national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Юрій Немирич – людина, яка випередила свій час

Фотогалерея




В історії України доба Хмельниччини асоціюється насамперед із багаторічною боротьбою українців із Річчю Посполитою за національну та релігійну незалежність, з яскравими перемогами й трагічними поразками козацько-селянських армій, із Переяславською Радою 1654 року, що послугувала вододілом, за яким Гетьманська держава поступово, але невпинно втрачала набуте в кривавій борні. Проте дуже багато подій та особистостей того часу залишилися ніби осторонь, їх старанно замовчувалися.




Цікаво, що і для Москви, і для Варшави чимало політиків, воєначальників були однаково «зрадниками», бо ж захищали шлях до остаточної незалежності свого краю. Яскрава постать державного, політичного діяча, цікавого мислителя Юрія Стефановича Немирича (1612–1659) та його недовге, сповнене карколомних злетів і падінь життя нагадують про третій шлях, яким Україна могла йти до Європи.

Чому ж ім’я цього заможного магната, людини неабиякого розуму спровокувало таку відразу в офіційних російських і польських істориків? Перші вбачали в діяльності Ю. Немирича зраду ідеї «братского воссоединения», інші так і не вибачили йому перехід на бік гетьмана України Богдана Хмельницького. Правда в тому, що Ю. Немирич абсолютно не вписувався в будь-які усталені схеми.

 

Віра пращурів

Немиричі походили з новгородського боярства, у XV столітті переселилися до Великого князівства Литовського. Отримавши величезні маєтності, вони поступово стають однією з наймогутніших родин держави, де руський (русинський) елемент мав сильні позиції. Разом з Острозькими, Конєцпольськими, Вишневецькими, Сапігами, Радзивіллами Немиричі перебували на вершині влади. Але інтеграція союзних Польщі й Литви (як захист від зазіхань сусідів, насамперед Московії) стала невідворотною. Люблінська унія 1569 року, яку підтримала більшість шляхти (але не магнатів), остаточно змінила ситуацію. Поступово значна кількість великих магнатів відхрещується від віри пращурів, стаючи конвертантами – здебільшого католиками, рідше протестантами різного толку. Цьому сприяв і земельний «перерозподіл» між Литвою і Польщею – більшість українських земель стала підконтрольна варшавському уряду.

Ще наприкінці XVI століття Немиричі були ревними прибічниками православної віри, але вже дід Юрія – Андрій – після одруження переходить до аріанства (антитринітаризм). Це була одна із сект, що на хвилі Реформації поширювалися в Європі. Антитринітарії заперечували догмат Трійці, що однаково визнавали як католики, так і православні. Догмат триіпостасного Бога обґрунтовував і догмат зверхності Римського Папи, а тому був чужий ідеям рівності, братерства цих громад, що фактично відроджували ранньохристиянські гуманістичні принципи. Головне – вони заперечували божественну природу Христа й наполягали на його людській природі.

В умовах України, де йшла запекла боротьба між католиками, греко-католиками, яких підтримували Варшава й православні, антитринітарії знайшли чимало послідовників серед заможних магнатів, шляхтичів, міщан і меншою мірою селян. Секту ще називали социніанами – від імені італійського протестанта й гуманіста Фауста Социна. Він емігрував до Речі Посполитої, яка в другій половині XVI століття стала прихистком для багатьох реформаційних рухів і вільнодумців. Социніани-шляхтичі – серед них Немиричі, Чапличі, Гойські, Сенюти, Войнаровські, які володіли майже половиною України, – обстоювали інтереси віри, але залишалися відданими громадянами Речі Посполитої.

 

«Роздуми про війну з московітами»

Юрій Немирич народився 1612 року в селі Черняхові на Київщині. За давньою сімейною традицією його відправили на навчання до Раківської аріанської академії, де хлопець отримав ґрунтовні знання з математики, філософії, політики, етики, іноземних мов. Продовжив навчання у славнозвісних голландських університетах Лейдена та Амстердама, у Базелі, Парижі, Оксфорді, в італійській Падуї. У Сорбоні він прослухав лекції видатного вченого-реформатора Гуго Гроція. Після цих подорожей молодий магнат, який передусім цікавився економікою, міжнародними відносинами, теорією держави й права, військовим мистецтвом, стає послідовним прихильником республіканської форми правління та федеративного устрою держави (найкращий приклад для нього – Швейцарська конфедерація та Голландія), що здатний забезпечити громадянські свободи і релігійну толерантність.

Ці погляди Юрія Немирича відображені в найвідомішому його творі – трактаті «Discurs de bello Moscovitico» («Роздуми про війну з московитами»). 20-річний юнак (!) досліджує державний устрій і військо московитів: «Непідконтрольний законам священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шани, вони ні свободи не прагнуть, ні неволі, само собою зрозуміло, дарованої Богом і царем, не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою, порівняно з іншими, могутністю». Юрій Немирич надає перевагу державному устрою Речі Посполитої – монархії, але де-факто республіки зі всесильним сенатом, хоча й говорить про її суттєві недоліки. Крім цього блискучого полемічного твору, він видає власним коштом у Парижі латиномовний трактат «Опис и виклад духовного арсеналу християн».

