national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

* * *

 

ПЕРЕДМОВА
Розвиток газетно-журнальної справи в Україні – складний феномен, що  зумовлюється такими чинниками, як – рівень соціально-економічних відносин, запити суспільної свідомості і, чи не найголовніший, ступінь розвитку суспільної моралі тощо. Коли ми прагнемо, щоб мораль відповідала високим критеріям загальнолюдських моральних аксіом, маємо адекватно оптимізувати рівень буквально кожної газетної публікації -  від замітки до аналітичної статті,  щодня йдучи на крок попереду читача. А  це означає  – ні в якому разі не керуватися принципом “чого забажаєте?”, але свідомо, рядок за рядком переконувати свого потенційного респондента в правдивості постулатів давньогрецької філософії: “Живи великим і тоді життя не буде для тебе тягарем”. Останнє – просте, як все геніальне, тому і складне водночас.
На початку третього тисячоліття друковане слово стає не тільки розрадником й  порадником у ситуації, коли максимально загострилися проблеми, що їх раніше не знали наші попередники-журналісти. Йдеться про глобалізацію суспільства в цілому, коли фіаско ліберальної системи управління економікою в Сполучених Штатах веде до безробіття в Україні, а вирубка лісів в Амазонії до холодної зими в Старому Світі. Неправильне витлумачення принципів підходу до сексуального виховання молоді, нехтування проблемами окремої сім’ї призвели до поширення СНІДу, за темпами зростання якого ми опинилися на першому місці в Європі.
Ці проблеми стосуються всіх і кожного, тому завдання нинішньої генерації молодих журналістів, які стануть вивчатимуть  цей навчальний посібник, полягає в усвідомленні того незаперечного факту, що процес професійної освіти має відбуватися паралельно з процесом морального самовдосконалення. Слід абстрагуватися від меркантильних спокус, які чатують на хорошого журналіста, заважаючи йому дбати про головне – інтереси суспільства і, насамперед, цивілізаційний  поступ у цілому.
У цьому посібнику ви знайдете відповіді на всі питання, що стосуються організації нового видання, моральних і юридичних аспектів  журналістської творчості. З метою оптимізації викладу теоретичного матеріалу в кожному розділі наводяться приклади з досвіду практичної роботи українських і закордонних майстрів друкованого слова.
Розділи слід читати не вибірково, а студіювати їх по черзі, тоді теоретичні посилання і приклади складуться в чітку методологічну систему, базис, з якого  постане споруда, що її згодом назвуть вашою творчою майстерністю.
Так, опанувавши вступну частину і подумки випробувавши себе в ролі майбутнього видавця, ви маєте сторінку за сторінкою прочитати по черзі розділи, присвячені розвитку груп жанрів, пам’ятаючи  при цьому, що без знання структури репортажу неможливо написати аналітичний матеріал.. А художньо-публіцистична група жанрів багато в чому залежить від творчого осмислення різноманітних методів збирання фактичного матеріалу, прийнятних як для інформаційної, так і для аналітичної груп.
Друкована журналістика – справа універсальна, адже  вміння написати окремий матеріал  повинне доповнюватися візуальним баченням того, як цей матеріал буде проілюстровано на газетно-журнальній шпальті. Тож допомогу як журналістам-початківцям, так і майбутнім працівникам більд-редакцій надасть спеціальний розділ посібника,  присвячений питанням художнього оформлення друкованого видання.
Кожний розділ посібника містить у собі практичні поради, що стануть у пригоді студентам-журналістам. Приміром, значну увагу приділено заголовкам і підзаголовкам, першій і останній фразі, доцільності включення репортажних елементів в аналітичний матеріал, видам інтерв’ю, методам ефективного пошуку інформації, питанням взаємопереходу жанрів тощо.
Запропонований навчальний посібник має прагматичний характер: у ньому розглянуто всі етапи й форми журналістської діяльності – від зародження й  становлення видання  до забезпечення його стабільного виходу впродовж багатьох років. Враховано моменти, що стосуються гарантій гармонійної співпраці в межах особливого, творчого колективу журналістів різного віку, різних уподобань, професійного досвіду. У висновку до посібника автори пропонують студентському загалу разом поміркувати над можливими інваріантами розвитку жанрів преси, цього наріжного каменю всієї газетно-журнальної періодики.
Вивчення посібника неможливе без копіткого, проте, зрештою, вдячного самоконтролю.  Після кожного розділу наводиться список фахової літератури, що значно розширює діапазон творчого осмислення проблеми.
Також початківці-журналісти мають самостійно відповісти на контрольні запитання. Як показує досвід, відповіді на ці питання слід ретельно опрацьовувати під час семінарських  чи практичних занять з викладачем у межах нормативних чи спеціальних курсів.
Практика має завжди йти за теорією, але пропонований  посібник передбачає можливе повернення до теоретичних посилань з тим, щоб студенти, схильні до наукового аналізу, згодом реалізували себе в журналістикознавстві.
Отже, якщо наслідувати класичні методи пізнання: теорія – практичне відпрацювання, посібник з пресової журналістики стане не лише добрим порадником, а й  товаришем впродовж всього вашого творчого життя.

 

Розділ 3-----------------------------
                       ОРГАНІЗАЦІЯ ДРУКОВАНОГО ВИДАННЯ
                                       ЕТАПИ І МЕТОДИ РОБОТИ
       
 
 
