national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Северин Наливайко. «Була то особа красна, до того ж і воїн не останній»

Оспіваний у багатьох думах і баладах козацький ватажок Северин На-ливайко (орієнт. 1559–1560 рр. – 1597) прожив лише 37 років, але залишив дуже яскравий слід у національній історії.


Народився в містечку Гусятин на Тернопільщині. Походив нібито з дрібної православної шляхти. Але, за припущенням відомої української до-слідниці Наталії Яковенко, це приниження родовіду козацького ватажка є та-кою собі даниною польській традиції. Пані Яковенко вважає, що «рід Нали-вайків-Бирковських належав до бояр-слуг князів Острозьких». Насправді ві-домостей про Наливайка не так вже й багато. Його молоді роки можна окрес-лити хіба що пунктиром. Є відомості, що Северин отримав чудову освіту (можливо, в Острозькому колегіумі), замолоду брав участь у походах польсь-кого короля Стефана Баторія проти турок і татар.
С. Наливайко приблизно в 30 років переїхав до Острога, де служив у справжнього володаря Волині, князя Василя-Костянтина Острозького, ревно-го захисника православної віри. Під час повстання під проводом Криштофа Косинського (1591–1593) вже як сотник надвірної корогви князів Острозьких Северин брав участь у битві під П’яткою, де козацька армія була розгромлена вщент. Низовики, до речі, довго не пробачали Наливайку цього, аж доки він після одного з походів до Молдови на знак примирення не вислав на Січ свою шаблю.
На початку 90-х років Северин Наливайко наймає так званих охотників, створюючи з них великий загін, що бере участь (у межах війни австрійського цісаря Рудольфа II Габсбурга з Портою) у боях із турками на теренах Молдови та Семиграддя (Трансильванії).
Повернувшись з успішного походу до Молдови, загони низовиків під проводом Григорія Лободи, Матвія Шаули та «охотники» Северина Нали-вайка стали розміщуватися на «лежах» – у маєтках шляхти Брацлавщини та Південної Волині. Наливайко вимагав від шляхти так званих станцій (нату-ральних податків) для утримання військ. Часто фураж, продовольство нали-вайківці забирали силою. У війську Наливайка (який сам себе називав Семе-рій), крім власне козаків, було чимало шляхтичів, боярських слуг, міщан і се-лян-утікачів. Такий строкатий соціальний склад зіграв не останню роль у долі руху, який поступово набував рис справжнього повстання.
Восени 1594 року наливайківці зробили ще один похід до Молдови, а вже наступного року (знову під прапором австрійського цісаря) – до Молдо-ви й Угорщини. У 1595 році загони Наливайка розгорнули справжню війну з урядом Речі Посполитої. Зі своїми повстанцями Северин пройшов через Во-линь, Полісся, південно-східну Білорусь, стягуючи в містах і містечках конт-рибуції із заможних міщан і шляхти. Серед постраждалих міст назвемо біло-руські Слуцьк, Бобруйськ та Могильов.
Наприкінці вересня 1595 року великий загін під проводом С. Наливайка підійшов до Луцька, навіть увірвався до міста, де якраз прохо-див сеймик місцевої шляхти і велелюдний ярмарок. Шляхта і міщани не мог-ли чинити гідного опору й заплатили дуже великий викуп. Ситуація остаточ-но вийшла з-під контролю королівської влади. Відтепер і великі магнати не могли спати спокійно. Наливайко перейшов свій рубікон. Але король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза був зайнятий протистоянням зі Швецією, де володарювали представники дому Ваза, які не прийняли католицтво, зали-шаючись вірними лютеранству.
У січні 1596 року Северин Наливайко повернувся на Волинь після чер-гового рейду до Білорусі, влаштувавши в Степані (у володіннях князів Ост-розьких) зимову квартиру. Добре озброєний 12-тисячний загін давно вже став великою проблемою для варшавського уряду, який вирішив нарешті втрутитися в ситуацію. До того ж наливайківці обстоювали непримиренну позицію щодо прибічників церковної унії й католиків.
...Сходилися всі козаки, раду положили
Да на раді на поляків поход присудили.
Розходилися козаки із своєї ради,
Вибирали з-під каменів великії ради,
Клади продавали, самопали куповали,
Куповали самопали, в похід виступали.
(З історичної пісні про Наливайка)

