national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

ТЕХНІКА І ПРИЙОМИ НАПИСАННЯ РЕПОРТАЖУ

 

Написати репортаж нескладно. Єдина умова – наявність таланту. Коли талант відсутній,  більшість журналістів прагне писати аналітику. 
Тому техніка і прийоми написання репортажу не можуть бути гарантією власне гарного репортажу. Однак,  техніка  може  значною мірою  компенсувати брак таланту. Зрештою, ми отримуємо якісний матеріал, що за всіма канонами жанру відповідає репортажу.
А щодо таланту як психофізіологічного і духовного явища, то всі бажаючі  можуть звернутися до життєвого досвіду французького письменника пана Селіна. Який пішов на Першу світову війну з посади бухгалтера, а повернувся  талановитим белетристом. Причиною такого кафкіанського перетворення стало поранення в голову. Проте даний експеримент настільки ризикований і маловивчений, що поки ми не можемо рекомендувати його для повторення.

Не всім бути селінами, гемінгвеями, сімоновими,  проте коли ви оволодієте технікою написання репортажу, що ми її вам рекомендуємо,  то впродовж року, за умови написання одного-двох матеріалів на тиждень, маєте стати доволі професійним репортером.
А якщо ви до того раз в житті опинитися в потрібному місці в потрібний час, то місце в історії цивілізації і хрестоматіях з інформаційних жанрів вам забезпечено. Тут слід згадати досвід американського репортера Джона Рід, який  єдиний із репортерів особисто зафіксував події взяття Зимового палацу революційними матросами у 1917 році. Що, в свою чергу, призвело до початку грандіозного соціального експерименту в масштабах всієї планети.
 Однозначно, попервах  критерієм оцінки вашого репортажного твору  є самооцінка. Однак її істинність залежить від що  звертанням, порівняння,  співставлення із творами класиків жанру.   Вам  слід   уважно перечитати військові репортажі  американця Ернеста Гемінгвея;  дорожні нотатки про острів Сахалін російського письменника Антона Чехова;  написану в репортажному стилі  автобіографію  англійського письменника   Радіарда Кіплінга,  щоб  на основі потаємного  співставлення, зробити  висновки про щодо власної творчої потенції.
Це – у тому випадку, коли  ви твердо вирішили стати класиком жанру. Якщо вас задовольняє звичайний повсякденний досвід репортерської роботи, рекомендуємо  книжку Тома Вулфа  «Нова журналістика»,  в якій дається короткий інструктаж і наводиться значна частина репортерських текстів, написаних американськими авторами в новій, незнаній досі в Україні стилістиці викладу.
Чому ми не беремо до уваги вітчизняний досвід?
Річ у тому, що в  сучасній Україні склалася парадоксальна ситуація:  суспільство вимагає від журналістів якісних репортажний матеріалів, а ті здатні  запропонувати лише інтерв’ю, аналітику тощо.  Користуючись військовою  термінологією: «Батальйони  просять  вогню!»,  взамін їм  пропонується бенгальський вогник.
Чому так сталося?
Тоталітарна система, в межах якої існувала Україна впродовж сімдесяти років  абсолютно не потребувала, підсвідомо протестувала проти об’єктивної подачі інформації. Сучасному студенту важко уявити собі ситуацію в газеті,  коли випадково написаний, невмілий хоч і щирий репортаж, несли спершу завіряти в ідеологічний відділ райкому партії, потім в ідеологічний відділ обкому, згодом повертали на доопрацювання «з врахуванням міркувань і побажань». А коли вже застарілий за фактажем,  «мертвий» «репортаж» несли вичитувати ще й цензору, то годі було говорити про оперативність, не кажучи вже про об’єктивність.