У будь-які часи організація нового видання потребувала не тільки значних матеріальних коштів, але й насамперед чіткого морального орієнтиру, що служив неабияким стимулом для майбутнього успішного розвитку справи. Йдеться про певні етичні, політичні, психологічні координати, які обстоює майбутній видавець-власник. Саме через індивідуальну систему етико-естетичних цінностей організатор видання формує колектив однодумців, які реалізуватимуть його плани, відповідно до своїх навичок і здібностей будуть намагатися втілювати його задум у життя.
Перефразовуючи вислів відомого письменника-футуролога другої половини ХХ сторіччя Станіслава Лема, зазначимо, що особистість, починаючи будь-яку нову справу, часом навіть не уявляє  її кінцевих наслідків. Або – уявляє лише частково. Колумб, вирушаючи у незвідані океани на трьох невеликих каравелах, був певен, що знайде Індію. Вийшло з точністю до навпаки – він відкрив Америку. Так і сучасний видавець, редактор, готуючи свій перший, “пілотний” номер часом не може й уявляти собі, який   вигляд матиме сотий, двохсотий номер його інформаційного корабля. І чи буде він сам, до речі, стояти за штурвалом.
Досвід видавничої справи дозволяє говорити про певну статистику виживання друкованих видань. Так,  наприкінці 2008 року в Україні було зареєстровано кілька десятків тисяч назв газет та журналів. Де-факто певна частина цих видань давно мала бути б закритою через відсутність періодичного виходу бодай раз на рік.  Де-юре  невиписаність і недосконалість вітчизняних законів про засоби масової інформації дозволяє багатьом громадянам реально стверджувати, що вони є власниками газет чи журналів. Непоодинокі випадки, коли друковане видання створюється під якийсь політичний, економічний проект; через амбіції молодої української буржуазії; через честолюбство і марнославство окремого багатія, зрештою. Мати своє друковане видання останнім часом стало модним, як яхту, острів на Середземному морі, а п’ятдесят найбагатших сімей в Україні просто не можуть впроваджувати в життя власну економічну політику без  умови формування громадської думки в потрібному для них річищі  – через електронні, друковані засоби масової інформації.  Такі реалії нової соціально-економічної доби: поступовий відхід від “дикого” капіталізму, що в пострадянському просторі полягав у первинному накопиченні капіталу шляхом “приватизації” державної власності, до спроб узаконити цей капітал, зробити приватну власність “священною коровою”. У тому числі шляхом переконання в доцільності цього факту основної маси населення країни через пресу, телебачення.
Отже, перед організатором будь-якого друкованого видання стоїть складне етичне питання, яке він змушений повсякчас вирішувати: як узгодити інтереси багатіїв-інвесторів, що вкладають гроші в проект, з інтересами споживачів інформаційного продукту? Тобто “писати правду і нічого, крім правди” – завдання надзвичайно складне в суспільстві, що своїми  ж політологами характеризується, як “олігархічний капіталізм”. Зазначимо, що йдеться лише про апріорі взяте громадсько-політичне видання, оскільки спеціалізовані друковані ЗМІ, присвячені проблемам якогось окремого виду людської діяльності (спорт, розваги, рекламно-інформаційні бюлетені тощо),  мають свою специфіку.  
Громадсько-політичне ж видання в Україні, коли його редакція прагне до стабільної аудиторії, змушене весь час лавірувати між                                                                                Сціллою інтересів замовника і Харібдою  читацького попиту. Враховуючи, що в природі немає нічого більш нестабільного і оманливого, ніж громадська думка, вирішити цю проблему досить непросто.
 Як приклад, тиражі молодіжних вітчизняних видань “Комсомольськое знамя” і “Молодь України” ще на початку 90-х років минулого століття, в умовах ейфорії, викликаної так званою “перебудовою” і процесами гласності, коливалися в межах від 600 тисяч  до 1,5 мільйонів примірників на день! Зараз реальні тиражі  продажу всіх, без виключення, щоденних столичних газет (“Сегодня”, “Факты и комментарии”) не перевищують 50-60 тисяч примірників. Не винятком,  а  правилом став той факт, що всупереч вихідним даним, де  проставлено цифру 100 тисяч  примірників, газета, яка претендує на статус «загальнонаціональної», продається в кількості 400-500 номерів на добу! Становище ускладнюється ще й тим, що за останні 20 років ціна на газетний папір в усьому світі збільшилась у  330 разів і  продовжує через  суто економічні причини,  проблеми з екологією   зростати.
Першими цей феномен відчули американські видавці, які протягом 2005-2006 років спробували перевести найбільші газети “Нью-Йорк Таймс”, “Файненшл Таймс” на електронну версію. Американський середній клас, який є головним споживачем інформації в цих виданнях, такий експеримент не влаштував і, навіть попри величезні витрати на друкарський папір, інвестори цих газет змушені були повернутися до статус-кво.  Однак слід зазначити, що електронна версія, хоча б з огляду на ретельно заархівовані попередні випуски, залишилася практикою всіх без винятку світових газет, досить швидко набувши відповідного статусу і в нашій країні.
Проблема ж морального вибору для професіоналів-журналістів залишається відкритою. Звертаючись до досвіду тої самої Америки, варто згадати, що уславлений  тележурналіст  Філ Донах’ю був звільнений з роботи на телебаченні в той самий день, коли в прямому ефірі виступив з критикою воєнної експансії в Ірак. Останнє відбувалось всупереч планам адміністрації президента Буша-молодшого, тож зірка телеекрана втратила  роботу.
Так само в Україні  свої посади  змушені були залишити редактори “Правды Украины”, “Киевского телеграфа” та деяких інших друкованих видань, оскільки їх моральні переконання не влаштовували інвесторів або керівників держави. Найбільш трагічний приклад – це, звичайно, доля тележурналіста Георгія Гонгадзе; власним життям за незалежні погляди поплатилися десятки українських журналістів, чиї прізвища викарбувані на спеціальній меморіальній дошці біля центрального офісу Спілки журналістів України  у Києві.
Отже, плануючи вихід нового громадсько-політичного видання, і початківець і професіонал цієї справи мають бути доволі обережними, передбачити можливі наслідки. Відчайдушна хоробрість не повинна переростати  в самовпевненість, гординю, адже згадаймо, що в буквальному перекладі з латинської  слово “гордий” означає “дурний”.
Видавець нового видання щодня змушений іти на компроміс, проте  межі цього компромісу визначаються лише ним особисто. Залежать вони не  лише від характеру видавця, а й від якості професійної освіти, творчого досвіду. Зрештою, від розуміння того незаперечного факту, що суспільству все одно потрібна незалежна, неупереджена інформація, без якої газета чи журнал неодмінно втратить  потенційного читача.
Які ж перші кроки до організації нового видання  слід зробити?
1. Коли видавець уже  визначився з типом видання, а в нашому випадку, нагадаємо, це  видання суспільно-політичне, йому слід подумати про  його назву. Найбільш усталеними в усьому світі є назви, що містять у своїй основі іменники “дзеркало”, “телеграф”, “вісник” і слово “газета” (“Наша газета”, “Интересная газета” тощо). Абсолютно всі декларують про своє бажання писати щиро, тож термін “правда” трапляється в різних інтерпретаціях: “Правда України”, “Правда Лівобережжя” і т.д. Політичні газети прагнуть до емоційного аспекту в заголовку: “Товариш”, “Досвітні вогні”, “Шлях перемоги”. Реґіональні видання вказують на місцевість, характерну історичну деталь-прив’язку: “Високий замок”, “Салон Дона и Баса”, “Баришівські вісті”, “Вечірній Київ”, “Газета по-київські”, “Гостинний двір”.
Можливі інваріанти, коли видавець, користуючись поширеними журналістськими термінами,  підбирає назви на зразок: “Фокус”, “Корреспондент”, “Репортер”.
Проте типовою, суто лінгвістичною характеристикою всіх без винятку видань є наявність у слові-назві двох і  більше голосних літер. Це зумовлено тим очевидним фактом, що назва видання має не лише швидко вимовлятися  в процесах вербального маркетингу, а  й надійно закріпитися в підсвідомості пересічного читача. Найпопулярнішим громадсько-політичним щотижневиком у Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття був журнал “Нива”. Скориставшись досвідом своїх попередників, партійно-радянські видавці налагодили вихід газети “Известия”, вадавали “Правду”, для молодіжної аудиторії – “Пионер”, “Буратино”, “Юность”,  альманах “Парус”. В Україні досі виходять  “Малятко”, “Барвінок”, “Пізнайко”, [тобто кількість голосних буквально збільшується  тією мірою, в якій зменшується вік читача].
У цілому, популярність будь-якого друкованого видання залежить від кількох головних чинників. Перший з них – це, безумовно, історичні традиції, які передаються від покоління до покоління. Англійські тижневики “Таймс”, “Форбс”, “Ексквайєр” асоціюються у європейської громади зі стабільністю, самодостатністю. “Панч” – із іронічним стилем, скептичним аналізом стану справ у політикумі.
На жаль, в Україні досвід відтворення старих назв  популярних колись видань не поширений, лишаючи видавцям-початківцям великі можливості для втілення їх задуму.
2. Наступний чинник, що зумовлює успішний дебют новачка в журнально-газетному світі,  розширена і масована реклама своєї продукції через інші друковані й електронні засоби масової інформації. Досвід показує, що найменш ефективно спрацьовує той вид вербальної пропаганди, коли йдеться про передачу інформації від одного респондента до іншого: “Ви читали? Ви чули? Це написано в …”  Зумовлено це тим, що, незважаючи на велике скупчення людей у межах окремого мегаполісу де спостерігаємо основний попит, службовці, робітники  спілкуються між собою, як правило, в межах окремого підрозділу, часом не знаходячи взаєморозуміння навіть у власній родині. В ідеалі пересічний читач  має стати палким прихильником, навіть  агітатором,  обраного ним журналу чи газети, тоді ми з переконаністю можна  констатувати, що проект набув широкого розвитку і розповсюдження. Однак електронні ЗМІ домінують у свідомості, лишаючи все менше часу для освоєння, проникнення в суть тексту газетно-журнальної публікації. Тим більше, для нав’язування своєї думки, своїх читацьких уподобань колегам по роботі,   членам родини.
Існує незаперечна соціологія, практично одночасно підтверджена спеціальними інститутами як у Сполучених Штатах Америки, так і понад чверть століття тому вченими Радянського Союзу. Згідно з наведеною соціологією, середньостатистичний мешканець міста витрачає на спілкування із засобами масової інформації  майже 100 хвилин на добу. З них 60–65 хвилин відводиться телебаченню, радіомовленню і лише 25 хвилин – друкованим ЗМІ. Показово, що соціологи також дуже настійливо рекомендували звернути увагу на феномен, що його було озвучено, як “неповне сприйняття інформації”.
Річ у тому, що пересічний громадянин великого міста ( в американській і тодішній радянській соціології аналізувалася саме ця верства населення), витрачає на поїздку до роботи в середньому півтори-дві години на день. У цей час він, як правило, або слухає радіоприймач у машині, або швиденько переглядає пресу в громадському транспорті.  Так само, прийшовши додому з роботи, він автоматично вмикає телевізор, радіо, читає газету. Чи повністю засвоюється інформація в такому разі? Певна річ, що ні. Основна суть не втрачається, проте зникають деталі, губиться асоціативний ряд,  читач не може провести відповідних паралелей, зробити розважливі висновки.
Проте факт залишається фактом, респондент спілкується із засобами масової інформації. Нехай побіжно, квапливо, але зміст головної статті, репортажу, інтерв’ю карбується в підсвідомості, даючи певний інформаційний ефект. Наголосимо, інформаційний, бо про культурно-виховний момент внаслідок такого ознайомлення із серйозним матеріалом годі й говорити.
Саме на ефект неповного, спорадичного, навіть трохи хаотичного сприйняття інформації розраховано більшість газет-метеликів, що  безкоштовно розповсюджуються вранці й  ввечері  біля метрополітену. Йдеться про псевдогазети з виразними назвами: “Сегоднячко”, “Вечерок”, “15 минут” тощо. Невеликі за обсягом, з скопійованими із інтернету матеріалами, ці видання – потенційні носії майбутньої реклами. За задумом інвесторів, вони повинні призвичаїти громадську думку а головне рекламодавців, до того, що видання – масове. Отже, вигідно й дешево (у порівнянні з телебаченням) розміщати на його шпальтах рекламу своїх товарів. Звісно, ні про яку серйозну журналістику в таких випадках говорити не варто. Але ж і видання вже самою назвою проголошують: ми, мовляв, тільки на “вечерок”, лише на “15 минут”.
Соціологічні дослідження, про які згадувалося вище, проводилися за часів, коли ще не набув масового поширення інтернет. Проте вже зараз  можемо з упевненістю констатувати, що світова інформаційна мережа фізично не змінила часові параметри спілкування громадян із ЗМІ. Тобто статистика лишається приблизно такою самою, оскільки на службі люди проводять як мінімум вісім годин, до роботи добираються  довго і вільна годинка-півтори перед сном – це   той час, на який можуть розраховувати вітчизняні і закордонні журналісти, щоб донести до читача, слухача, глядача своє  інформаційне, стримане або піднесено-схвильоване повідомлення.
Тому останній чинник реклами новоствореного ЗМІ полягає в тому, щоб якомога ефективніше й з найменшими витратами розмістити рекламну звістку про появу новачка в інших друкованих виданнях. Наголосимо: саме в друкованих, бо, як показує досвід,  реклама періодичного видання в електронних засобах масової інформації малоефективна.  Потенційний читач, який надає перевагу друкованому слову,  підсвідомо схильний до отримання більш розлогої інформації, ніж та, що передається в короткому анонсі на телеекрані, по радіо. Читач друкованого  видання – скоріше прагматик і, можливо, консерватор за своєю суттю. Він воліє вповні ознайомитися із завданням новоствореного видання, його концепцією, рубрикацією. Отже, в інших друкованих ЗМІ  слід розміщати не коротке інформаційне повідомлення,  а  принаймні розлогу анотацію обсягом    не   менше       3, 5 тисяч  друкованих знаків. Принагідно зазначимо, що такий обсяг є оптимальним  при сприйнятті будь-якого друкованого тексту.
Зайвий раз “засвітитися” на екрані теж ніколи не завадить, однак ця акція мусить бути розроблена  до дрібниць і подаватися за експромт. Приміром, “працюючи” в прямому ефірі,  відомий політик, автор, журналіст може зненацька згадати назву нового видання або послатися на нього, як  на джерело інформації. В останньому випадку дуже важко відокремити пряму рекламу від звичайної розмови,  хоча подібна “послуга” відомої особи також має бути попередньо оцінена видавцями.
Нові видання  часто-густо вдаються до послуг реклами на бігбордах,  яскравих  оголошеннях на зупинках, у вагонах метро, електричок і т.д. Часом видавці, які просто не можуть продати свою “якісну” продукцію, змушені безплатно роздавати її в поїздах; під виглядом “інформаційного супроводу” пропонувати в салонах авіакомпаній, в модних бутиках і т. ін. Зазвичай така практика є досить сумнівною з огляду на те, що немає нічого більш постійного, як тимчасова акція. Безплатне розповсюдження своєї продукції, що стало для горе-видавця звичайною практикою, по суті “масований обстріл території”. Іншими словами, не досягається основна мета, задум всього видання –  пошук цільової аудиторії,  орієнтир на власного читача.
Крім того, виходячи зі  споживацької психології сучасного суспільства, дуже  важко повірити, що один раз спокусившись безплатною продукцією, наступного разу читач захоче придбати те  саме видання в кіоску преси. Ще гірше, коли видавці з метою “реклами” вдаються взагалі до  неприпустимого заходу  –  безкоштовного розповсюдження  старих номерів свого видання. Подібні “акції” компрометують саму суть газетно-журнальної справи, дезорганізують читацьку увагу, привчаючи людей до того, що за інформацію не варто платити взагалі.
Подібні прецеденти  характерні для великих промислових центрів (Київ, Дніпропетровськ, Харків), насамперед коли акції організуються під приводом “зустрічі з колективом редакції ”, “творчого навчання тощо. Збентежений читач,  часто навіть не подивившись на застарілий номер видання починає підсвідомо підозрювати всіх  без винятку, журналістів і репортерів, у намірі буквально підсунути йому інформацію “не першої свіжості”,  як  прийнято говорити.