У листі до польського короля Сигізмунда III Вази на початку 1596 року Наливайко писав, що «з молодих літ за багатьох козацьких гетьманів у бага-тьох місцях і неприятельських землях промишляв козацьким хлібом». У цьо-му листі Наливайко виклав і власний план порозуміння козаків із королівсь-кою владою. Так, він просив виділити йому землі між Бугом і Дністром, щоб осадити там двохтисячне військо (на утриманні короля) для боротьби з туре-цько-татарською загрозою. Можна сказати, що Северин плекав надію стати князем із широкими правами на достатньо великій території, що за розміром дорівнювала, наприклад, Моравії.
Але у Варшаві вже готували військо до походу. Отже, у лютому 1596 року в каральну експедицію вирушила коронна армія під проводом польного гетьмана Станіслава Жолкевського. До цих військ приєдналися хоругви бага-тьох магнатів, князів (Заславські, Вишневецькі, Ружинські, Потоцькі). Одним із керівників військ, які придушували повстання Наливайка, був відомий ли-товський магнат Миколай Криштоф Радзивілл («Сирітка»), затятий католик, на відміну від свого батька – Миколая Радзивілла («Чорного»), захисника прав кальвіністів та православних. Магнати і шляхта на той час найбільше потерпали від свавілля наливайківців та низовиків, що вже багато місяців ко-нтролювали чи не половину українських земель і значну частину Білої Русі. Так, некоронований король із Несвіжа Миколай Криштоф Радзивілл мав осо-бисту неприязнь до повсталих.
Серед повсталих не було згоди й порозуміння. Про незгоди між січови-ками і наливайківцями добре знали й у Варшаві. Так, королівський секретар Рейнольд Гейденштейн писав: «Лобода керував старими чистої крові низови-ками, а Наливайкові підкорялися одні злочинці й утікачі». Так, це перебіль-шення, але чимало серед наливайківців було, говорячи сучасною мовою, де-класованого елемента. Але серед учасників повстання зустрічаємо й чимало представників шляхти, «ба – навіть дрібних князів, як Юрій Друцький-Горський та Флоріян Гедройц» (Н. Яковенко). Тож назвати це повстання се-лянським можна лише умовно, бо шляхта і міщани становили майже полови-ну вояків Наливайка та Лободи.
Коронне військо на чолі з польним гетьманом Станіславом Жолкевсь-ким у лютому 1596 року (майже 7 тисяч вояків і стільки ж озброєних слуг) наздогнало поблизу урочища Гострий Камінь козацьке військо (кілька тисяч вояків), що відступало, під проводом Северина Наливайка, Матвія Шаули (у Григорія Лободи на той час булаву забрали невдоволені запорожці). Українці рухалися табором у п’ять рядів возів. Поляки кинулися в атаку, проте їх зу-стріли щільним вогнем артилерії (повстанці мали більше ніж 20 гармат) та рушниць. «Козаки добре боронилися гарматами», – писав літописець. Отже, козаки організовано відійшли до Дніпра і переправилися на Лівобережжя в Трипілля.
До речі, серед учасників повстання була така непересічна особистість, як старший брат Северина Наливайка Дем’ян (Даміан). Проте відомий він не ратними справами, а широкою освіченістю.Дем’ян служив священиком у князя Василя-Костянтина Острозького, викладав в Острозькій академії. 1596 року на Берестейському соборі був серед найбільш непримиренних супроти-вників унії, нав’язаної українцям Ватиканом і Варшавою. Д. Наливайко на-лежав до знаменитого на той час у всій Східній Європі Острозького літерату-рного гуртка, учасниками якого були Герасим Смотрицький, Василь Суразь-кий (автор «Проповідей про Івана Златоустого» (1607), віршів та передмов до перекладів, виданих Дерманською та Острозькою друкарнями). 
Наливайко мав намір – у разі поразки повстання – перейти межі Мос-ковського царства. До Слобожанщини залишалося якихось 100 верст. Із бі-льше як десяти тисяч повстанців лише три тисячі могли стати до бою; жінки, діти, старі сильно гальмували відступ. Поляки мали перевагу в маневровості, і війська гетьмана Жолкевського зуміли оточити повстанців, які спорудили поблизу річки Солониця укріплення з чотирьох зв’язаних ланцюгами возів, оточивши їх валом і ровом. Ця потужна фортифікаційна система майже два тижні витримувала всі атаки жовнірів і піхоти, а також гарматний обстріл.
Проте брак продовольства і провіанту, незгода між реєстровиками і не-реєстровиками призвели до трагічної розв’язки. Полякам удалося внести роз-брат між прихильниками Наливайка і Лободи. Демонстративно ведучи пере-говори лише з гетьманом Григорієм Лободою (який знову повернув собі бу-лаву після важкого поранення Шаули), вони роздмухали конфлікт. Під час нової «чорної ради» страчено й Лободу, якого козаки, маючи чималі докази, звинуватили в зраді. Новий гетьман Криштоф Кремпський разом із Наливай-ком продовжив оборону табору. На початку червня ситуація ще погіршилася: поляки отримали свіжі підкріплення і важкі гармати, які кілька днів вели бе-зупинний обстріл. 8 червня 1596 року козаки капітулювали, причому стар-шина реєстровиків арештувала С. Наливайка, М. Шаулу й передала до рук поляків. К. Кремпському з кількома сотнями козаків удалося вислизнути з оточення.
Після видачі наливайківців настала остання фаза переговорів про умо-ви капітуляції. І тут поляки почали вимагати повернення всіх селян-утікачів (серед них було чимало «покозачених» – уже не одне десятиліття). Відмова виконати ці умови та несподівана атака на табір довершила справу. «Так їх рубали немилосердно, що за милю або й більше труп лежав на трупі», – пи-сав очевидець подій із польського боку.  
Матвія Шаулу та інших ватажків запорожців стратили того ж літа у Львові. Слідство стосовно Наливайка тривало майже рік. А вже 11 квітня 1597 року у Варшаві його скарали на смерть. Тіло четвертували, а голову від-рубали. Є легенда, що Наливайка спалили в мідному бику. Але то лише леге-нда… Йоахім Бєльський, описуючи страту ватажка повстанців, занотував: «Була то особа красна, до того ж і воїн не останній».
...А в Варшаві на раді да судді судили,
Да спалити Наливайка в волу присудили.
Присудили Наливайка да ляхи спалити,
Присудили козаченьки ляхам відомстити.