…Цікаво, що така ситуація не влаштовувала власне лише одну людину в Радянському Союзі. Його ім’я  добре відоме. Це – Йосип Сталін, Генеральний секретар   Центрального Комітету  Комуністичної партії Радянського Союзу, одноосібний правитель  гігантської країни.  Єдиному господарю вкрай була потрібна правда про реальну ситуацію в країні. Враховуючи, що чиновники  на всіх рівнях   робили все можливе, щоб приховати реальні недоліки (і цим уникнути покарання),  Йосип Сталін зрештою був  змушений виступити в «Правді». Центральна газета  величезної імперії  в 1935 році  надрукувала передову статтю із промовистою назвою  «Про радянського репортера».
 Передова стаття в «Правде»  була прямою вказівкою  всім, без виключенням партійним керівниками.  Директиви звучали так: «Плекайте репортерський  досвід,  репортерство як професія має бути відновлена,  а радянські репортери мають бути кращими в світі!». Проте і це не допомогло. Тоталітарна держава трималася на брехні і перекручуванні фактів. Справжніх репортерів лишалося все менше і менше. Чи не останнього з них Йосип Сталін послав висвітлювати  перебіг громадянської війни в Іспанії. Цей факт засвідчив  американський репортер і письменник Ернест Гемінгвей в своєму романі «По кому подзвін».  В образі   Каркова фахівці впізнали  один із відомих радянських репортерів Михаїла Кольцова, киянина за народженням, комуніста за покликанням.  За словами  героя роману Ернеста Гемінгвея,   Карков мав  особистий зв'язок із «самим товаришем Сталіним».
Лідер СРСР більше довіряв репортеру, ніж власним генералам і партійним радникам, яких він послав до Іспанії і які зрештою цю війну програли. До речі, «любов»  тиранів до репортерів чимось нагадує ставлення тиранів до справжніх митців. Репортера Кольцова  після повернення з війни заарештували і розстріляли як «ворога народу».
Звісно, за таких умов, репортаж як жанр розвиватися не міг. Те, що видавалося за репортаж в радянській пресі,  являло собою  щиру хоч і наївну спробу оперативно «відписатися»   з  «нагоди свята першого вересня»,                    «урочистого вручення ключів від осель передовикам праці» тощо. З протокольною точністю описували «вечір в гуртожитку», «свято спорту на стадіоні» ‒ і це теж видавалося за репортаж.
Була втрачена традиція  підготовки репортерів, абсолютно не віталася приватна ініціатива, безвісти пропав авантюризм, присутній специфічній репортерській праці.  Навіть коли в Україні відбулися події на Майдані, навіть коли почалася війна на сході країни,  читачі  друкованих і електронних ЗМІ не мали змоги прочитати справжній репортаж.  Причина банальна – немає репортерів. А попереду ж – велика війна…
Які головні критерії для написання репортажу? Основний ‒  написання  матеріалу за умов особистої присутності репортера на місці події. Часом бувають виключення, репортаж пишеться   по «гарячих слідах». Але для цього потрібна майстерність і вміння досить толерантно користуватися вимислом,  не домислом.
До слова. Принципова різниці між вимислом і домислом полягає лише в кількості інформації, що ви її додумаєте,  довигадуєте,  допишите особисто. Більш детально – у книзі Тома Вулфа. На домінанті вимислу побудована вся нова американська журналістика.
Однак, повторимо, що традиційною умовою для написання репортажу є особиста присутність автора на місці події. Тому  майбутній журналіст, який не відчуває  в собі особливої потреби  прийняття  блискавичних рішень або просто воліє добре подумати перед тим, як написати першу фразу, мусить обрати своїм пріоритетом написання матеріалів інших жанрів.
…Інтерв’ю зараз можна  взяти  по  скайпу, що дозволяє фіксувати міміку і зміну настрою опонента.   Аналітика традиційно пишеться  за умови, коли автор духовно і фізично абстрагується від перебігу редакційної метушні. Більшість матеріали групи художньо-публіцистичних жанрів   взагалі потребують того стану душі, що його творчі люди називають «натхненням». Лише репортаж  вирішується «тут і зараз», за принципом «прийшов, побачив, написав».