Звідси – мораль:  якщо працівник ЗМІ взявся за масове розповсюдження нового видання і збирається  невдовзі вивести його хоча б на нуль, вже не кажучи про омріяний прибуток,  він ніколи не повинен віддавати свій інформаційний продукт задарма, навіть із найкращих намірів. Безплатної інформації в нашому прагматичному суспільстві не буває,  інакше їй просто перестають довіряти.
3. Рівень реалізації будь-якого друкованого проекту багато в чому залежить від готовності суспільства, а отже, окремих особистостей, уповні  прийняти, усвідомити інформацію, стилістику її подання  саме в новоствореному виданні. Так, наприклад,  у  90-х роках минулого століття  у зв’язку із процесами так званої “перебудови” і гласності на території колишнього СРСР спостерігався своєрідний процес реінкарнації громадської думки. Буквально за кілька місяців перед враженими читачами, глядачами й слухачами відкрилися раніше приховані соціальні, історичні, медичні аспекти ніби знаних колись проблем  такою мірою, що вони виявилися приголомшеними величезним цунамі нової, інтригуючої, звабливої інформації, що, як величезна хвиля, накрила їх.
Розвінчання колишніх кумирів: від Леніна до Сталіна, таємниці криміналу, поширення СНІДу – все це (і значно більше) виявилося настільки несподіваним і, безперечно, цікавим, що читач, як випадковий гість на розкішному бенкеті,  розгубився. На допомогу йому одразу прийшли видавці, реалізуючи масовим тиражем журнали і щотижневики з характерними назвами “Кто виноват”  “Что делать”, “СПИД-ИНФО”  і т. д.
Розпалася одна з найбільших у світі армій, тому працевлаштуванню колишніх молодих офіцерів посприяв російськомовний варіант американського журналу “Солдаты удачи”, в Україні цієї справою переймався щотижневик “Волонтер” (видавець – М. Василенко). Принагідно зазначимо, що за умови тоді ще досить неусталених кордонів між колишніми республіками ці видання реалізувалися практично на всій величезній території колишнього Радянського Союзу – від Чопа до Далекого Сходу.  Останнє плюс низькі ціни на газетно-журнальний папір зумовило фактичні надприбутки видавців, про що вони, до слова, згадують, як про легендарні часи “золотої” лихоманки. Та роки збігли, питання “хто винен?” відійшло на другий план; з об’єктивних причин зменшився ареал розповсюдження, редактори і журналісти змушені керуватися новими реаліями. Замість традиційного для слов’янського менталітету питання провини, з’явилася проблема пошуку цільової аудиторії, яка більше переймається перспективою власного майбутнього, ніж питаннями пошуку сенсу буття.
Зважаючи на  все це, перед новачком, як і перед досвідченим видавцем, постає завдання прогностики, певного емпіричного прорахунку потенційного читацької аудиторії.
Що взагалі означає термін “емпіричний прорахунок”?  Однозначно,  це  спроба ще до виходу власного видання, буквально уявити собі потенційного читача: якої він статі, який його середній вік, чим він займається – складників дуже багато. Аж до такого екзотичного чинника, як вплив повного місяця на купівельну спроможність: будь-який пересічний продавець друкованої продукції може підтвердити, що вранці й кілька днів після появи  повного місяця чи під час свят попит на газети і журнали зменшується на 40-60%. Із зрозумілих причин абсолютно безперспективно планувати вихід нового видання на літній період. Світова практика реалізації друкованої продукції засвідчує, що попит на друковану продукцію зростає  у вересні-жовтні, пік припадає на лютий–березень, поступовий спад відбувається до травня. Отже, за аналогією із соціально-побутовими звичаями нашої  країни, оптимальний час виходу принципово нового видання, як і традиційне весілля в Україні, слід планувати на жовтень–грудень. Тоді є гарантія того, що основна маса людей, потроху вгамувавшись після відпусток, поновивши матеріальні статки, зверне поблажливу увагу на нове видання і навіть передплатить його у найближчому  відділенні зв’язку.
Це – в ідеалі. Досвід показує, що на заваді об’єктивним реаліям часто стають суб’єктивні чинники. Приміром, вимоги інвестора, початок чергової передвиборної кампанії, значно рідше – суспільно-політична подія, що здатна привернути увагу спільноти і, відповідно, адекватну реакцію видавців. На жаль, до переліку останніх подій можуть належати воєнний конфлікт, техногенна катастрофа, зміна суспільно-політичної формації тощо. Всі ці екстремальні події в цивілізаційному поступі – небажанні, але і не зважати на них також не слід. Наприкінці ХХ –  на початку ХХІ століття спостерігаємо значне зростання екологічного руху у всьому світі; на виборах у парламент України – успіх Партії зелених, звідси – появу значної кількості видань природоохоронного характеру. Приклад – загальновідомий, він наочно демонструє важливість передбачення тих подій, що мають статися з суспільством в  майбутньому.
Виходячи з наведеної вище тези, можемо спрогнозувати, що у зв’язку із всесвітньою економічною кризою, рецесією капіталу, в який автоматично втягнуто й Україну, незабаром ми станемо свідками появи суто прагматичних видань,  основою яких буде  рекомендаційний характер. Як поводити себе за умови, коли ви раптом залишилися без роботи; яку професію слід опанувати як альтернативу старому фаху; де краще жити в умовах подорожчання продуктів харчування – в місті чи селі? Безумовно, неважко передбачити появу чи відродження з небуття ортодоксальних політичних рухів чи партій – від  ультралівих до правих. Звідси – необхідність інформаційного забезпечення цих ідеологічних формувань.
Масований вплив періодичного видання, що його, як в старі часи, можна повсюдно передавати з рук в руки,  важко недооцінити.
Тим більше, що в Україні подібні прецеденти вже траплялися. Кілька років тому,  коли політичний лідер держави  волюнтаристським рішенням тодішнього президента була відсторонена  від електронних ЗМІ, її штаб розробив й успішно втілив план, що передбачав різке збільшення саме друкованої продукції. Тираж звичайної вечірньої газети, завдяки вдалим прийомам маркетингу і налагодженій мережі розповсюдження  за короткий час зріс до 150 тисяч примірників. Результат, без перебільшення, фантастичний, оскільки не мав прецедентів не лише в Україні, а  й Європі.
На цьому прикладі переконуємося, що наукове, політичне передбачення, помножене на інтуїцію, сприятиме безумовному просуванню видавничого проекту. Взагалі, коли йдеться про інтуїцію у видавничій справі, то слід згадати слова Ейнштейна у  книзі “Фізика і сучасність”.  Видатний вчений ХХ століття дійшов висновку, що “справжньою цінністю є, по суті, інтуїція”. Екстраполюючи цей вислів на буденність маркетингової справи, зауважимо, що всілякого роду соціологічні, статистичні дослідження, які попередньо замовляються інвесторами з метою визначення майбутньої цільової аудиторії, є далеко  не точними. Світовий видавничий досвід в Україні спрацьовує лише почасти. Свідченням цього є незначні тиражі щотижневиків “О’кей!” та “Хелло!”, що з’явилися нещодавно на національному ринку періодичної преси. Попри те, що згадані кольорові журнали у всьому світу виходять одноразовим тиражем у десятки мільйонів примірників, в Україні свого цільового читача вони однозначно не знайшли. Реальним конкурентом космополітичного “Космополитену”, “Эль” та ін. у столиці а особливо в провінції, виступає більш призвичаєний для національного менталітету журнал “Натали”.
Очевидно, підсвідомо це розуміючи, національні видавці досить обережно ставляться як до практики закордонних колег, так і до власних соціологічних досліджень, основною метою яких є визначення доцільності виходу того чи іншого журналу.
Система маркетингу, реклами і розповсюдження друкованої продукції в Україні означає комплексний підхід до вирішення кількох проблем: як  з мінімальними витратами випустити “пілотний” номер; утримати видання в межах конкурентоспроможності мінімум рік, одночасно налагодити систему розповсюдження з тим, аби зацікавити рекламодавців чи певну фінансово-промислову групу в доцільності подальшого фінансування проекту.
Парадокс ситуації полягає в тому, що без стабільного виходу конкурентоспроможного видання неможливо говорити про якусь серйозну підтримку його читацьким загалом, а певна інертність суспільної свідомості, яка звикла до усталених стереотипів, передбачає саме тривалість і принаймні зовнішню стабільність, навіть  фешенебельність, друкованого видання. Жоден рекламодавець, а тим більше, представники  потенційних інвесторів не віддадуть пріоритету друкованому виданню з поганою версткою, відсутністю яскравого ілюстрованого ряду, невеликим  обсягом, на поганому папері  тощо. Тож досвідчений видавець ставить собі за мету протримати свою інформаційну продукцію на специфічному ринку певний час, як  мінімум рік, свідомо ризикуючи заздалегідь вкладеним у газету чи журнал капіталом.
 В ідеалі будь-яке друковане видання має бути профінансоване з “нульового” циклу певною фінансово-промисловою групою чи олігархом.
Водночас досвід показує, що справу краще мати з колективом інвесторів, оскільки суто людські вади характеру, примхи окремої особи можуть виявитися фатальними для майбутнього видання.
Той самий практичний досвід, однак, застерігає проти надто прискіпливої уваги до процесу організації нового видання членів так званої редакційної ради, яка формується, за нинішніх соціально-економічних умов, знову-таки з інвесторів. Редакційна рада може також мати назву ради директорів, хоча від цього її функції не змінюються. Директори–інвестори цілком природно, час від часу цікавляться сакраментальним питанням: куди поділися їх гроші? Причому соціальний статус дає їм можливість робити  це в енергійній, безапеляційній формі. В такому випадку видавець змушений користуватися цілим арсеналом засобів: від тактовності до наполегливості, аби добитися головного – подальшого фінансування нового проекту. Такі ситуації “кризи жанру” багато разів були описані в художній літературі, реалізувалися в кіносценаріях. Найбільш вдало ці реалії описані у всесвітньо відомому романі колишніх журналістів, шведського подружжя Пер Вальо і Марі Шевал  “Загибель 31-го відділу”.  На сторінках цього літературного твору-сповіді ретельно, детально і дошкульно описано процес відбору кадрів редакційного колективу в громадсько-політичний часопис однієї з європейських країн.
Тема відбору кадрів  нового видання – наболіла і дуже актуальна, оскільки видавець керується багатьма суб’єктивними і об’єктивними чинниками. Як не дивно, часто-густо на перший план при відборі кадрів редакційного колективу виступають не об’єктивні вимоги наявності у журналіста певних творчих здібностей і досвіду, а бажання інвестора мати на керівних посадах у друкованому виданні “свою людину”.  Подекуди, як  у романі шведських літераторів, це набуває гротескних форм –  на посади головних редакторів призначаються  коханки,  особи, наближені до інвестора, партійні функціонери і т. д. Переважає бажання контролювати редакційну політику, що веде, зрештою, до конфлікту між видавцем та інвесторами, ще раніше – між видавцем  та журналістами.
У таких випадках видавцеві слід бути дуже обережним, намагаючись навіть із дилетантизму зайвої особи в редакційному колективі витиснути бодай йоту корисної дії. Отже, коли такий “журналіст” писати не вміє, йому слід доручити якусь іншу ділянку роботи.  Жінці – публічні виступи, співпрацю з модними рекламодавцями. Чоловікові варто запропонувати довгострокову програму оптимізації видавничої діяльності взагалі, що, безумовно, відповідатиме амбіціям зайди,  дозволяючи видавцю спокійно контролювати досі хаотичну діяльність цього небажаного конкурента. Тільки після того, як гласну чи негласну умову з інвесторами буде підписано, видавець має швидко й ефективно сформувати творчий колектив майбутнього журналу, газети.
Творчим редакційним колективом називається чітко визначена група журналістів, фоторепортерів, художників, які здатні в заздалегідь визначений видавцем термін, підготувати і випустити у світ друковане видання.
У поняття “творчий колектив”  цілком свідомо не включено літературних редакторів, коректорів, рекламних агентів – тих осіб, діяльність яких, безперечно, теж конче потрібна для випуску друкованої продукції, однак їх праця не має творчого характеру. Проте  останнім часом в Україні  дуже важко знайти не стільки коректора, скільки обізнаного літературного редактора. Посади останніх були скорочені ще на початку   90-х років минулого століття, за часів так званого “дикого” капіталізму. Скоробагатьки, які скупили все, включаючи друковані видання, вирішили, що літературні редактори для газет і журналів – зайва розкіш і позбулися їх одним розчерком пера. Вважалося, що журналіст сам по собі, без додаткової платні здатний відредагувати текст. Отже, традиції літературного редагування газет і журналів, що формувалися впродовж десятиріч, були фактично перервані й лише зараз поволі відновлюються. Ефективніше  цей процес відбувається на телеканалах, господарі яких давно переконалися в тому, що диктор має володіти бодай основами риторики, а телерепортер вправно й грамотно будувати фразу. Вітчизняна друкована журналістика, яка досі не може звестися на ноги через брак рекламних оголошень, утримувати штат постійних літературних редакторів ще не в змозі. Часто-густо до літературного редагування видавці залучають викладачів мови пенсійного віку, які через зрозумілі причини  іноді не встигають працювати в шаленому темпі  щотижневої газети.
Та головна проблема, якою відразу переймається організатор нового видання, – пошук справжніх творчих особистостей, які здатні уявляти   ілюстрований ряд видання, “обличчя” журналу чи газети. Школа професійної фотожурналістики в Україні – вкрай занедбана. Світлини, що вмішуються на шпальтах міськрайонних видань здебільшого мають характер непрофесійної, дилетантської роботи. Провідне інформаційне агентство “Інтерфакс-Україна” своєї більд-редакції не має; про якість продукції інших інформаційних агентств згадувати не варто.
Коли йдеться про велике загальнополітичне видання, добре профінансоване апріорі, тоді можна з впевненістю стверджувати, що його видавець неодмінно змушений буде звернутися до послуг провідних світових інформаційних агентств: Ассошіейтед Пресс, Рейтер та ін., які після підписання відповідної угоди, будуть передавати в редакцію свої знімки. Останнім часом все переконливіше в Україні утверджується Європейське Пресове Агентство (ЄПА), що також має великий потенціал розвитку фотожурналістики. Однак, попри відомі бренди, всі світові агентства, не  дуже переймаються проблемами України, тож говорити, що в новинній сторінці АП чи ЄПА можна  знайти щось цікаве для вітчизняного читача, було б занадто сміливо. Хоча фотознімками  міжнародної політики, спорту, фотосесіями  кінозірок редакція новоствореного видання, завдяки контактам  зі світовими інформагентствами,  буде забезпечена повністю. Через брак шкіл фотожурналістики  редакція майже  кожного друкованого видання в Україні змушена вдаватися до аматорства – виховувати і навчати власні кадри майбутніх працівників більд-редакцій. Як правило, формується група  зі студентів-журналістів і, згідно з  контрактом, їх навчає професіонал, який має досвід роботи в міжнародних агентствах. Або вчаться самотужки, керуючись здебільшого настановами із інтернету та спеціалізованими міжнародними журналами з техніки фоторепортажу.
Принагідно згадаймо, що найбільша у світі премія в журналістиці – Пулітцерівська – надається, за поданням колективу викладачів Колумбійського університету,  переважно за досягнення в жанрі репортажу і фоторепортажу.
На жаль, за часів Радянського Союзу жодний журналіст не був удостоєний цієї високої нагороди. З-поміж вітчизняних фоторепортерів на Пулітцерівську премію номінувався лише Єфрем Лукацький, штатний працівник українського відділення Агентства Ассошіейтед  Пресс. Його знімки друкувалися в “Нью-Йорк Таймс”, “Ньюсуїк”, “Інтернешнл Геральд Трібюн”, виставлялися у Великій Британії на аукціоні Сотбі. Школа фоторепортажу Є. Лукацького вважається найкращою в Україні.
Ті видавці, які не в змозі через певні часові обмеження  навчити своїх власних фотожурналістів (саме фотожурналістів, бо репортажі і фоторепортажі – особливий підрозділ будь-якої редакції),  вдаються до послуг редакційних художників.
Тут також слід зазначити, що редакційні художники, які працюють в жанрі колажу, – дуже специфічні, конче потрібні співробітники будь-якого друкованого видання.