Це повстання стало чи не першим «дзвіночком» для державного меха-нізму Речі Посполитої, країни, де толерантність до «інших» (народів, релігій) уже залишилися в минулому. Україна натомість накопичуватиме енергію по-мсти, і таки «завалить» Польсько-Литовську державу. Але й волю не заво-ює…
Цікаво, що про повстання під проводом Северина Наливайко було доб-ре відомо в Європі. Так, в історичній дисертації про козаків бакалавра філо-софії із Зоммерфельда (Силезія) Йоганна-Йоахіма Мюллера, що він її захи-щав 1684 року, знаходимо таку цікаву інтерпретацію подій 1594–1596 років в Україні: «Ті (козаки – С. М.) дуже хотіли позмагатися з шляхтою руських провінцій і безбоязно поставили вождем Наливайка. Успіх козаків був нетри-валий і знесилив їх. Польний гетьман Станіслав Жолкевський поставив піз-ніше Наливайка в тяжке становище, змусив його до капітуляції і привів разом із товаришами до Варшави. Там Наливайка стратили. У 1596 р. козаки вою-вали проти короля і так його стурбували, що Сигізмунд III видав декрет, у якому висловився за те, щоб цей рід був знищений (себто рід Наливайків – С. М.) і вся шляхта отримала тоді королівський дозвіл на розправу з ним».
P.S. Вже в добу Визвольних змагань в Україні, точніше на самому її початку, восени 1917 року з вояків російської армії українського похо-дження були створені два військові підрозділи: курінь імені Северина Наливайка (у Білорусі) та полк імені Северина Наливайка в підкиївсь-кій Дарниці. Це були одні з перших українізованих частин колишньої царської армії – ішов четвертий рік Першої світової війни. 1919 року полк ім. С. Наливайка входив до складу Запорізького корпусу, що безс-трашно воював і з «єдінонєдєлімцамі-денікінцями», і з махновцями, і з червоними…

Сергій МАХУН, спеціально для «Студентської газети»