Оскільки репортер працює в форс-мажорних обставинах, він часто ризикує життям. Відомі  численні факти  побиття українських журналістів  під час Революції гідності на Майдані Незалежності;  смерті під час війни на східному фронті. Там же зафіксовані факти загибелі репортерів Російської Федерації, Італії та інших країн,   про які теж не можна забувати. Безперечно, обидві сторони звинувачували і продовжують звинувачувати журналістів у шпигунстві. Така логіка військових конфліктів ще з середини позаминулого століття, коли слово «репортер» стало синонімом оперативної журналістики.
Заради об’єктивності, слід згадати, що завжди існували країни, були офіцери, державні чиновники,  які ставилися  до репортерів  досить толерантно. Так, зокрема, трапилося під час англо-бурської війни  (1904-1905 рр.), коли лише згадка про професію молодого мужчини:  «репортер газети «Таймс»,  врятувала його від розстрілу.   Цим молодим чоловіком був Уїнстон  Черчілль, майбутній прем’єр-міністр Великої Британії, який став одним із головних політичних лідерів XX  століття.
…Куди менш толерантними до  українських журналістів  були  російські найманці  у Донецькій чи Луганській областях, власні «беркути» на Майдані тощо.
Щоб  наочно уявити собі, які  випробування можуть чекати на молоду людину, яка обрала собі ремесло репортера, варто подивитися фільми, що увійшли в класику світового кінематографу. Це – «Професія  репортер» Мікельанджело  Антоніоні, «Сальвадор» Олівера Стоуна,  Громадянин Кейн» Орсона Уелса.  Із белетристики варто прочитати  «Тихий американець» Грема Гріна, «Встретимся у трех журавлей» Артема Боровіка,  репортажі Ернеста Гемінгвея про Другу Світову війну,  роман Костянтина Сімонова «Живі і мертві».
…Якщо після  знайомства із цими творами,  у молодої  людини ще не втрачене бажання стати  репортером, йому слід обов’язково  підшукати когось із старших друзів, який би мав досвід практичної роботи. Старший товариш має навчити новачка правилам поводження в екстремальних ситуаціях. Причому слід враховувати той факт, що універсальних  методів особистої безпеки просто не існує в природі. Коли, скажімо, ви перебуваєте  в зоні стихійного лиха, то маєте володіти бодай початковими навичками рятівника,  бути готовими надати першу допомогу і собі і товаришу.  Війни теж мають свою специфіку. Трапляється так, що  військові  якоїсь  із ворогуючих сторін просто виконують наказ  ізолювати чи ліквідувати осіб, які мають журналістське посвідчення. Під час подій на вулиці Інститутській взимку 2014 року, було показано, як просто в прямому ефірі, карателі розбивали камери фоторепортерами  аби ті не фіксували їх дії.
В принципі, толерантне ставлення до репортера є свідченням  традицій демократичності країни, навіть за умови, коли вона веде бойові дії.  Так само зафіксовано безліч фактів, коли солдати і офіцери на фронті, втомившись від боїв, у передчутті власної  смерті, приймали до себе в гості навіть «чужого» репортера, інстинктивно прагнучи хоч на фото, хоч на відео, хоч у друкованому рядку лишити по себе спомин в цьому житті. Репортер виконував функцію репортера і сповідника одночасно. Іноді – поштаря, листоноші.
Про це, та про багато інших нюансів і «дрібничок», що можуть врятувати життя репортера, має розповісти молодшому товаришу старший колега.
Єдина і головна умова, яка не обговорюється і яка обов’язкова до виконання репортерами будь-якого ЗМІ, за будь-яких умов, у будь-якому виданні.
РЕПОРТЕР НЕ МАЄ ПРАВА БРАТИ У РУКИ ЗБРОЮ.