Колаж – засіб гармонійного, доречного, часом  іронічного поєднання авторського малюнка, попередньо обраної фотографії або її деталі  з метою створення оригінальної композиції, що ілюструє, доповнює текст, в окремих випадках виконує самостійне завдання – донести ідею матеріалу до читача.
Художники, які працюють над газетою, журналами заміняють фотожурналістів лише частково, але коли вже роблять це, то виконують свою роботу досить ефективно й продуктивно. Інша річ, що визначити межі творчої співпраці автор–художник, як і кількість оригінальних композицій, що їх має продукувати останній, надзвичайно важко. Редакційні художники різняться за багатьма показниками: від  продуктивності в роботі до рівня естетичних смаків включно. Дуже часто видавець чи редактор змушені залагоджувати творчі суперечки,  які  виникають через неприйняття художником концепції текстового матеріалу. В таких випадках слід виявляти величезний такт і розуміння творчого процесу. Коли доводиться вибирати між художником і журналістом, вибір видавця, як правило, не залишає жодних шансів останньому. Симптоматично, але це факт, художників –  одиниці, журналістів – десятки. Тому й праця навіть не дуже високої кваліфікації редакційного художника оплачується  щодо журналістської ставки,  як два до одного.
Видавець, формуючи редакційний колектив, має чітко усвідомлювати, що його власна кар’єра залежить від трьох китів: відповідального секретаря, фоторепортера, здатного опинитися на місці події за хвилину до того, як вона станеться,  і редакційного художника, який може не лише “витягти” номер, а й водночас  підстрахувавши фотожурналіста.
Відповідальний секретар, який  фактично є заступником головного редактора, має чітко визначені функціональні обов’язки. Власне, він відповідає абсолютно за все, що відбувається в редакції. Ефективність ранкової ″летючки″; потреба замінити верстальника, який захворів;  брак плівки “Кодак” у більд-редакції; поганий настрій редактора, який слід негайно поліпшити, бо йому  треба зустрічатися з  інвесторами – все це обов’язки відповідального секретаря.
Відповідальні секретарі будь-якої редакції – особлива каста професійного колективу. Як правило, часу на написання  власних матеріалів у них не вистачає, але всі в редакції мають чітко усвідомити, що відповідальний секретар вміє писати не гірше за них. Це – неписане правило, якого свято дотримується в усіх редакціях від часу винаходу Гутенбергом свого друкованого верстата.
Досвідчений видавець знаходить “трьох китів”, на яких тримається всесвіт його редакції, як правило сам, спираючись на багатий досвід. Новачок  зазвичай користується порадами експертів, старших товаришів. Нерідко трапляється так, що, зазнавши невдачі у власному проекті, видавець наймається відповідальним секретарем у редакцію до свого колеги. Слід пам’ятати про основи професійної етики: кожний видавець ризикує один, максимум два рази в житті своїми власними проектами. Коли щось не вдається, не слід поспішати звинувачувати лише його одного,  часто-густо трапляється так, що видавець-невдаха став жертвою збігу несприятливих обставин.
Тому, керуючись принципом професійної моралі, варто надати своєрідний творчий “притулок” колезі, запропонувавши йому місце у власному виданні. Тим більше, що, як показує практика, колишні видавці досить впевнено почуваються в ролі відповідального секретаря або заввідділу  розповсюдження і реклами.
Що стосується працівників для журналістської діяльності, то слід шукати їх серед творчої молоді за умови, коли загальний стаж їхньої роботи після завершення навчання у ВНЗ не перевищує трьох років. Річ у тому, що саме за цей час психіка й підсвідомість молодого журналіста ще не встигли травмуватися  штампами, усталеними прийомами роботи іншого друкованого органу. Немає глибокого розчарування, молоді журналісти сповнені честолюбних ідей, схильні до новацій. Буквально, “легкі на підйом”, що дозволяє оперативно відряджати їх на розслідування цікавих подій.
Багато редакторів, особливо редакторів-дилетантів, підсвідомо прагнучи приховати почуття невпевненості у собі, дозволяють собі публічно заявляти, що, мовляв, кращі журналістські кадри постачають їм факультети історії, філософії, права. Це відповідає дійсності лише почасти. Фахівці зі свого профілю діяльності конче потрібні в спеціальних виданнях, які присвячені історії, філософії, праву. Але техніку репортажу, методи збирання фактажу, підготовки інтерв’ю журналісти опановують лише під час лекційних і практичних занять в Інституті,  на факультетах, відділеннях журналістики. Навіть філологи, які вважаються другим основним претендентом для поповнення редакційних кадрів, не можуть досить швидко надолужувати знання у плані суто журналістської техніки. Проте варто зазначити, що нині досить ефективною формою перепідготовки кадрів для редакційних колективів є друга освіта – система навчання, коли за відносно стислі строки особи, які працюють у редакціях ЗМІ, здобувають спеціальні знання під керівництвом досвідчених викладачів і запрошених журналістів-практиків.
Однак процес формування редакційного колективу все одно залишається досить складним і  триває впродовж всього терміну існування даної конкретної команди.
Тут слово“редакція”  цілком свідомо замінено  на спортивний термін “команда”. Річ у тім, що журналіст, як і спортсмен, на певному етапі сягає піку своїх можливостей, після чого більшість із  творчих працівників поступово стають не придатними до виконання своїх обов’язків у повному обсязі. Подібно до комп’ютера, вони перенасичуються розсилками-штампами, їх атакують хакери, на їх особистих сайтах, як і в свідомості домінує нав’язлива реклама. Журналіст уже не сприймає світ по-новому, стає менш активним у пошуках інформації, дозволяє собі розслабитися в побуті, зловживаючи алкоголем.  За часів соціалізму, до подібних трансформацій ставилися терпляче – головне, щоб партійно-редакційний журналіст не порушував основні принципи “Морального кодексу будівника комунізму”. Тепер, зі зміною суспільно-політичної формації, економічних взаємовідносин, видавцю слід враховувати відомий в нейрохірургії факт: кожні п’ять років у людини повністю поновлюється склад крові й на 90% – мозкові клітини. Змінюється й природа самого індивіда, причому на такій важкій роботі, як журналістика. Часто ці зміни ідуть не на краще. Тому досвідчений видавець має керуватися істиною, яку він змушений приховувати при прийнятті будь-якого новачка на роботу. А саме, волонтер зараховується на  посаду на термін від трьох до п’яти років, далі – тільки від нього залежить, чи працюватиме він  у редакції. Якщо видавець керується засадами корпоративної моралі, що  передбачає жорстко-контрольований підхід до проблем професійного навчання, то він може запропонувати журналісту, який став писати гірше, спробувати себе в новому жанрі або в ролі рекламного агента, розповсюджувача преси тощо. На жаль, досвід показує, що коли видавець вагається з прийняттям фатального рішення про звільнення частини своєї команди, його самого швидко відправлять як невдаху–суддю у відставку.
Тому, як і в кожній моральній проблемі вибору, критерій жалості, співчуття до особи журналіста, який колись писав гарно, а зараз почав стрімко втрачати позиції, призводить лише до затягування вирішення конфлікту, сумної розв’язки як у долі самого видавця, так і його підлеглого.
Сучасний видавець у своїх стосунках з підлеглими керується принципами корпоративної моралі. В нових соціально-економічних умовах основна суть їх зводиться до необхідності швидкого реагування на недоліки в роботі окремих журналістів з тим, щоб шляхом часом не популярних,  але виважених заходів звільнитися від тих співробітників, які дезорганізують весь процес у цілому.
В окремих випадках, користуючись принципом корпоративної моралі, виходячи з власних принципів чи засад, видавець зобов’язаний подбати про працевлаштування такого працівника.
Отже, приймаючи на роботу журналістів у новостворену редакцію, видавець має подбати і про своєрідну систему добровільно-примусового виходу окремих працівників з колективу. Адже коли редакція формується фактично з “нуля”, то термін, що передбачає звикання індивідів одне до одного, триватиме від шести місяців до року – це усталена світова практика. Природно, що за цей час визначатимуться лідери, сформується група аутсайдерів. Однак  слід пам’ятати, що лідери,  по суті, – “зірки”,  як правило, стають дуже примхливими, неврівноваженими під час повсякденної редакційної праці,  з часом вони починають в агресивно-наступальному тоні вимагати під свої публікації кращі місця на шпальтах, обов’язкову анотацію на першій сторінці тощо,  вже не кажучи про бажання отримати максимум з гонорарного фонду. Досвід свідчить, що журналіст,  якому спало на думку те, що він став “зіркою”, досить швидко згорає, часто “допомагають” йому в цьому алкогольні напої, наркотики. Іноді новоспечена “зірка” рветься в політику і там згорає ще швидше, ніж від алкоголю, стаючи безчесним політиканом,  а не об’єктивним журналістом.
Такі реальні життєві факти і не враховувати їх – означає підставляти під удар цілу концепцію організації нового видання.
Вміння організувати й керувати творчим колективом приходить лише з професійним і життєвим досвідом. Видавець має бути винятково толерантним до своїх підлеглих, але невблаганним і непоступливим, коли йдеться про порушення трудової дисципліни. Корпоративна мораль передбачає зважене дистанціювання видавця, редактора від інших членів творчого колективу.
При відборі кадрів, слід не тільки враховувати попередній досвід своїх майбутніх підлеглих. Керівнику газети чи журналу треба чітко усвідомлювати, що особа, яка раніше працювала на радіо, а особливо на телебаченні впродовж останніх кількох років, до журналістики, власне друкованої вже не придатна. Бувають винятки із правила, проте більшість телевізійників автоматично, всупереч своїм бажанням, мислять віртуальними образами, сприймаючи світ через вічко телекамери. Останнє не є позитивом, чи негативом – у кожного своя творча спеціалізація, однак журналіст, який починав свою кар’єру в друкованому виданні, а звідти перейшов у телевізійну студію – явище звичайне.  І, навпаки, практично не зустрічаються тележурналісти, які згодом  воліли б перейти в пресу. Більше того, як показує досвід, вміння писати якісний вивірений текст, до бізнес-проекту включно,  у них поступово деформується, пріоритетом уже виступає аудіовізуальний погляд на навколишній світ і події в ньому.
Формуючи редакційний колектив,  керівник друкованого видання повинен пам’ятати, що слід віддавати пріоритет вузькій спеціалізації. Творчий колектив має бути однорідним за рівнем культурно-естетичних уподобань, журналісти мусять поділяти політичні погляди свого керівництва, різниця між молодшими і старшими працівниками не повинна перевищувати десяти років.
Навіть десять років – завелика різниця між різними поколіннями журналістів, які працюють в одному творчому колективі. Однак, з огляду на швидку зміну соціально-економічних  реалій, констатуємо, що впродовж десяти років повністю змінюється громадська думка у суспільстві, молоде покоління схильне до повторення вчинків своїх попередників. Для прикладу, буремні події 1991 року фактично повторилися в 2002-2003 роках, коли країну охопила  менш масштабна,  але все одно масова акція “За Україну без Кучми!”.    Методи протесту 1991 року фактично повторилися, хоча через  10-12 років політичні акценти були побудовані на зовсім інших засадах.
Електоральна  пам’ять, на думку політичних експертів політичних експертів і видавців, тримає в свідомості подію не більше трьох місяців.
Користуючись цим фактом, політичні діячі, журналісти часом маніпулюють свідомістю електорату, накидаючи через певний час громадянам ідеї, прямо протилежні тим, які звучали з трибун друкувалися на перших сторінках  газет ще кілька місяців тому. До речі,  про того чи іншого політичного лідера, громадського діяча пам’ятають не більше  ніж два роки. Після цього в колективній свідомості залишається досить розмитий імідж-образ колишнього кумира, який асоціюється, в кращому випадку, з його ім’ям та прізвищем, але практично ніколи – із його гаслами, програмами. Навіть великі діячі минулого часто-густо мають лише  один іменник,  який коротко інформує про рід їх діяльності. “Солон – закони”, “Маркс – капітал”, “Ленін – революція”, “Гітлер – війна” і т.д. Згідно з законами історичного розвитку підуть у небуття прізвища багатьох відомих нині політиків, проте залишаться підшивки газет і журналів, на шпальтах яких відображено запеклу боротьбу за владу і розподілення матеріальних цінностей, яку вели національно-свідомі українські політики на чолі із обраним лідером.
Видавцю чи редактору, який формує майбутній номер газети чи журналу, слід пам’ятати, що сучасний газетний папір придатний до зберігання  впродовж 300 років. За умови дотримання методів консервації,  цей  термін може бути продовжено.
Важливим моментом у визначенні продуктивності праці творчого колективу є вибір приміщення, місця роботи і вдале облаштування робочих місць. За умови будь-якого промислового міста, реґіонального центру, в середньому працівник дістається до роботи за 45 хвилин. У мегаполісах: Києві, Харкові, Дніпропетровську – за годину–півтори, оскільки багато службовців через брак коштів воліють знімати житло за містом чи в нових мікрорайонах. Звісно, говорити про високу продуктивність  працівника, після того як він переніс стрес перевантаження громадським транспортом, не доводиться. Тому зараз  за наказом керівників більшості друкованих видань   робочий день працівників редакцій починається о 10 годині ранку і закінчується в  19.00. Неоднозначні,  на перший погляд, рішення є, проте,  не аматорською забаганкою, а копіюванням досвіду західноєвропейських і американських масових видань, що також змушені враховувати специфіку міських заторів. Крім того, як відомо з психологічних тестів, в основної маси творчих працівників найбільш ефективна робота –  від 10.00 до 13.00-13.30, потім від 16.00 і до кінця робочого дня. Таким чином, відійшовши від усталених радянських стереотипів, видавець виграє зрештою в головному – організації праці.
Абстрагуючись від норм трудового законодавства, що визначають необхідний метраж на одну особу в межах офісу, будемо керуватися звичайною логікою і прагматикою слов’янського менталітету,  розподіляючи членів творчого колективу по окремих редакційних кімнатах. Наголошуємо на терміні “кімнати” чи “окремі приміщення”, оскільки досвід останніх років, коли,  за американським зразком,  редакції розташовувалися по кабінках у величезній залі, – нічого продуктивного українській журналістиці не дав. Річ в тому, що в міні-кабінетах, за напівпрозорими стінами журналіст, насамперед , коли йдеться про жіночу стать, почуває себе досить невпевнено. Позбавлений можливості спілкуватися з колегами і радитися, творчий індивід лишається сам на сам з комп’ютером, не встигнувши навіть критично оцінити здобутки чи прорахунки потенційного конкурента-колеги. Досвід довів, що така відокремленість не працює навіть у тому випадку, коли йдеться про максимальне зосередження журналіста на якомусь творчому процесі. Все одно творчого працівника відволікають сторонні шуми: дзвінки, голосні і неголосні розмови по телефону, особливо дратує фігура начальника-редактора або його заступника, який мов наглядач, контролює  дії  колективу з такої самої напівпрозорої кабінки. Творчій особі необхідна усамітненість. Репортаж “на коліні” пишуть лише професійні репортери дуже високого класу, проте таких – одиниці. Отже, необхідно розділити творчий колектив, але не лише за тематикою відділів, а й за рівнем творчого суперництва, бажано – взаємодопомоги. Відхід від старої концепції – співробітники одного відділу мають працювати компактно, в одній–двох кімнатах – дозволяє продукувати не лише інваріантність творчої ідеї, а й ініціювати нові, досить несподівані тенденції у пошуках оригінальних форм роботи. Нині проблеми політики, економіки і розвитку соціально-культурної сфери настільки взаємозв’язані, що вирішити певне питання в межах однієї аналітичної статті, підготовленої  у межах спеціалізованого відділу,  вважається нереальним.
Таким чином,  видавець досягає гармонізації творчого процесу, індивід почуває себе членом великого редакційного колективу, а цей колектив, у свою чергу, продукує інформацію саме завдяки творчим особистостям, – журналістам.                  
                                               
