заінтригувати читача, привернути його увагу, а в деяких випадках за принципом наближення інтересів переконати, що дуже далека на перший погляд постать насправді таки пов’язана з Україною, служить і зачин нарису. Автор довго не міг придумати, як почати нарис про чилійськго генерала Авґусто Піночета, як переконати читача в тому, що цей діяч з іншого кінця Землі якимось чином пов’язаний з Україною. Але врешті зачин було знайдено: «На  самому початку вересня 1973 року моєму однокурснику подарували кошеня рідкісної на той час в Україні сіамської породи. Кілька днів Сашко застановлявся: яке ж ім’я  дати котові? І всю студентську групу було втягнуто в процес обговорення цього відповідального рішення. Врешті щасливий котовласник уже майже зовсім зупинився на імені Міттеран – на честь тогочасного президента Франції. Не заїжджено, з іноземним шармом, а водночас у неофіційній обстановці кота можна звати просто Митьком. Але 12 вересня, прийшовши до університету, Сашко вирік трагічним тоном: “Після звістки про те, що цей клятий зрадник Піночет учора вбив нашого дорогого президента Альєнде, я не спав цілу ніч. Як радянський студент і комсомолець я просто зобов’язаний відреагувати на кривавий фашистський переворот у Чилі. Рішення прийнято:  я назву своє кошеня Кіт імені Сальвадора Альєнде”. Потім трохи помовчав і додав: “А скорочено все одно хай зветься Митьком”».
Спонукальний характер носять і підзаголовки всередині тексту нарису. Наприклад один з підзаголовків нарису про югославського лідера Йосипа Броз Тіто звучить як «Незвичайні пригоди хорвата в Росії», що є перефразуванням назви популярного радянського кінофільму «Незвичайні пригоди італійців у Росії». Підзаголовок частини нарису, присвяченої дитинству майбутнього президента США Джіммі Картера – «М'ясо опосума». На перший погляд незрозуміло, але в тексті пояснюється, що Джіммі в дитинстві ласував стравами кухні афроамериканців і за його власними словами, «мало хто з білих за своє життя з’їв стільки м’яса  опосума, як я». Один з підзаголовків нарису про угорського лідера Яноша Кадара, який провів найуспішнішу в усіх країнах радянського блоку господарську реформу – «Економіст із 8-річною освітою».
В самому ж тексті нарису для психологічної характеристики героя дуже важливими є деталі, які на перший погляд можуть здаватися дрібними та неважливими. Так, щоб усвідомити, в яких умовах виростав майбутній президент Південної Африки син вождя племені Нельсон Мандела достатньо такої деталі – коли він був маленьким, його родина спала на циновках на земляній долівці, а «стільцями» та «столом» слугували глиняні узвишшя на тій самій долівці.
Можна довго розводитися про те, як багато працювала  Ґолда Меїр. Але досить сказати, що у ті рідкісні дні, коли її мучила особлива жорстока мігрень і вона змушена була залишитися в ліжку замість того, щоб йти на роботу, її діти Менахем та Сара стрибали навколо ліжка, радісно виспівуючи: «Нині наша мама вдома! Голова в неї болить!». «Від цієї пісні головний біль не минав,  – згадувала Меїр, – але починало боліти ще й серце».
Після відставки з посади президента США Гаррі Трумен повернувся в місто Індепенденс, штат Міссурі, де мав cтарий будинок, якому, за словами одного з його друзів, «розсипатися на шматки не дозволяла лише свіжа біла фарба, якою його покрили перед поверненням президента». І тут з’ясувалося, що Трумен не має жодних заощаджень і єдиним джерелом його доходів є пенсія ветерана І Світової – 112 доларів 56 центів на місяць. І не треба моралізаторськи писати – «який контраст з будь-яким українським політиком!». Розумний читач зробить висновки сам. А до цього порівняння й відповідного ставлення до вітчизняної політичної еліти автор нарису просто «підштовхує» читача, хоча робить це ненав’язливо.
Взагалі найвищою оцінкою для автора нарису є, коли читач у коментарях до інтернет-версії цього журналістського твору майже тими самими словами, що й автор для себе, формулює основне повідомлення – головний висновок з проведеного журналістом аналізу.
 
 
 
 
 
 
 
                               ЛІТЕРАТУРА.
 
1.                Ампилов В. А. Современный газетный очерк / Владимир Анатольевич Ампилов. – Минск : Наука и техника, 1972. – 238 с.
2.                Аньєс І. Підручник із журналістики : пишемо для газет / Ів Аньєс. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 543 с.
3.                Беневоленская Т. А. Композиция газетного очерка / Татьяна Александровна Беневоленская. – М. : Изд-во МГУ, 1975. – 88 с.
4.                Беневоленская Т. А. Портрет современника / Татьяна Александровна Беневоленская. – М. : Мысль, 1983. – 134 с.
5.                Воронова М. Ю. Сучасна українська портретистика: жанрова диференціація і поетика : Автореф. дис... канд. філол. наук / Мальвіна Юріївна Воронова. – К., 2006. – 19 стор.
6.                Газетные жанры  / ред. кол. : Власов В.И. и др. – М. : Политиздат, 1971. – 184 с.
7.                Евдокимов Н. А. Жанры журналистики : Хрестоматия / Николай Александрович Евдокимов. – Луганск : Изд-во ВНУ им В. Даля, 2005. 327 с.
8.                Дяговец И. И. Журналистская жанрология / Иван Иванович Дяговец. – Донецк : Норд-пресс, 2009. – 88 с.
9.                Карпенко В. О. Газетні жанри як комунікативні форми журналістики / Віталій Опанасович Карпенко. – К. : [б.в.], 2002. – 37 с.
10.           Підлуцький О. 25 портретів на тлі епохи / Олекса Підлуцький. – Харків : Фоліо, 2012. – 475 с.
11.            Підлуцький О. Постаті ХХ століття / Олекса Підлуцький. – К. : Дух і літера, 2007. – 268 с.
12.           Підлуцький О. Постаті епохи / Олекса Підлуцький. – К. : Дух і літера, 2010. – 128 с.
13.            Подолян М. П. Публіцистика як система жанрів / Микола Петрович Подолян. –  К. : [б.в.], 1998. – 42 с.
14.            Савенков А. А. Очерк в газете / Алексей Алексеевич Савенков. – Ленинград : Лениздат, 1963. – 60 с.
15.            Стрельцов Б. В. Основы публицистики. Жанры : учеб. пособие  / Борис Васильевич Стрельцов. – М. : Университетское, 1990. – 240 с.