Навіть у той момент, коли військові  щиро пропонують вам придивитися до їх зброї, потримати руках автомат, гранатомет тощо,  хтось  випадково може зафіксувати цю сцену на  банальну мильницю, камеру телефону, розповсюдити фотку у соціальних мережах.  Репортер із зброєю в руках автоматично стає шпигуном. Останнє перевірено часом і ціною  такого вчинку може стати тюремне ув’язнення  або життя.
Щодо екіпіровки. В залежності від часу і місця відрядження, репортер має відповідно підготуватися. Якщо йдеться про «роботу на свіжому повітрі», то його одяг має бути грубим і зручним. Чоботи  добре розношеними,  бажано  мати кросівки на товстій підошві. Бинт, обезболювальний препарат, шоколад.  пачка цигарок, щоб пригощати  солдат, рятувальників,  швидше увійти з ними в контакт. Обов’язково –  кишеньковий  ліхтарик.
На шиї у вас має бути стандартний  жетон, на якому має бути зафіксована група крові, резус-фактор,   інформація про можливі протипоказання  на антибіотики та знеболююче.  
Деякі репортери вказують номер мобільного, куди слід передзвонити  у випадку, коли вони  самі зробити цього не зможуть.
Фоторепортер носить із собою спеціальну сумку, що її називають «кофром». В  цій сумці –   апаратури на кілька десятків тисяч  доларів.  У фоторепортера – свої проблеми, особливо із особистою безпекою. Фіксувати доводиться найдраматичніші перипетії, а це завжди надзвичайно небезпечно.
Репортеру, який пише, в цьому плані легше, оскільки  він не зобов’язаний  бути  в самому епіцентрі конфлікту, часто досить фіксувати подію з певної відстані.
Репортер, який відбуває в район військових дій, має потурбуватися про те, щоб прибрати весь матеріал, що може скомпрометувати  його із  соціальних мереж. Причому акцентуємо на словах «весь матеріал», оскільки ті чи інші контакти репортера (дружній знімок на вечірці, невинний  пост про якусь подію тощо)  раптом може бути витлумачений не на його користь у випадку, коли репортера затримають військові а ще гірше – воєнізовані формування.
На завдання  варто брати с собою лише журналістське посвідчення, паспорт. Коли у вас хвороба, за якої слід регулярно  вживати певні ліки, вам обов’язково слід мати про собі медичну довідку із печаткою, де фіксується саме перебіг цієї хвороби і рекомендації лікаря щодо регулярного вживання ліків.
Диктофон  у репортера, який пише текстовий матеріал, має бути попередньо ретельно вичищений від будь-якої інформації. Кілька ручок і перекидний блокнот.  Мінімум три десятки особистих візитівок, на яких обов’язково вказано адреса електронної пошти  самого репортера.
                                             х           х           х
…Написати  нескладний, перший учнівський репортаж (а там далі ‒ від міри обдарування і наполегливого прагнення – авт.) доволі просто. Спробуємо  розглянути  основні   моменти, на яких слід акцентувати увагу;  запропонувати своєрідну жорстку схему, каркас матеріалу.