Уже 1634 року Юрій Немирич повертається на Батьківщину і на чолі своєї хоругви бере участь у Смоленській війні з Московією. 1636 року його обрано депутатом Люблінського трибуналу, хоча цьому протидіяли фанатичні католики. Король Владислав IV Ваза (людина дуже поміркованих поглядів і прибічник толерантної позиції щодо протестантів та православних) вважає за необхідне захистити молодого здібного воєначальника. Юрій Немирич продовжує підтримувати социніанські громади, захищаючи їх палкими промовами на сеймах, зокрема й на Варшавському (1637 та 1639 років). Він стає одним із засновників школи в рідному Черняхові та Киселинської академії на Західній Волині (саме до Киселина переїхала з Ракова академія, діяльність якої заборонив варшавський уряд за намовленням отців-єзуїтів). Із 1641 року він – київський підкоморій. 1646 року Ю. Немирич зазнає переслідувань із боку польського уряду, який конфіскує частину його маєтків і навіть засуджує магната на вигнання з Речі Посполитої.

 

У пошуках незалежності України

1648 рік став доленосним для Польсько-Литовської держави – і не тільки через початок повстання під проводом Богдана Хмельницького. На елекційному з’їзді у Варшаві були ухвалені додаткові постанови до закону про віросповідання, які фактично заборонили відправляти служби антитринітаріям як таким, що не визнають догму про святу Трійцю. Поки що Юрій Немирич лояльний і навіть виступає проти Богдана Хмельницького «як генеральний полковник» військ, зібраних київською і волинською шляхтою, беручи участь у Зборівській битві. Та спроби магната посісти позицію третейського судді в конфлікті, його достатньо поміркована позиція (яка збігалася з політичною лінією православного магната Адама Киселя) стосовно козацтва призводять до остаточного розриву з Варшавою.

1655 року він переходить на бік шведського короля, лютеранина Карла X Густава, який разом із трансильванцями Юрія Ракоці окупував ледь не всю Польщу (варто перечитати «Потоп» Генріка Сенкевича). Юрій Немирич звертає свої помисли до держави Богдана Хмельницького. Ішов 1657 рік. Недовгий час до смерті гетьмана – він уже в Чигирині, де приймає православ’я, як тоді писали, «охрестився на руську віру». Першим його кроком, поки що в ранзі козацького полковника, стає підготовка договору зі Швецією та Трансильванією про союз і визнання України незалежною державою. Як писав Ігор Лоський у своїй праці «Юрій Немирич – канцлер Великого князівства Руського» (Львів, 1928), «Москва культурно була занадто чужа Немиричеві, і він прекрасно бачив московську тактику поширення хаосу на Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Що стосується Речі Посполитої, то хоча культурно вона була ближче Немиричеві, але... політично тодішня Польща мало відповідала державним ідеалам...»

І після того, як гетьман Іван Виговський пішов на денонсацію договору з Кремлем, саме Ю. Немирич став його правою рукою в міждержавних відносинах. Юрій Немирич разом із Павлом Тетерею стояв біля витоків Гадяцького договору 1658 року про федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. Українські землі отримували б свій уряд (Раду), гетьмана, канцлера (Ю. Немирич був першим претендентом на посаду), судову владу, державну скарбницю, армію (30 тисяч козаків і 10 тисяч найманців). На території Великого князівства Руського скасували дію Берестейської унії. У тій частині, що стосувалася культурної програми, відчувається «рука Немирича»: передбачали вільне книгодрукування, проектували ще одну академію, крім Могилянської, «велику кількість шкіл із вільним викладанням».

Реалізувати цей блискучий план не вдалося через широкі протипольські настрої в Україні, суперечливу позицію Варшави і неабиякий тиск Москви. Гадяцькі трактати навіть обговорювали у варшавському сеймі, але остаточного затвердження не відбулося. Поляки не могли змиритися з новим статусом українських земель – фактично рівноправної, третьої частини Речі Посполитої…

 

У вирі кривавого протистояння

У «Маніфесті до володарів Європи» (1658), випереджаючи думки, викладені 1710 року Пилипом Орликом, Юрій Немирич доводить необхідність денонсації Переяславських угод. Проте навіть після блискучої перемоги українсько-татарського війська над московітами, під Конотопом 24 – 28 червня 1659 року, справа Івана Виговського була приречена на поразку. Повстання Тимоша Цецюри та Василя Золотаренка, що підтримали полковник Іван Богун і кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, перекреслило всі сподівання нашого героя на незалежну Українську республіку. Землі Гетьманщини опинилися у вирі кривавого протистояння.

У кінці серпня цього ж року Юрій Немирич загинув від рук союзної московитам селянської голоти. Це відбулося неподалік Борзни, що на Чернігівщині. Як сказано у «Літописі самовидця», Юрія Немирича «порубали на капусту». Ігор Лоський писав: «Убитий українськими руками, що виконували волю ворогів України». Натомість Микола Костомаров із болем у серці констатував: «Українці показали, що вони неспроможні зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу». Додамо – набагато «нижче», і ця прірва між елітою та «низами» виявилася чи не головною причиною поразки державотворчих сил у другій половині XVII століття. Гетьманська держава опинилася у двадцятилітньому кривавому вирі громадянського протистояння, яке історики дуже влучно назвали Руїною.

 

Сергій МАХУН, спеціально для «Студентської газети»