                               Питання для обговорення
1. Чи є журналістика цивілізаційною ознакою розвиненого суспільства, чи   просто лишається пріоритетом у  системі поширення інформації?
2. Яка перспектива розвитку друкованих видань на найближчі двадцять років? Мотивуйте доказами, виходячи із економічних, соціальних, політичних пріоритетів.
3. Що може спонукати журналіста  організувати власне видання,  яка роль економічних,  моральних стимулів?
4. Наскільки важким є процес формування творчого колективу, чому  перевага надається творчим особистостям із прагматичним і оптимістичним складом мислення?
5. Яких результатів прагнете ви добитися, коли ставите на меті організацію нового видання?
 
                                     ЛІТЕРАТУРА
 
1.  Бредбери Р. Память  человечества. – М.: Книга, 1981. – 239 с.
 2.  Вайшенберг З. Новинна журналістика. – К.: Академія Української Преси,     2004. – 260 с. 
3. Вальо П. Гибель 31-го отдела. – М.: Правда, 1989. –  217 с.
4. Вальраф Г. Репортер обвиняет. – М.: Прогресс, 1988. – 399 с.
5. Гід журналіста:  збірка навчальних матеріалів. – К., 1999. – 96 с.
6.Марк Твен. Американский президент. Роман. Очерки и рассказы. Публицистика. – М.: Худ. лит., 1984. –   365 с.
7. Москаленко А. З. Вступ  до журналістики. – К.: Школяр, 1997. –   298 с.
8. Москаленко А. З., Лизанчук В. В., Качкан В. А., Василенко М.К. Методичні вказівки до вивчення теми “Інформаційні жанри радянської газети”. – К.: КДУ, 1990 . – 108 с. 
9. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003.  – 118 с.