Насамперед, слід обумовити обсяг матеріалу. Житейський і професійний досвід свідчить, що оптимальний обсяг для матеріалу в друкованому виданні – 2 500-3 000 знаків з пробілами.  Шрифт Times New Roman, 14 кегль,  міжрядковий інтервал – півтора.  За умови друку  матеріалу в інтернет-версії,  розмір  репортажу може бути збільшений  на третину. Не більше, оскільки специфіка жанру потребує необхідності  прочитання  репортажу одразу,   без перерви.  Тоді  ефект від прочитання   буде  миттєвим,  яскравим, незабутнім.  Коли хочете дізнатися про класику репортажу в слов’янському світі, рекомендуємо зайти на опозиційні російські сайти «Еженедельная газета» («Ежик»), «Сноб», «Новая газета»;  часом репортажі зустрічаються на українському сайті  «Lb.ua» у виконанні Соні Кошкіної.  На  вказані інтернет-сайти  варто зайти з огляду на специфіку саме інтернет-репортажу. Йдеться про значну кількість фотографій, і посилання, по яким завжди можна перейти на іншу тему, інший матеріал тощо. Подібного роду посилання, що зумовлюють миттєвий перехід, в творчому плані є, безумовно, шкідливими, бо відволікають  увагу  читача від  сприйняття  динаміки авторського матеріалу. Але така специфіка інтернету…
Обсяг матеріалу  визначає стиль і методи написання.  Слід врахувати, що репортаж,на відміну від аналітики, художньої публіцистики і т.ін., пишеться одразу після події, що сталося.  Професійному репортеру досить відійти у відносно затишне чи просто безпечне місце і швидко написати репортаж, тут же переславши його до редакції. Кожна година, згаяна  на обдумування, створення «необхідних умов для творчості», призведе до втрати  або потьмарення у свідомості яскравих переживань, притуплення емоційних переживань, напруги, в якій перебував репортер, який був в епіцентрі подій. Грубо кажучи, до сімдесяти відсотків ваших зорових вражень буде втрачено протягом доби, трохи довше протримається враження дотику, слуху, запахів.
Тому ні про які особливі умови для написання репортажу не йдеться в принципі. Один  з небагатьох радянських репортерів,  Костянтин Сімонов писав, що, не принижуючи термін «журналіст», він віддає перевагу саме репортерській праці. За його словами репортаж  це – вміння «написати матеріал у феєрично стиснуті строки», буквально «на коліні».
Сподіваємося, що в час ноутбуків і планшетів, в час коли матеріал можна передати будь-звідки, де є зони покриття, до такої крайнощі не дійде, але принцип залишається  зрозумілим. Репортаж має бути написаний відразу і негайно.
Підсвідомо пам’ятаючи про обсяг, приступаємо до роботи. Над заголовком думати немає часу. Ні в якому випадку заголовок не може бути більше трьох слів. Ставимо перше, що приходить в голову. Як правило, приходить знайомий слоган і ви лише швидко  прикидаєте:  яка кількість читачів його разом з вами зрозуміє?!  Припустимо. «На війні – як на війні». Хороша універсальна назва для будь-якого репортажу із зони  антитерористичної операції на сході країни. Старше покоління підсвідомо асоціює цей заголовок з назвою старого фільму.  Ті, хто фільму не бачив мимоволі замислюються, бо в самому заголовку міститься парадокс. Виникає питання: «А як воно на війні?» Заінтригували і цю частину читачів. Вистачить, годиться!
Інший приклад. Заголовок:  «Ми його втрачаємо!» У заголовку ви цитуєте вигук, репліку, слова  одного із героїв репортажу.  В даному випадку це може бути вигук операційної сестри, яка спостерігає за показами приладів, що фіксують стан хворого під час операції.
Сам по собі прийом дуже поширений, бо тоді ви економите час для обдумування  бодай якогось заголовку. Ставите  слова, вигук і потім, вже в  підзаголовку пояснюєте: «саме так відреагувала операційна сестра, побачивши падіння тиску на…».
Заголовок: «Мішка», порви його!» Підзаголовок: «Так було віддано наказ командирові танку («мішки») на знищення ворожого блок-посту».
Ваш підзаголовок – рятівник, порадник і коментатор. Він рятує вас від помилки, двозначності, покриває факт штампу  у заголовку,  оскільки його пряме призначення: розкрити зміст саме заголовку. Коли хочете – врятувати поспіхом поставлений заголовок.
Підзаголовок як правило,  має бути  складним реченням. Коли ви вважаєте, що вам цього недостатньо, ви формуєте два, три чотири  речення, які, виділяються напівжирним. Просто в цьому  випадку це буде називатися «лід» або «вріз». Тобто,  коротка інформація щодо того, що відбувається в репортажі.
Повторимо. Репортаж – панування естетики лапідарності, стилю стриманого, «чоловічого». Коли ви зважилися на «вріз» або ж «лід», ви – або новачок, який ще не  вміє формулювати думки стисло. Або ви – відомий  літератор, який продовжує писати репортажі «по старій пам’яті»  і якого читають лише побачивши його прізвище під матеріалом. Хрестоматійний приклад Ернеста Гемінгвея, який писав репортажі із полів Другої Світової війни вже будучи дуже відомим романістом.
Тому радимо все «вчитися у класиків», але писати репортаж за нашими рекомендаціями, попервах, в усякому разі.
Написавши заголовок і підзаголовок, негайно приступайте до першого абзацу. В ньому має бути відповідь на три питання»: «Що?  (Хто?)  Де? Коли?».  Коли ви не зуміли заключити відповідь на ці три питання в одному реченні, напишіть два речення. Але – не більше, бо тоді це буде вже не репортаж.  Перечитайте перший абзац. Додайте 2  (два) епітети. Увага!  Якщо несподівано виникає бажання трохи похизуватися і навести  порівняння чи метафору, негайно приберіть цю  «прикрасу», вона відволікає читача від головного.  Він має отримати відповідь на три питання: «Що?  (Хто?)  Де? Коли?». 
Чи може бути відступ від правил? Може. Ви можете почати репортаж із діалогу, вигуку, одним реченням передати атмосферу того, що відбувається. «Над полем, де лежали трупи,  згустився туман». «Під яскравим сонцем Будинок Молоді в Москві виглядав підозріло пошарпаним». «В цей день мені спало на думку стати батьком».  Але вже наступний абзац буде відповіддю на три питання «Що?  (Хто?)  Де? Коли?».
Інший приклад початку репортажу, вже із діалогу:
– Просимо вас перенести іспит, – рішуче звернувся до викладача староста групи
– Чому? ‒ здивувався і  одночасно зрадів викладач.
– Вся група запрошена на весілля до однокурсниці,  ‒  голосно доповів староста, колишній старшина. – Далі вже не можна…Скоро народжувати.
Після цього оригінального початку іде абзац в якому  пишеться щось на зразок: «Ця відверта  розмова відбулася між старостою (ім’я та прізвище ) та викладачем (ім’я та прізвище)  ….числа, в аудиторії…. , навчального закладу (повна назва).
Практика доводить, що попри всі попередження викладача, більше половини студентів все ж воліють почати свій репортаж з ностальгічних  роздумів про втрачену юність, «чашечки духмяної кави» або з того, що «нам дали завдання написати  репортаж».
Слід чітко зрозуміти:   те, що відбувається в душі репортера, читача  не цікавить в принципі. Йому слід побачити картинку події,  відчути емоції, переживання, страждання і радість перемоги героїв матеріалу. Психофізичний стан репортера має місце лише в тому випадку, коли сам репортер постраждав під час написання матеріалу (або цей матеріал виявився його останнім).
Були подібні випадки? Безперечно. Один з американських журналістів, дізнавшись про онкологію, став писати  репортажі про свої власні переживання, страждання, надії аж до самого кінця.
Юліус Фучік,  антифашист, якого гітлерівці кинули до страшної в’язниці Моабіт,   написав звідти «Репортаж із зашморгом на шиї».  Згодом його стратили.
Отже, подібні  варіанти репортажу також зустрічалися у світовій практиці, але сподіваємося, що читачам цього видання, їх писати не доведеться.
Зараз вашим,  завданням буде акцентуація на другому і третьому абзацах репортажу.
Другий і третій абзаци мають повідомити про те, що відбувається на очах автора. Це – власне динамічна розповідь, в якій дозволено  використовувати навіть складні речення і навести оригінальне порівняння. Що – важко, бо слід зробити так, щоб це порівняння було літературно-довершеним. Як правило, це вдається початківцям, які вже пишуть чи писали прозу.