Розділ 5-----------------------------
                    ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ, СПЕЦИФІКА РОЗВИТКУ
 
 
Інформаційні жанри в сучасних друкованих ЗМІ – це система, що розвивається настільки стрімко й не прогнозовано, що вітчизняні теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її  вчорашній день. Спеціальних досліджень щодо специфіки розвитку інформаційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10–15 років. Тим часом  зміна політико-економічної ситуації в державі й у зв’язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль спричинили  радикальні зміни у суспільстві.
 Тому зараз ми мусимо спиратися переважно на  розробки закордонних фахівців, які мають більший досвід роботи, теоретично опрацювавши практичний матеріал власних друкованих видань.
Представники американської і західної шкіл журналістики питанням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що черговий раз свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформаційних жанрів у журналістиці цих країн.
Для українських студентів буде надзвичайно важливим дізнатися, що разом із ясністю, яка стала своєрідним гаслом сучасної західної новинної інформаційної журналістики, велике значення надається володінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозволяє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор “Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс”. Також, розвиваючи тему, американський дослідник нагадує про моральний аспект проблеми, цитуючи класика англійської літератури Сомерсета Моема: “Писати добре так само важко, як і бути добрим”.
Безперечно, кожний у цьому вислові вбачає свій особистий, індивідуальний сенс, проте писати добре, на думку англійського стиліста, означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема.
Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розвиватися,   збагачуючись новими формами й методами роботи, – це група інформаційних жанрів. Правдивими  або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт (звіт нині все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об’єктивним за природою цих видань).
Чим же зумовлена подібна позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об’єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб’єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю.
Те саме стосується й інтерв’ю. Якщо воно вирішене за класичними канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом,  про підтасовку фактів годі говорити.
Однак “виживаність” інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особистого часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформульований Томасом Манном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі “виплекавши” дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у світі. На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змогла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні.
Отже, як не парадоксально, загальне зниження морально-культурного тла, “комп’ютеризація” свідомості, що призводить до хаотичності, спорадичності сприйняття інформації, сприяє інтенсивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпростіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри впливають на цей процес,  а саме: оперативність телебачення, яка раніше “заважала” пресі, зараз дисциплінує її.
Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивившись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Більше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи подання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно-журнальний репортаж, який ще двадцять років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтерв’ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об’єкта відображення в інших частинах світу.
Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інформаційні жанри в національній пресі. Насамперед – репортаж.
“Повинен сказати, що я люблю слово “репортер”. У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам “журналіст” або “газетяр”. Треба лише уточнити, що справжній репортер – це журналіст, здатний зробити свою справу не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки”. До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письменник обминув із щирого співчуття до колег по перу.
Репортер – унікальна суміш психофізіологічних характеристик; людина ініціативна йі тому надзвичайно успішна у своїх починаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письменники Ернест Ґемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійський медіамагнат, а нині прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу “Совершенно секретно” Артем Боровик; військовий розвідник, лауреат Нобелівської премії  письменник Грем Грін  багато інших.
Тому, культивуючи репортерство,  в Україні ми одночасно виховуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях.
Як було зазначено, різні журналістські школи дають найрізноманітніші класифікації системам жанрів та інформаційним жанрам зокрема.
Класичний поділ системи інформаційних жанрів, прийнятий і апробований на практиці ще в минулому столітті, такий: замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт.
Замітка  – це коротке інформаційне повідомлення, що відповідає на запитання: що? де? коли?. Розмір замітки не має перевищувати 500-800 знаків. Коли трапляються замітки більшого обсягу, то вони мали називаються розширеними замітками  (1300-1500 знаків). Замітка в українській пресі є жанром усталеним, традиційним, таким, що легко розпізнається як журналістом, так і читачем.
Приводом для інформаційної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, становить громадський інтерес, значущу подію. Однак, приводом для замітки може бути й своєрідна інтерпретація досить звичайної, навіть  банальної події. Враховуючи, що немає нічого нового під сонцем, журналісту, як і поету, слід бачити незвичайне в звичайному. Це дозволяє навіть у замітці, її останній фразі зробити висновок.
Останнє – свідчення високого професіоналізму, проте досягається виробленими до автоматизму методами й прийомами творчої роботи. Зводячи цю тезу до рівня побутової свідомості, слід зазначити, що:  чим більше заміток ви написали у своєму житті, тим більшою майстерністю журналістської роботи ви оволоділи. Замітка – досить поодинокий зразок ефекту, коли кількість написаних творчих матеріалів згодом переростає в якість.      
Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафоричним рядом.
На відміну від західної школи журналістики, де “класичний факт не має заголовка”, інформаційна замітка в українській журналістиці використовується практично завжди із заголовком.  Це традиція, яка збереглася ще з радянських часів і яка (слід віддати їй належне) багато в чому дисциплінує журналістську працю, не дозволяє не враховувати такі “дрібниці”,  як вдалий заголовок для невеликого твору.
У сучасних інформаційних замітках дедалі більшої популярності набуває розширений заголовок (не плутати з “лідом”), в якому в розповідній формі, досить розлого і детально пояснюється те, про що йдеться у самій інформаційній замітці. Такий розширений заголовок  привертає               увагу   80–90%   пересічних читачів.  
Замітка в українській журналістиці стабільна і не має тенденцій до кардинальних змін, цілком і повністю відповідаючи запитам суспільної свідомості. Оскільки експериментувати з формою подання матеріалу не прийнято, класична замітка будується за визнаним класичним принципом перегорнутої піраміди, коли основне інформаційне повідомлення міститься на початку тексту, бажано в першому ж реченні.
Новацією у жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводять паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар  фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події.
Зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця у цьому випадку не може бути розміщений як відповідь на запитання яким чином?,  бо останнє саме по собі потребує розлого пояснення.
 Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці – це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без узагальнення і спроби типізувати явище.
Характерною особливістю сучасної української журналістики є таке вдале запозичення з практики роботи міжнародних інформаційних агентств, як введення стилістичних новацій: “як повідомляється з достовірних джерал”, “як повідомило джерело в уряді”, “як заявив пан, який побажав лишитися інкогніто” і т.д.
Йдеться, як ми вже бачимо, про так звані уточнення або вставні слова. Чим же викликана потреба в них? Адже досі класичний вид подання новин українською журналістикою нібито задовольняв читачів? Причина тут складніша, ніж здається на перший погляд. Уточнення у новинній журналістиці з’являлися поступово:  з диференціацією газет і журналів не тільки за тематикою й аудиторією, а й за політичними переконаннями інвесторів цих видань. Уточнення, а також вимушений вид страхування в інформації, тобто вислови на зразок: “як повідомляється”, “з достовірних джерел”, “начебто”, “на думку вашого кореспондента” і т. ін. – необхідні не тільки для того, щоб лишити редакції “місце для відступу”  тоді, коли інформація виявилася хибною, неправдивою. Уточнення (“як повідомило джерело”) або певний ступінь страхування (“цілком ймовірно”) існують ще й для того, щоб ненав’язливо, на рівні підсвідомості вселити в потенційного читача невпевненість у стані речей, що склався в результаті тих чи інших дій уряду, політичних чи економічних супротивників.
 Специфіка новинної інформації у журналістиці, насамперед короткої інформаційної замітки, полягає в тому, що вона застаріває вже на момент появи якогось цікавого факту, який одразу привертає увагу працівників аудіовізуальних ЗМІ. Телебачення та інтернет-видання першими реагують на цікаву інформацію, подаючи її не тільки у текстовому, а й у візуальному вигляді. Часто-густо трапляється, що суто “міжнародні цікавинки” (спортивні новини, інформація з художньо-мистецького життя) звучать на хвилях FM-радіостанцій, втрачаючи після цього, звичайно, свою актуальність для преси.
Як уже зазначалося, український читач за своїм менталітетом схильний все ж більше до сприймання саме розширених інформаційних повідомлень, що зазвичай не перевищують 50 рядків або  із заголовком, традиційним “лідом” ( виділена напівжирним шрифтом перша фраза), аналогією або бліц-
коментарем.  З усім – максимум 1500 знаків.
  На відміну від західних видань, де замітку, як правило, не підписує автор (традиційними є посилання на інформагентство або на редакцію), в українській журналістиці замітка має яскраво виявлений авторський характер.
Як у західній, так і в українській пресі існує практика “міксу” – поєднання в межах розширеної замітки кількох фактів, можливість використання матеріалів інформагентств, запозичень з інших видань.
Незважаючи на розширення жанрових можливостей замітки, інтерпретацію невеликої замітки як факту, тенденцію розвитку розширеної замітки у кореспонденцію та ін.,  незмінними залишаються усталені канони підходу до змісту самого тексту.  А саме: інформація, що міститься в інформаційній замітці, має бути ретельно перевірена й відповідати реаліям повсякденного життя. У випадку, коли журналіст подає інформацію з чужих слів або, що буває частіше, не може її перевірити особисто, слід посилатися на джерело. У випадку, коли джерело інформації є прихованим, дозволяються уточнювальні вислови або такі, що припускають момент умовності: “Як стало відомо з компетентних джерел” і т. ін.
Специфіка будь-якої інформаційної замітки у новинній агенції чи редакції полягає в тому, що через брак часу її практично ніколи не вдається вичитати респонденту чи компетентній особі.
Існують газетні замітки, що увійшли в історію світової цивілізації, послуживши першим кроком  у відліку нової доби. До таких заміток слід віднести, безперечно, перші інформації про жовтневі події в Петрограді у 1917 році, повідомлення ТАРС про запуск у космос корабля з першою людиною-космонавтом, коротке інформаційне повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС.
Замітка в таких випадках є своєрідним першоелементом, атомом, з якого згодом конструюються інші газетні матеріали: репортажі, кореспонденції, нариси тощо. Відбувається класичний взаємоперехід жанрів. Невелика інформаційна замітка переходить у межах інформаційних жанрів в інтерв’ю, репортаж.
 Коли подія (катастрофа на ЧАЕС – яскравий приклад) починає осмислюватися на рівні суспільної свідомості, факт інтерпретується на рівні аналітики. 
Канонічним правилом будь-якої інформаційної замітки, включаючи її розширений варіант, є максимальна лапідарність викладу. Практично не допускаються метафоричність, алегорія, недомовленість. Завдання будь-якої інформаційної замітки – стисло, яскраво і максимально інформативно подати факт.
 Розширений заголовок уже сам по собі  передає зміст невеликої замітки, хоча може бути доповнений першим реченням, спеціально виділеним особливим шрифтом (як правило, напівжирним). Згідно з правилом “перевернутої піраміди” якраз у першому реченні міститься квінтесенція всього змісту.
 У сучасних періодичних виданнях вважається, що читачеві часом досить ознайомитися із заголовком і першим реченням, щоб визначитися з тим, чи варто далі читати  текст.
Щодо техніки написання інформаційної замітки, то вона є досить індивідуальною, хоча включає в себе всі класичні компоненти журналістського пошуку і методи збирання інформації. 
Журналіст працює з блокнотом і диктофоном. При можливості журналіст пропонує респонденту самому записати в блокноті потрібні прізвища, назви, цифри. Юридичної сили (у разі помилки при друкуванні інформаційної замітки) такі нотатки не мають. Відповідальність за помилку в газеті в кінцевому результаті несе видавець, проте власноруч записана респондентом інформація в блокноті інтерв’юера може служити моральним виправданням для останнього.
Передача інформації телефоном не бажана, зараз текстовий матеріал, графіки ефективніше й простіше передати через  інтернет або sms-повідомлення.
На відміну від щоденних газет, щотижневики та журнали оперативної інформації практично не потребують, тому повідомлень у вигляді традиційних інформаційних заміток у них немає, натомість присутні розширені новини з коментарем, чітко виявленою авторською позицією, тобто розширені інформаційні повідомлення тяжіють до аналітики.
З практики західної журналістики до нас прийшов так званий “модифікований вступ”. Перше речення у модифікованому вступі має ознайомлювальний характер, повідомляє про якусь подію чи факт, не коментуючи їх. Вже друге речення починається зворотом на зразок: “Це стало зрозуміло…”; “Це випливає …”; “Цілком очевидно, що …”. Зрозуміло, що подібна варіативність на початку новинного повідомлення приваблює читача своєю оригінальністю і самим стилем звертання – довірливим, індивідуальним.
Крім того, модифікований варіант вступу має й суто мовностилістичні переваги. Відійшовши від канонів класичного початку в інформаційній замітці, журналіст може змінювати стиль невеликого повідомлення, одночасно розширюючи мовний запас.  Так само оптимально для читачів, середній вік  яких  35-45 років, зрозумілим і досить оригінальним є анонімний вступ до новинного повідомлення. Анонімний вступ має своїм завданням максимально зацікавити читача несподіваною, загадковою першою фразою: “Вони вийшли із засніженого студмістечка…”; “Вона потребує одночасно фітнесу і вечірок, шампанського і зустрічей …” та ін.
 Слід наголосити, що деякі інформаційні агентства (Рейтер, ЮПІ) зазначають місце і час події перед новинами: “Лондон, … червня”; “Москва, … липня” – тому запитання з визначенням події у часі й просторі відпадає саме по собі.
Проте, коли такого визначення на початку новин немає, журналісти можуть вдатися до нетрадиційного початку, в якому міститься відповідь на запитання: що? де? коли? Фахівці свідчать, що дедалі більше щоденних газет відмовляються від питання  коли?
З огляду на конкуренцію з боку аудіовізуальних ЗМІ, подібний факт можна легко пояснити. Запитання коли? актуалізується у випадках,  якщо подія чи факт уже традиція у минулому  і важливо провести історичну ретроспекцію, щоб подати новини якнайповніше. Запитання коли? дуже актуальне на початку новини, якщо йдеться про події,  що мають статися у майбутньому.
Досить рідко, але новинні замітки можуть починатися з відповіді на запитання як?, Це цілком природно, коли наголошується на тому, яким саме чином було здійснено ту чи іншу акцію: “За допомогою спонсорів редакції журналу “Реальность фантастики” і загальнонаціональної “Студентської газети” було організовано конкурс серед студентів України на краще фантастичне оповідання”.
За умов прискореного розвитку ультрасучасних технологій, початок новинної інформації, що відповідає на запитання як?, буває єдино правильним варіантом. Це запитання  не підміняє собою коментар в інформаційній замітці, воно лише показує шлях досягнення мети: “За допомогою технологій “стелс” були розсекречені РЛС Іраку під час останньої кампанії”.  Також із запитання  як? починається новинна замітка,  де йдеться про можливість для конкретного індивіда здійснити певну дію: “Лише комплексна підготовка, що поєднує працю в бібліотеці і пошук в інтернеті, дала можливість академічній групі вирішити складне завдання”. 
В українській новинній пресі початок, що відповідає на запитання чому?, має більш утилітарний характер: “Через перебої в електроенергії на кілька годин була знеструмлена дитяча клініка “Охмадит” у столиці України”.
Характер запитання на початку інформаційної замітки вже передбачає необхідність відповіді, адекватної реакції на негативний факт.
Таким чином, замітка з провокаційним початком автоматично означає взаємоперехід жанрів: запитання чому? у самій замітці передбачає розгорнутий коментар і відповідь у формі будь-якого з матеріалів групи аналогічних жанрів. Тому замітка, де початок пояснює причину події, відповідаючи на запитання чому? є найбільш перспективною  в плані журналістського розслідування. Крім функціонального призначення інформувати, подібна замітка несе у собі потенційний заряд для потужного емоційно-психологічного впливу на читача.
 Специфіка замітки, де на початку вживається словосполучення “під час”,  полягає в тому, що в ній  часто відсутні відповіді на запитання  хто? (що?), іноді – коли?  Річ у тому, що, коли йдеться про надзвичайні події катастрофічного характеру, журналіст має реагувати надзвичайно швидко. Тому матеріал, переданий у вигляді замітки до інформаційного агентства з поміткою “терміново!”, може не конкретизувати час події  лише з тієї причини, що журналіст не мав змоги точно з’ясувати всі обставини. З практики редакційної роботи відомо, що подібні замітки доповнюються, як правило, наступними повідомленнями, коли ситуація починає поволі з’ясовуватися.
Заголовок новинного матеріалу може починатися з цитати.  Саме цитата на початку інформаційного повідомлення “витягує” його конструкцію, одночасно допомагаючи початківцю вирішити складне питання із заголовком.  Останній, у свою чергу, має бути яскраво, емоційно забарвленим,  щоб заохотити читача прочитати матеріал повністю.
Інформаційні агентства, продукуючи в день десятки тисяч інформаційних повідомлень (АП, ЮПІ), як правило, не називають ім'я журналіста, який передав інформацію. Виняток робиться лише за умови, коли професійний репортер сам став об’єктом чи головною дійовою особою інформаційного повідомлення. На жаль, дедалі частіше журналісти стають жертвами війн (Тарас Процюк) чи злочинних вчинків влади (Георгій Ґонґадзе).  
Дуже часто джерело інформації згадується  або анонімно, або як таке, що не побажало розголошувати походження інформації. Тоді усталена формула на початку інформаційного повідомлення звучить так: “Як повідомили нашому кореспонденту …”; “Як стало відомо у відділенні агентства …”; “Як повідомило неназване джерело …”. 
          Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жанрів – звіт. За  нашим визначенням, сформульованим у період значної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радянських ЗМІ – до 1995 р. включно), звіт – це вдумливий журналістський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з’їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення суспільно-політичного значення події, що описується. У характері, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виражається позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора. 
На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної партії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт оперативно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оптимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки інформування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень, пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному,  спостерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій.
Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, – не данина пам’яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тоталітарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ “Інформаційні жанри”, оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з’їздів,  конференцій,  нарад.
Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань  в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги через аудіовізуальні ЗМІ побачити і почути виступи державних діячів, помилуватися дуелями депутатів (досвід парламентаризму США), обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з детальним описом події і майже протокольним текстом виступів у газеті чи журналі.
Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав здебільшого характер універсального комплексного інформування про певну глобальну подію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав місце, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свідчить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи – згідно з вимогами часу.
Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливостями об’єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від завдання, яке ставить  перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер.
Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію стислий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняється від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспонденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання:   хто (що)?  де?  коли?  яким чином?
Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорнутому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося.
Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (загальний, розгорнутий) звіт.
У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною точністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інавгурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом подій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кожний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об’єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежуються застосування переказу слів учасників події, небажане цитування уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, адекватно записане інтерв’ю.
У приватних виданнях набула популярності аналітична форма звіту. Часом за обсягом вона нагадує розширену кореспонденцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не робить широких масштабних порівнянь. Автор аналітичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й  зробити власні узагальнення, висновки.
Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тематичного звіту  до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного аналізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті враження. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієнтаціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на економічні стосунки в інтересах інвестора.
Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення проблеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у проблемному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги  лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, проводяться паралелі, часто  історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв’язанню проблеми.
Репортаж – один із найскладніших журналістських жанрів, настільки поліфонічний, що має безліч дефініцій.  Найбільш розширене визначення   репортажу дав  Іван  Прокопенко у своїй монографії “Репортаж в газеті”, що вийшла друком  півстоліття тому, проте не втратила актуальності у наш час. “Репортаж є такий літературний виклад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти і люди безпосередньо з місця подій. До важливої характерної ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уваги читача про обстановку й умови  даної події чи явища. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною”.
 Слід додати, що репортаж  не можна втиснути в межі суворих правил чи регламентацій. Кожний репортаж, передусім, – це особистість репортера, його творча обдарованість. У принципі, репортери Джон Рід і Юліус Фучик відрізняються від репортера районної газети 50-х років у Радянському Союзі тільки рівнем освіти і таланту. Спільним у них є те, що кожний репортер – особлива журналістська каста. Він шукає інформацію вже з огляду на той факт, що ця інформація існує в природі. Дуже яскраво цю рису характеру зафіксував у своєму романі “Територія команчів” сучасний іспанський письменник Артуро Перес-Ріверте. 
…Два телеоператори готують репортаж про перебіг воєнних дій в Сербії. Вони вже зняли достатню кількість фактажу для передачі телерепортажу у випуск останніх новин, однак вперто чекають підриву невеликого мосту. Обоє чудово розуміють, що при цьому смертельно ризикують, та й сам факт чергового вибуху в колишній югославській провінції, зрештою,  мало цікавить західноєвропейських бюргерів – основних глядачів програми. Що тримає телерепортерів на місці, під обстрілом? Це питання хвилює самого романіста,  водночас і всіх читачів.
Таким чином, для того щоб з’ясувати, чому репортерами народжуються, а не стають у результаті високопрофесійної освіти, слід заглибитися в основи психофізіології, вивчити конкретний вплив суб’єктивних та об’єктивних чинників  на формування особистості репортера та ін. Професійна  освіта, якою б якісною вона не була (хоча ніхто не заперечує її позитивного впливу), не може примусити репортера ризикувати  життям заради одного матеріалу.
Самі репортерські функції формують у журналіста такі якості характеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння за будь-яку ціну досягти мети. 
Блискучі зразки репортерської  роботи нам  залишили         письменники  Л. Толстой, О. Купрін, М. Коцюбинський,  М. Твен й Е. Ґемінґвей. Володіння суто літературними прийомами, несподівані асоціації, яскраві метафори та мовне багатство,  виводило письменників у ряди кращих репортерів. І саме репортери, попрацювавши на журналістській ниві й набувши життєвого досвіду, стають згодом письменниками.
Вважається, що сам термін “reporter” (англ..  reporte – повідомляю, інформую)  виник, коли спеціальні групи журналістів у Англії  в ХІХ столітті стали висвітлювати перебіг подій в англійському парламенті. Проте ця версія не один раз переглядалася. Зокрема, ймовірнішою й такою, що відповідає специфіці репортерської праці, є інша теорія. Репортерство як масова професія виникло одночасно у індустріально розвинутих країнах Західної Європи і в США у другій половині ХІХ століття за часів промислової революції і її складової частини – різкого зростання  кількості та тиражів  друкованих видань.  Репортери мали висвітлювати перебіг усіх  подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Причому від них вимагали мінімум аналітики, лише вміння швидко і чітко, виразно і яскраво передавати події, свідками яких ставав сам репортер.