Закінчивши із цими абзацами, переходимо до наступних. Тут, у великому третьому абзаці, обов’язково має іти діалог. Причому  питання має бути експресивним, стримано-агресивним. Наводячи відповідь, можете її спокійно дописати,  оформити літературно. Зважаючи на той факт, що і в повсякденному житті,  багато люди небагатослівні через брак інтелекту, що вже  говорити про форс-мажорні обставини. Причому, коли ви наводити відповідь характеризувати респондента, слід охарактеризувати його кільком  влучними фразами: «Молода особа, дещо зухвало нафарбована, із лексикою московської  передачі  «Дом-2»; «Серйозний студент двадцяти років із засмаглим обличчям, що,нині,  наприкінці вересня,  видавала в ньому доброго сина великої сільської родини», «Елегантний професор с люлькою і метеликом, як знак відданості болонській  системі освіти».
Ваші характеристики і ваші питання, мають бути не менш, а, можливо, й більш  інформативними, цікавими за відповіді ваших респондентів. 
До слова. Сам факт вживання діалогу динамізує будь-який журналістський твір. Досвід свідомого використання діалогу походить із давніх часів. Хрестоматійний  приклад: «Діалоги» Платона.  Давньогрецький філософ вдався до ноу-хау и викладі своєї теорії, виходячи з того, що формат діалогу передбачає оптимальну форму сприймання матеріалу. Безперечно, ви всі читали «Три мушкетери» Олександра Дюма, «Пригоди Шерлока Холмса»  Артура Конан Дойля. Але мало хто знає, що спершу ці відомі літературні твори друкувалися із продовженнями у тогочасних вечірніх газетах. Авторам платили тоді  за кожний рядок. Звісно, написати рядком кілька слів у діалозі легше, ніж написати рядок цілого  речення.  Тому белетристика минулого століття відточила форму діалогу до вищих естетичних уподобань, вже не кажучи про літературну досконалість.
Четвертий і п’ятий абзаци вашого репортажу – розповідь про подію, що відбувається. Тут можете спокійно використовувати порівняння, епітети, навіть – наводити асоціативний ряд.
Шостий абзац – чуто авторський винахід, що його автор цього матеріалу щиро рекомендує вам до використання. Йдеться про  історичний екскурс, що його необхідно виділити напівжирним.
Все у світі колись було: війна, операція в госпіталі, перший день навчання, промислова аварія і початок епідемії. Ви маєте зайти до «світової павутини» і там знайти опис подібного випадку. Але головна умова має бути наступною. Перше. Ваш аналог не може бути відділений в часі від сьогодення більше, ніж на п’ятдесят років. Друге. Подія мала трапитися в країні – сусідній, принаймні,  в країні із схожим до нас менталітетом. 
Як зразок для порівняння можна брати аналогічні подію у Польщі, Словаччині, Чехії. Більш-менш зрозумілою  читачеві буде  звертання до німецького, французького досвіду. Але ні в якому разі не варто звертатися до подій, що трапилися п’ятдесят років тому  у Чаді, Гвінеї чи в Панамі.
Бувають випадки, коли аналогів події дуже мало. Так, описуючи події катастрофи ядерного реактору у Японії, репортери всіх цивілізованих країн зверталися до гіркого Чорнобильського досвіду. Це – припустимо, оскільки подібних глобальних катаклізмів в історії цивілізації було обмаль.
Обов’язково  запам’ятайте, що  у вашому історичному екскурсі мають бути дві-три цифри. Українці – народ прагматичний, цифри і серйозні посилання справляють враження на те, що репортаж  в цілому – гідний уваги.
Сьомий і восьмий абзаци продовжують опис події, що відбувається. Причому, як і в попередніх абзацах,  ви пишете від першої особи: «Я побачив, я почув, я побіг».
Дев’ятий абзац завершує весь репортаж і робить його незабутнім для пересічного читача за єдиної умови. Ви закінчуєте його афоризмом відомої особи.
Примітка. Те, що вам особисто ця особа відома, ще нічого не значить. Слід обов’язково «розшифрувати» її.
Приміром. «Щоб зустріти веселку, слід перечекати дощ». Доллі Партон, американська художниця і дизайнерка. «Якщо кожну історію переказати до кінця, вона закінчується смертю». Фукідід,  давньогрецький історик. «Бійка – це нормальний стан українського парламенту». Стоян, народний депутат ВР. «Мені не треба чогось особливого, я задовольняюсь кращим». Оскар Уайльд, англійський письменник-естет. «Якби мені хотілося писати для людей, які мають схильність користуватися мізками». Бернард Шоу, англійський драматург.  І т.д.
Тобто, звернення до афористичної творчості, обов’язково в останній  фразі репортажу, надійно закріпить його в читацькій пам’яті.  Відшукавши афоризм (а його розмір і стилістика представлені вище – М.В.), ви збагатися самі; примусити читача повірити в те, що ви – людина надзвичайно грамотна; одним елегантним  рухом завершите сам репортаж, не переймаючись над проблемою кінцівки.
Чи можна закінчити репортаж самому, не вдаючись до класики? Безперечно,  можна. Більшість журналістів так і роблять. Можливо тому вони не стали репортерами.
                           
 
 
        Питання для обговорення
 
1. Якими  мотивами ви керувалися, коли висловили бажання стати репортерами?
2. Що ви чули про репортерські  заповіді  Ернеста Гемінгвея, Еріка Фіхтеліуса, Микити Василенка?
3. Мотивуйте обрані теми для ваших майбутніх репортажів. Це – цікаво вам, цікаво читачеві, чи ви просто розраховуєте зробити сенсаційний матеріал, не переймаючись можливими  проблемами особистої безпеки?
4. Яких літераторів, які починали  як репортери ви можете назвати?
5. Наведіть приклади репортажних матеріалів, поясніть чому саме ви вважаєте ці твори репортажами.
 
                                     
 
 
 
 
 
 
ЛІТЕРАТУРА

  1. Василенко М.К. Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів в українській пресі. – К., 2006. – 236 с.
  2. Василенко М.К. «…повчитися у Гомера». Полемічні нотатки щодо міри домислу і вимислу в журналістському тексті». – К.: Наукові записки інституту журналістики. – К. 2009, – с. 110-113.
  3. Вайшенберг З. Новинна журналістика. – К.: Академія Української Преси; Центр вільної преси, 2004. – 260 с.
  4. Вулф Том. Новая журналистика и Антология  новой журналистики / Т.Вулф – Санкт-Петербург: «Амфора», 2008 – 574 с.

4.  Глушко О. Журналістське розслідування: історія, теорія, практика. – К.,   
     2006. – 142 с.
5.  Гол Дж. Онлайнова журналістика. – К.: К.І.С., 2005.         
6.  Журналістський  фах: Газетно-журнальне виробництво». Підручник  ⁄  ‒ 2-е вид.; перероб та допов.:  за ред. В.В.Різуна. – К. ВПЦ «Київський університет», 2012  −С..4-7; 97-122; 139-173; 348-351.
7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. – 2-ге вид. – Львів: Таіс,  2004.
8.     Каппон Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс. – К.: Видавничий дім Києво-Могилянської академії,  2005. – 158 с.
9.     Прокопенко І. В. Мистецтво газетного репортажу: Лекції. – К.,  1967. – 130 с.
10. Техніка інтерв’ю / Інститут масової інформації. – 2-ге вид.,
           фінансоване Міністерством закордонних справ Франції. – К.,
           2003.  –  120 с.
12. Техніка репортажу. – К.: Фонд “Відродження”,  2000. – 60 с.
13. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. – Стокгольм, 1990. – 
       155 с. 
 
 
                                               Василенко Микита Кімович,
                                               професор журналістики