Масовий репортерський рух утвердився, коли 1848 року шість найбільших газет  Нью-Йорка, серед яких найвідомішими були “Сан”, “Геральд”, “Триб’юн”,  об’єдналися для того, щоб створити найбільше у світі інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс. АП отримувало інформацію телеграфом від власних кореспондентів-репортерів і потім, швидко опрацювавши її, передавало  у вигляді газетних новин: інформацій або репортажів – до друкованих ЗМІ спершу в США, а згодом по всьому світу.
Саме американські репортери у 1880–1890 роках, відповідаючи на запити читацького загалу і накази інвесторів, започаткували так звану сенсаційну журналістику. Якраз у цей час, завдяки старанням репортерів, сторінки американських друкованих видань почали наповнюватися сценами та історіями вбивства, криміналу, злочинів.
Однак лідером тогочасної світової преси стали все ж групи видань більш зваженого стилю. Ними керували такі відомі з історії журналістики особи, як Вільям Рендольф Херст (New York Journal) і Джозеф Пулітцер (New York World). Репортери цих видань, діючи методом спроб і помилок, сформували власну школу репортерської майстерності, де кожному журналісту були притаманні такі класичні риси репортерства, як вміння завжди  встигати на місце події до того, як вона сталася, оперативно описувати факти, бути наполегливим і, якщо треба, безапеляційним, коли йдеться про корпоративні інтереси.
За визначенням Британської енциклопедії, сучасні репортери повинні мати “особливий нюх” на новини, користуватися методами інтерв’ю (опитувань), щоб донести цю новину до глядача, слухача, читача. Репортери загалом поділяються на кілька груп. Одна з них – “beat” – здійснює пошук інформації, часом сенсаційної, в офіційних установах, поліційних відділках, судах. Друга велика група репортерів – “general assignment reporters” – працює на завданні, у  відрядженні, часто допомагаючи першій групі, часом описуючи інформацію, що трапляється їм на очі. Група репортерів, яких об’єднує термін “investigative reporters”, працює інколи тижнями чи місяцями, щоб викрити чиюсь політичну або іншу помилку і написати відповідний репортаж-розслідування. Нарешті, “stringers”, або стрингери, як зараз прийнято їх називати в українській журналістиці, працюють в усьому світі як “вільні стрільці”, полюючи на інформацію, щоб продати матеріал якнайдорожче інформаційному агентству або великому виданню.
Такий поділ репортерів на групи, насамперед за методом збирання інформації, з певних причин не прижився в сучасній українській журналістиці. Існує універсальне бачення репортера як журналіста, який збирає інформацію здебільшого методом опитування (інтерв’ю) і чия присутність на місці події принаймні бажана. Стрингерство практично не існує в Україні через невисоку оплату репортерської праці, брак відповідних законів, що регулюють взаємовідносини в системі видавець – журналіст тощо.
Також слід врахувати колосальний відрив західного і північноамериканського репортерства від національної школи, що почала відроджуватися лише на початку 90-х років минулого століття.
Чи друкувалися у період так званого “застою” класичні репортажі у радянських газетах? Безумовно, оскільки потреба в репортажі була викликана не індивідуальними творчими запитами окремих індивідів, а потребою розвитку нової технологічної епохи, науково-технічної революції або НТР, як назвали її у Радянському Союзі наприкінці 70-х – на початку   80-х років минулого століття. НТР передбачала розвиток новітніх технологій, що ґрунтувався передусім на прискореному обміні й продукуванні інформації.
Стихійний розквіт і розвиток репортажного жанру в Україні почався з епохою так званої “перестройки” і набув нового імпульсу в 1991 році, зі здобуттям державної незалежності.
Існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його “Десять заповідей журналістики” добре відомі студентському загалу. Проте вони призначені здебільшого для телерепортерів,  а отже, мають свою специфіку.
На основі журналістського досвіду сформовано заповіді для репортерів. Тринадцять заповідей репорте­ра були складені в результаті аналізу  професійного    доробку   журналістів і літераторів:         Е. Ґемінґвея,  В. Гіляровського,    М. Кольцова,   П. Мирного,  К. Симонова та багатьох інших.
 Наведені заповіді розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно  реаль­них ситуацій.
1. Перший крок – за тобою. Другий – за редак­тором. Пам'ятай, що редакторів багато.
Студентам наочно демонструється, як слід нав’язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього, бо коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається.
Якщо виникають творчі суперечки, розбіж­ності  в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакто­рами).
2. Отримавши завдання,  усвідом, зрозумій його правильно.   Далі   керуйся   принципом   класика англійської літератури Джозефа Конрада: “Роби або помри!”.
Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівницт­вом завдання. Усвідомити поставлену мету – означає наполовину зробити матеріал: чинник по­вного взаєморозуміння у зв’язці редактор-репортер – чи не найголовніший.
Романтична історія Джозефа Конрада (псев­донім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у 19 років англій­ську мову, а в 27 став класиком бри­танської літератури, – наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.
3.  Принцип “дзеркала”.                                                                             
Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликати довіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти – репортер.
Розгляд цієї заповіді починається з цитати з по­вісті М. Гоголя “Мертві душі”, в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місце­вому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, панянок, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналіти­ка, репортеру відводяться лічені хвилини, аби пе­реконати респондента дати необхідну інфор­мацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, дов­готривалих розвідок немає, інформація застаріє.
4. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситу­ації), дві ручки.
Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх жур­налістів наочно продемонструвати весь інстру­ментарій справжнього репортера.
5. Будь настирним, але не нахабним!
Окремі жаргонізми – суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат – еле­гантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.
6. “Деталь – це талант”  (І. Тургенєв). “Подроби­ця – це Бог” (Вольтер).   “Диявол у подробиці” (італійська комедія масок).
Наголошується, що суть усіх цих афо­ризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя – стає не тільки журналістом, а й літератором.
7. Зумій миттю завоювати симпатію співроз­мовника.   Твоя зброя – доброзичливість,   комплі­мент, елегантні лестощі.
Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Дуже велике значення нада­ється першому компліменту при знайомстві з ре­спондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу “Репортерська праця” відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, мо­делюванню стандартних чи нестандартних ситу­ацій.
8. Не метушись. “Поспішай  повільно”).
Афористичність усіх заповідей передбачає за­своєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в па­м'яті слухача. Походження латинської приказки “Поспішай повільно”  пов’язане з історією Пунічних війн, з римським полко­водцем Кунктатором (повільним– лат.) і його пе­ремогою над Ганнібалом. “Кунктатор пе­реміг Ганнібала своєю повільною поспішністю”, – такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають пере­могти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці.
9. “Він бреше, як свідок” (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі  без винятку  факти.
На конкретних прикладах з’ясовується, чо­му звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об’єктивного аналізу події, що трапилася.
10. Остання твоя дія: по-новому, в присут­ності респондента ще раз перевірити всі факти.
Не варто соромитися запропонувати самому герою за­писати в  блокноті потрібні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.
11. Репортаж – як пісня. Останню не можна пере­рвати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.
Цьому теоретичному положенню передує ґрун­товний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів (“Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш твориться на хвилі емоційного піднесення. Так само – і репортаж”).
12. Читач запам'ятовує першу і останню фрази.
13. А тепер – молись, щоб твій матеріал поба­чив світ, і чекай нового завдання. Ти – репортер.
 Щодо різновидів репортажу, то  є всі підстави поділяти концепцію       І. Прокопенка,  який у ґрунтовному дослідженні дав класифікацію репортажу, виходячи не лише з тематичної спрямованості, а  й за підходом до розв’язання теми,  за формою літературного викладу тощо.
Теорія відомого українського фахівця лишається актуальною й донині, хоча потребує, звісно, певної корекції і доповнення з урахуванням змін у соціально-економічному становищі суспільства.
Класичний зразок репортажу – художній репортаж, характерною ознакою якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами – незвична для інших жанрів метафоричність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистичність.  Як свідчить світова практика, художнім репортажем найкраще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневиків “Літературна Україна”, “Культура і життя”.
Художній репортаж може бути великим за обсягом – від п’яти до десяти тисяч знаків, що фактично більше за стандартний розмір репортажу – п’ять тисяч знаків. У художньому репортажі великого значення набуває діалог. Причому іноді діалог перетворюється на розмову, в якій бере участь уже кілька осіб. “Якомога стискайте діалоги, – вчив письменник О. Купрін молодих журналістів, – загострюйте їх дією, відшліфовуйте їх як вірші”.
Наступною, найбільш поширеною формою репортажу  минулого століття і досить популярною нині є так званий зарисовочний репортаж.  У сучасних зарисовочних репортажах активно використовується діалогічний елемент і таке творче запозичення з північноамериканської журналістики, як початок репортажу з першої фрази, де містяться відповіді на запитання  що? де? коли?
За останні роки в Україні розвинувся політичний репортаж. Політичний репортаж – це, як правило, один із варіантів розвитку описового репортажу, коли жанрова специфіка дає можливість показати читачеві широкомасштабне тло політичної події (демонстрації, акції) із фрагментарним описом окремих її учасників або зображеннями дій партійних лідерів.
Зазначені три види репортажу  потребують неабиякої професійної майстерності, творчого досвіду.  Для початківців найбільш оптимальною є форма репортажу, що умовно називається описовою. В описовому репортажі, обсяг якого не перевищує 3,5–4 тисяч знаків, початківець просто,  щиро й достеменно точно описує те, що він побачив на місці пригоди. В описовому репортажі  доцільно ввести елемент діалогу. Коли діалогом розпочати,  він здатний  одразу передати емоційний стан учасників пригоди. Можна вмонтувати діалог  всередині,  тоді він динамізує розповідь. Нарешті, можна вибрати діалог як закінчення твору. Тоді він лишає в підсвідомості читача яскраву картинку прочитаного з тривожним відчуттям жалю, що тому самому не вдалося стати свідком події.
 В описовому репортажі доцільним є використання блоку (абзац чи два) аналітики. Вона виділяється напівжирним  шрифтом і є або свідченням експерта щодо події, або швидко знайденою репортером інформацією в інтернеті стосовно аналогічної пригоди  в іншому реґіоні.  Діалог всередині репортажу так само може виступити своєрідним аналітичним блоком.
Інший вид новацій – поява у друкованих ЗМІ так званих репортажів-застережень. Їх ще називають фантастичними репортажами-застереженнями. Річ у тому, що кожне застереження певною мірою є фантастичним припущенням.  Звідси досить незвичайна для репортажу дефініція “фантастичний”.
Історія світової журналістики наводить чимало прикладів ефективності репортажів-застережень. Та хрестоматійним є, звичайно, факт публікації у газеті “Таймс” на початку минулого століття серії репортажів-застережень Роберта Ерскіна Чилдерса “Таємниці пісків”. У них ішлося про можливості вторгнення орд гунів через Ла-Манш на Британські острови на початку якоїсь абсолютно нереальної для тогочасних читачів “Таймс” Першої світової війни. 
За історичними переказами-легендами, прем’єр-міністр Великої Британії, зібравши своїх міністрів наступного дня після виходу репортажу-застереження у газеті імперії, “над якою не заходило сонце”, ввічливо поцікавився: “Яких заходів вжито, щоб зупинити потенційний десант “гунів” (німців)?”.
Усі докази міністрів про неймовірність, навіть теоретичну, конфлікту світового рівня у масштабах цивілізації, де винайдено дредноути (ті, які не можна потопити – англ.), гази і кулемети, розбивалися контраргументом прем’єра: “Але це ж написано у “Таймс”!”.
У результаті, на початку сторіччя, після відповідної експертизи військового міністерства, на узбережжі було споруджено п’ять військово-морських баз, що повністю перекрили протоку, унеможлививши вторгнення германських військ  як у Першій, так і в Другій світових війнах.
До речі, одна з баз, Скапа-Флоу, настільки прислужилася англійцям під час Першої світової війни, що частину германського флоту було інтерновано саме на її водній території, а згодом затоплено своїми ж екіпажами.
Отже, про ефективність репортажу-застереження під час критичних для цивілізаційного процесу моментів годі й говорити.  За стилістикою і задумом  подібний до застереження  проблемний репортаж.
Проблемний репортаж завдяки своїй динамічності, яскравості та експресивності – потужна зброя у політичній боротьбі, суперечках за економічні інтереси.  Проблемний репортаж характеризується значним обсягом аналітики, що подекуди навіть домінує над стилістикою власне репортажного жанру.
Проте найбільш популярним жанром репортажу в сучасній світовій практиці є, звичайно, репортаж-розслідування.  Репортаж-розслідування – складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами й неодмінною часткою аналітики. В цьому жанрі репортер або група журналістів ставлять собі за мету з’ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування  являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює,  і журналіста,  який його проводить.
Розмір репортажу-розслідування  залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так  і від обсягу самого видання. Проблема “постановки пера” в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі.  Адже,  приміром,  проводячи економічні розслі­дування, не можна обійтися без знань бодай основ еко­номіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; готую­чи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.  Окреме питання у журналістському розслідуванні – неадекватна реакція на матеріал  різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. 
Репортер, який готується працювати в жанрі роз­слідування, має досконало володіти персональним комп’ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати  основи англійської.  Під час підго­товки критичних матеріалів він також має бути готовим застосувати “ме­тод маски”.
Як відомо, “метод маски” існує у двох варіантах. Перший – коли журналіст буквально змінює зов­нішність (досвід німецького репортера  Гюнтера Вальрафа). Другий варіант “методу маски” – коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічно­го обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів,  лабо­ранта в лікарняній установі тощо.
Репортаж-розслідування потребує залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових. Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено  і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту. В будь-якому випадку не слід забувати, що репортажне розслідування – доволі ризикований процес. За долю репортера відповідає   не лише він сам. Його майбутнім переймаються його рідні, друзі. Тож слід зайвий раз подумати перед тим, як ризикувати.
Інтерв’ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв’ю як метод збирання інформації  та інтерв’ю як власне жанр.
Існує безліч визначень інтерв’ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру. Стисло  і зрозуміло визначає завдання  інтерв’ю німецький дослідник  Зігфрід  Вайшенберг: “За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб”.
Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності.
Таким чином, завдання інтерв’юера – отримати  і повідомити читачеві  про нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є в індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети.
Інтерв’ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка,  коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв’ю з чиновниками середньої командної ланки, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв’ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес.
Класичне інтерв’ю у міській чи районній газеті  займає приблизно половину сторінки, містить від п’яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об’єкта, про який йде мова. У словах журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що?  де? коли?  із додатковим четвертим   яким чином?
Через вже звичний брак мовної  і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв’ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє. Більш  художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв’ю активно вводяться репортажний елемент і коментар.
Як приклад такого інтерв’ю, матеріал в одній із столичних газет. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети,  користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку.  Коментар щодо  його вчинку дали фахівці:  лікар і морж зі значним стажем. Журналістський твір мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично подана у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативним та емоційно насиченим. 
Розрізняють  три способи впливу інтерв’ю на читача:
1.                 Повідомляються такі знання про невідомі факти дійсності, завдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.
2.                 Повідомляється нова інформація про  вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.
3.                 Нова інформація не повідомляється, а змінюється лише спосіб донесення її до читача.
Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв’ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція.
 Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста  і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв’ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв’юера, з іншого – небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах.
Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об’єднати під “одним дахом” на газетній сторінці  (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом”. Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди політичних ток-шоу.
Тим часом  колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з’ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв’ю.
Одним із різновидів колективного інтерв’ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег.
Класична прес-конференція для українського журналіста – це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ.
Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер.
Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв’ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації,  формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв’ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то  респонденту досить важко протягом тридцяти–сорока п’яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв’ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє  ставлення до відповіді.
Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Західні фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста”  або “відомої  особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. 
Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв’ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні.
Техніка першого й останнього запитання в інтерв’ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв’ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином?
Як свідчить практика українських газет, оптимальним заголовком до інтерв’ю  може стати цитата з відповіді респондента, що розкриває суть його відповіді, часом – свідчить про неординарний спосіб мислення, іноді є просто – дотепним жартом або влучною фразою.
 Надзвичайно оригінальні прийоми інтерв’ю інколи використовують  видання культурологічного характеру. Полягають вони  у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і шукає відповіді в їх мемуарах, художніх творах,  листівках. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача. 
У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче – в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв’ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому  воно найчастіше з’являється на сторінках “Літературної України”,  культурологічних видань.
Інтерв’ю-зарисовка часто трапляється  в партійних або бізнесових виданнях  і  має характер виключно замовлених  матеріалів.
Якість гумористичного інтерв’ю повністю залежить як від професійного рівня журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв’ю – саркастичне, скептичне, іронічне інтерв’ю.  Відродження жанру – неминуче, оскільки сам менталітет української нації з часів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішкувате  ставлення до труднощів.
Телефонне інтерв’ю в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв’ю. Запис проводиться на магнітофон. Відповідь респондента, як правило, має характер інтерв’ю-монологу.  Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб’язної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журналіст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв’ю часто практикуються в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами. Задумані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв’ю зазвичай починаються зі слів: “Скажіть кілька слів... ”; “Коротко висловіть Вашу думку ...”; “Стисло поясніть...”.
Зазвичай, всі журналістські школи визначають кілька етапів підготовки та проведення інтерв’ю.
Перший етап – вивчення об’єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін. Тут слід, насамперед, звернутися до інформації з інтернету.  Коли є змога і потреба – ознайомитися із спеціальною, фаховою літературою з предмета, що стане об’єктом розповіді.
 У політичній, економічній, спортивній, культурологічній журналістиці   дуже ефективним при підготовці інтерв’ю є збирання чуток, пліток, всілякого роду неперевіреної інформації, в якій, проте, є певна частка реального стану речей. Одразу слід зазначити, що є люди, які взагалі відмовляються спілкуватися, а тим більше, надавати інформацію у процесі інтерв’ю журналістам. Інша категорія людей, які становлять переважну більшість, охоче дають інтерв’ю, бо в самій основі його бачать елементи духовної сповіді, навіть зізнання.
Цивілізаційне оточення, незважаючи на його інформаційну насиченість, роз’єднує людей, не дає їм можливості для відвертого спілкування. Новий вид соціально-економічних відносин в Україні, що складається внаслідок швидкої капіталізації всього державного устрою, впливає і на формування взаємовідносин між людьми. Тож не дивно, що для багатьох прихід  журналіста – привід висловитися не тільки про факт події, а й розлого, з відступами, асоціаціями і алегоріями розказати про власну долю.
Існує безліч “гачків”, які, на думку професіоналів, можуть посприяти отриманню інформації. Серед них: прихід інтерв’юера до респондента в ролі звичайного відвідувача (варіант “методу маски”), залучення  до впливу  на респондента  з метою отримання достовірної інформації всіх знайомих і друзів редакції та ін.  Проте, наголосимо, що форми й методи отримання інформації, досвід нагромадження їх у журналістському середовищі має безліч варіантів і варіацій.
Домовлятися з респондентом  слід заздалегідь, коли є потреба – через його секретаря.
Другий етап підготовки – формулювання певних запитань, які  мають бути оригінальними, не повторюватися і торкатися однієї певної проблеми чи якогось її аспекту. Реальним і найбільш ефективним результатом вважаються відповіді респондента на три–чотири запитання,  хоча готується  як правило,  п’ять питань.
 Розмова, що починається з конкретної відповіді, за всіма психологічними ознаками, має тенденцію відхилення від теми. Відповідь респондента, насамперед, якщо він високоосвічена чи творча людина, неодмінно збагачується значним асоціативним рядом, згадками, паралелями. Це, безперечно, позитивний елемент, коли йдеться про неспішну бесіду двох компетентних фахівців, знайомих. Проте закони інтерв’ю мають свої жорсткі обмеження, у тому числі й часові параметри. Питання до співрозмовника мають бути однозначно зрозумілими. Досвід практичної роботи показує, що респондент проговоритися  може хіба що випадково.
Тому, принаймні в межах України, питання для інтерв’ю мають бути сформульовані максимально зрозуміло і однозначно. Допускається початок, що передбачає більш розлогу відповідь: “Як на вашу думку…?”; “Що ви скажете з приводу …?”; ”Нас цікавить ваше особисте ставлення до … ”.  Наприкінці інтерв’ю слід обов’язково спитати про дальші плани співрозмовника, перспективи вирішення проблеми, якою він переймається, тощо.
Третій етап – проведення  інтерв’ю – найскладніший для початківців, але досить усталений і буденний для професіоналів. Як показує досвід, сама розмова триває не більше години, причому вже на 40-45 хвилині респондент починає виказувати явні ознаки втоми.   До цього моменту журналіст,  ввічливо усміхаючись, лише занотовує відповіді у записнику, не забуваючи про роботу диктофона.
Лише через 45 хвилин  журналіст має право поставити питання, що мають характер уточнення,  роз’яснення, та  перевірити написання прізвищ, точність дат, цифр.  Журналіст може  попросити респондента  записати прізвища на окремому аркуші, оскільки магнітофонний запис не завжди адекватно передає дикцію респондента. Наостанок, ввічливо попрощавшись із співрозмовником, слід запевнити  його, що текст інтерв’ю буде негайно йому надіслано для остаточного звіряння.
Цю умову слід виконати будь-що, інакше,  згідно з чинним українським законодавством, на журналіста можуть чекати неприємності у вигляді судового позову. Матеріал має бути завірений респондентом особисто, із зазначенням  дати,   лише за цієї умови  він може бути надрукований у вітчизняній пресі.
Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посібник із журналістики не розглядають проблеми, що виникають після публікації інтерв’ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може  бути як відверто позитивний, так і вороже негативний.  Так. наприклад,  серія гучних інтерв’ю, де колишні прихильники ідеї “Помаранчевої революції”, не поділивши влади, звинуватили одне одного в не компетенції, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою.  За аналогією з американською журналістикою, скандальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів нагадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі провідних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідеям свободи і протистояння злу. У випадку з американськими громадянами, численні соціологічні опитування з’ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім’ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв’язок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу.
Отже, інтерв’ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респондента в розмові з журналістом.
                       
                               
                            Питання для обговорення
 
1. Якими є головні характеристики груп жанрів,  чому володіння теорією жанроутворення сприяє розвитку журналістської практики?
2. Визначте своє ставлення до репортерських заповідей  Чи  сприяють вони вашому особистому розумінню специфіки репортерської  праці?
3. Який жанр із групи інформаційних вам імпонує найбільше? Обґрунтуйте  свою відповідь.                                                                                                
 4. Чому  в практиці журналістської роботи часто спостерігаємо процеси взаємопереходу жанрів?
5. Чим відрізняється група інформаційних жанрів від інших, які перспективи її розвитку?
 
                                      ЛІТЕРАТУРА

  1. Василенко М.К. Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів в українській пресі. – К., 2006. – 236 с.
  2. Вайшенберг З. Новинна журналістика. – К.: Академія Української Преси; Центр вільної преси, 2004. – 260 с.

3. Глушко О. Журналістське розслідування: історія, теорія, практика. – К.,    
     2006. – 142 с.
4. Гол Дж. Онлайнова журналістика. – К.: К.І.С., 2005.
5.     Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. – 2-ге вид. – Львів: Таіс,  2004.
7.     Каппон Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс. – К.: Видавничий дім Києво-Могилянської академії,  2005. – 158 с.
8.     Пельт В. Д. Информация в газете и ее жанры. – М.: Изд-во Москов. ун-  
     та, 1986. – 205 с.
9.     Прокопенко І. В. Мистецтво газетного репортажу: Лекції. – К.,  1967. – 130 с.
10.  Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ  “Київський університет”, 2003. – 118 с.
11. Техніка інтерв’ю / Інститут масової інформації. – 2-ге вид.,
           фінансоване Міністерством закордонних справ Франції. – К.,
           2003.  –  120 с.
12. Техніка репортажу. – К.: Фонд “Відродження”,  2000. – 60 с.
13. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. – Стокгольм, 1990. –  
       155 с.       

 

В И С Н О В К И
 
Безупинний й успішний розвиток системи інформаційно-публіцистичних жанрів залежить від  збігу багатьох чинників. Насамперед, позитивних тенденцій у розвитку економіки  країни,  реґіону в цілому. Пояснимо на доволі яскравому прикладі. Відомий кінорежисер Чарльз Чаплін був вражений надзвичайно високим рівнем  культурної освіти нью-йорківців, коли він прибув у цей мегаполіс одразу після закінчення Другої світової війни. В автобіографічній книзі “Моє життя” митець з подивом згадує, що його співрозмовники із “простого люду”  дуже добре розумілися на тонкощах театральних вистав,  ознайомлювались із останніми книжковими новинками, які виходили як в Старому, так і Новому Світі. Офіціант володів давньогрецькою і латиною, а водій таксі цікавивcя початком  виставкового сезону  в Лондоні.
Звісно, феномен цей пояснюється  доволі просто. Велика хвиля еміграції із збуреною фашистською навалою Європи подолала океан і буквально заполонила  Нью-Йорк. Колишні університетські викладачі, письменники, журналісти, театральні критики, серед яких були представники всіх націй і народностей, витиснуті воєнною машиною на благодатний, поблажливий і, головне, толерантний до них соціум, одразу віддячили останньому, різко  підвищили його культурно-освітній рівень.   Все це не могло не позначитися на розвитку друкованих ЗМІ, оскільки економіка Сполучених Штатів, що швидко піднімалася на військових замовленнях після кризи 30-х років,  цьому сприяла.
В Україні аналогічний процес спостерігався в 90-х роках, минулого століття, коли на стрімке зростання тиражів національної преси вплинули процеси загального емоційного піднесення, що було зумовлено стрімким процесом очищення від догматів і канонів тоталітарної ідеології, а також низькими цінами на папір і електроенергію.
Зараз в  усьому світі відбуваються кризові процеси, за якими неодмінно настає болісна рецесія. Отже, слід готуватися не лише до зменшення тиражів, а й до певного звуження  діапазону творчого пошуку  українських журналістів. Через брак  коштів закриваються не тільки друковані видання, скорочуються штати працівників. Закриваються також  навчальні заклади, різноманітні фундації, фонди тощо. Через це різко зменшуються можливості підготовки  і перепідготовки журналістських кадрів.
До цієї проблеми слід ставитися як до об’єктивної реальності, не драматизуючи її, а лише  спробувати пристосуватися до несприятливих умов, максимально підвищивши віддачу кожного творчого працівника. До речі, криза  дає можливості й  для швидкої кадрової ротації, адже кількість охочих посісти посаду в  колективі зростає.
Також під час кризових ситуацій виживають найбільш конкурентоспроможні друковані видання. Саме ті, що зможуть запропонувати пересічному читачеві корисну інформацію, за яку він згодиться платити досить високу ціну
Зі світового досвіду випуску друкованих видань за несприятливих соціально-економічних умов можемо спрогнозувати зменшення тиражу масово-політичних газет і журналів. Їм на зміну досить швидко прийдуть реґіональні видання, присвячені проблемам локальної місцевості, окремого населеного пункту тощо.
Стосовно нашої країни це, як правило, щотижневики, які свого часу замінили районні й міськрайонні газети, що фінансувалися з бюджетних коштів.
Слід зазначити, що за своєю ментальністю пересічний читач в усьому світі насамперед цікавиться проблемами реґіону, місцевості, де він проживає. В коло його інтересів входять проблеми працевлаштування, перспективи навчання дітей, екологія даної місцевості тощо. Значно менше читач місцевої преси переймається проблемами виборів за океаном чи протистоянням в Африці.
Виходячи з вищенаведеного постулату, можемо говорити про майбутній динамічний розвиток групи аналітично-публіцистичних жанрів. Також  слід зазначити перспективи розвитку  класичної аналітичної статті. Превалюватиме в ній, однак, не риторика  на зразок питання: “хто винен?”, але прагматика “що робити?”.  Аналітичні матеріали  стануть більш варіативними  в композиційному і стилістичному плані за рахунок привнесення в їх архітектоніку репортажних елементів,  інтерв’ю.  Зовсім не визначеною, а тому мало прогнозованою лишається доля оглядів (преси, листів і т.д.). Цілком ймовірно, що саме у пресі  будуть публікуватися огляди інтернет-листів до редакції. Тут слід врахувати той незаперечний факт, що здебільшого спілкування з інтернетом має досить фрагментарний характер, ознайомлення з окремими статтями викликає однозначну емоційну реакцію – бажання відразу написати відповідь для того, щоб побачити її негайно на інтернет-сторінці.  Однак саме поспішність і зайва емоційність автоматично призводять до зменшення  доказовості, зваженості. Ці прорахунки повністю компенсуються в роботі з друкованим текстом, коли з варіантами аналітичного матеріалу ознайомляться  кілька творчих працівників, які можуть висловити свої зауваження, дати корисну пораду тощо. Друкований текст примушує до більш вагомих аргументів в аналітиці,  оскільки  лишає час для осмислення події.
Найбільш цікавим у плані творчого передбачення є  питання розвитку групи художньо-публіцистичних жанрів. Існує кілька точок зору щодо цього процесу. Одна, найбільш усталена, ґрунтується на тому факті, що із загальною масифікацією суспільства художньо-публіцистична група  буде  існувати у локальній системі суто елітарних видань. Йдеться про літературно-мистецькі видання – аналоги сучасних журналів “Вітчизна”, “Київ’, “Сучасність” та ін., які призначені для певної цільової аудиторії. Остання складається,  передусім, з письменників, критиків,  мистецтвознавців і, звичайно, поціновувачів художньої творчості.
Видавцям, які мали справу з художньо-мистецькими виданнями, дуже добре знайомий той факт, що людей, які пишуть для себе, родини,  знайомих,  – значно більше, ніж це здається на перший погляд. Виявляється навіть, що не лише до написання мемуаристики, а й до  творення  віршів, прози вдаються люди поважного віку, зі значним життєвим досвідом, матеріальними статками. Тобто такі, які, як прийнято говорити, “вдалися в житті”, тож вони підсвідомо прагнуть поділитися пережитим, екстраполюючи побачене у художній, есеїстичній формі викладу. На них і слід розраховувати,  проводячи рекламну кампанію нового або оновленого культурологічного видання, що само по собі вже не може бути дешевим. Основу подібної цільової групи лише частково становитиме студентський загал, де вірші пише чи не кожний другий юнак або дівчина. Річ у тому, що через брак коштів  українська поезія вже зараз “іде в інтернет”,  де обдаровані люди реалізують себе на самодіяльних поетичних сайтах.
Розумний і прагматичний видавець здатний “перерозподілити” цей процес, розмістивши мемуаристику і вірші під “дахом” вузькоспеціалізованого видання, що може дати незначний, але стабільний прибуток.
Загалом, коли йдеться про футурологічний прогноз,  фахівці виходять із  чинників й явищ,  що вже наявні  у сьогодні.  Але ж існують   ймовірності,  які передбачити  практично неможливо! Так, для багатьох сучасних культурологів стало приємною несподіванкою різке зростання популярності театральних вистав під час економічної кризи в Україні.  За свідченням адміністраторів  столичних театрів, лише за перші місяці кризового 2009 року кількість викуплених заздалегідь квитків на театральні вистави збільшилася в кілька разів! Пояснюється це досить несподівано, але просто. У важкі часи  зростає інтерес до вічних моральних цінностей, що втілюються у театральному дійстві як на сценах великих, так і малих, камерних залів.
Отже, цілком природно, виникає  потреба  в адекватній реакції на цей процес у пресі.  Оскільки необхідно рецензувати вистави, робити огляди театральних сезонів і т.д.,  слід готувати, перекуповувати,  наймати  театральних критиків, знавців історії театру. Відповідно  вже в найближчому майбутньому  ми станемо свідками прискореного розвитку таких призабутих нині жанрів, як театральна рецензія,  есеїстка.
Можна передбачити появу в українській пресі  плеяди молодих літературних критиків, які будуть здатними оцінити нові імена в національній белетристиці. Отже, розвиватиметься жанр художньо-критичної статті, рецензії, інтерв’ю-діалогу в формі співбесіди: критик–письменник.
Економічна криза, якщо  її екстраполювати на духовну сферу, стає своєрідним катарсисом. Часом  усвідомлення, переосмислення старих моральних догм, виокремлення нових етичних пріоритетів.
Тому розвиток  української преси не сповільниться,  але жанри трансформуються, виникнуть нові різновиди, часом – невпізнанно зміняться старі групи. Сприятимуть цьому  давні культурні традиції нашого етносу;  високий, навіть за європейськими стандартами, рівень загальної освіти; прагматика  українця, коли кожний читач добре розуміє, що друковане слово залишається на папері   кількасот років.
Рукописи, як то кажуть, “не горять”. Навіть щоденна газета – вічна, бо дозволить  допитливим нащадкам знову і знову пережити сподівання майданів, трагедію розчарувань і світлу віру в майбутнє людей, які жили, живуть і житимуть на  благодатній землі України.