national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

…Так хотілось казати легко і весело. А натомість – хочеться плакати.

ПІБ чи псевдонім: Євгенія Люба
Вік: 31 рік
Де живете: м.Полтава

адресаevgenia-luba@i.ua
Три факти про вас: Живу. Пишу. І знов живу

Поезія:

   На ринку
Серпневі ринки пахнуть базиліком,
І, схожі на відбиток на стіні,
Вони живуть не галасом і криком,
А тихою знемогою в тіні.
 
Торговці рано закривають виторг,
Мов у ріку, пірнають у метро,
Аби на ранок знову оживити
Торгових площ пульсуюче ядро.
 
Воно живе, здіймається і диха,
Довколишні провулки і рови
Притягує, засмоктує у вихор
Контейнери, палатки і церкви. 
 
І ти блукаєш, змучена і млява,
Не в силі побороти цей потік.
Пахуча зелень, прянощі і трави…
«Беріть, недорого» – 
                «Будь ласка, базилік».
 
                   Подруга
У моєї подруги на сторінці «ВКонтакте»
Питання: «Чи хотіли б ви знову стати дитиною?»
За місяць їй стукне тридцять,
За тиждень її колишній одружується з іншою.
 
У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином –
Вона сама готує шампуні із трав,
Ліпить прикраси із глини,
Читає Бердника і Єфремова,
Вивчає англійську.
 
У моєї подруги довге руде волосся
І майже дитячий сміх,
Сестра, з якою вона свариться періодично
(Тобто, з періодичністю тричі на день),
І величезний рудий кіт, схожий на єнота.
 
У моєї подруги довге волосся, що пахне розмарином,
І дві вищі освіти,
Червоний диплом кращого вишу міста
І залізна хватка юриста.
 
Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає),
І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули,
Вона знову, маленька, заходить у неї,
І за два кроки звично потрапляє в обрив.
 
О Боже, це провалля, знову це провалля…
Вона борсається щосили, намагається плисти
На тихе дихання сестри на канапі,
Хапає ротом повітря, та до легень потрапляє
Лише каламутна вода минулого.
І коли здається, що це вже точно кінець,
Раптово надходить ранок.
 
…Перші промені сонця на стінах, мирне сопіння сестри.
А там – ранковий душ, годівля кота, переповнений транспорт.
Так, – думає вона, визираючи у вікно маршрутки, –
Так, це правда:
Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства,
Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого.
О моє дитинство, моє дитинство!.. 
Ти мій вир, ти моє провалля
За два кроки від мого життя.
 
      Поминальний день
Пливли, мов ріки, поміж гробками,
На машинах, чи просто пішки,
Прокладали дорогу з пляшками й чарками,
Наповняли пішохідні доріжки. 
Пили за Царство небесне, за упокій,
Намагались говорити про вічне і денне,
Але язики, неслухняні й легкі,
Перескакували на життя буденне. 
 
І, чуючи себе неймовірно живими,
Ніби здійснили для цього якийсь учинок,
П’яні зі всього, повільно брели ми
До своїх автобусних зупинок.
У маршрутки в снопи набивалися,
Відпливали, як на кораблях,
І твердою до сказу здавалася
Божевільно справжня земля.
 
Борсались у людях, як в ополонці,
Шаленіли від поту й торкання,
І чути було, як муляє в оці,
Наче смітинка, одне питання:
Як серед цього людського потоку, 
Прірви жителів землі і неба
Відшукати маленьке, на півкроку,
Місце для себе?...
 
              ***
Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?
 
Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому? 
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?
 
…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.
 
               ***
Різдво. Саморобна церква.
Колись це була сільська водонапірна башта,
Потім – бібліотека, що гніздилася (від слова «гніздо»)
Під самісіньким дахом цієї башти,
А тепер ось –
 
Маленька кімната, білена крейдою.
Стеля нависає низько; дивно, чому
Саме прямокутність цієї кімнати
Так не відповідає моїм уявленням про церкву?
Ми із сестрою стоїмо під самою грубкою,
Але ноги мерзнуть. Святкова літургія 
Триває години три, ми запізнились. Отець Василь
Надолужує згаяне нами – говорить довго. 
Його святкове вбрання, шите синіми нитками
Однією з прихожанок громади,
То виникає, то зникає за блакитною фанерою
Маленьких царських врат. Паперові голуби і янголи
Звисають із паперових ікон, що їх позносили прихожани,
Пришпилених до паперово-крейдяних стін –
Уся ця саморобна церква, навіть сам отець Василь
Нагадують орігамі, складене із білого паперу
Людьми, що називають себе «громадою»…
 
Ноги мерзнуть, літургія триває.
Та ось нарешті – «Вірую».
Наш сусід хутко зникає за дверима –
Там стоїть дзвін, єдиний дзвін цієї церкви,
Підвішений до перекладини,
Із занадто високим голосом, що тяжіє до фальцету.
У нашої молитви з’являється музичний супровід:
 
Вірую
Дзень!
в Бога Вседержителя, Творця неба і землі.
Дзень!
І в Ісуса Христа, Сина Його єдиного, Господа нашого,
Дзень!
який був зачатий від Духа Святого…
Дзень!
 
Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
Лише раз не потрапив у такт.
 
Я дивлюся на нього і знову пригадую:
Його батько послав на смерть мого прадіда,
Доносом у 37-му.
Як йому дивитися на мене?
 
Я виходжу і стаю на його місце, 
Я входжу до його тіла,
Я відшукую поглядом у натовпі свою власну постать,
Я б’ю у дзвін:
 
Мій батько
Дзень!
послав на смерть її прадіда.
Дзень!
Що робити маю? 
Я вибив для її баби й діда 
краще місце на нашому кладовищі.
Дзень!
Бог свідок, простіше було вибити кращу ділянку
під будівництво у нашому царському селі.
Дзень!
А тепер ось будую церкву…
 
Вона, ця нова церква, лише за сотню кроків звідси.
Велика, на два куполи,
Кажуть, наступного року стане до ладу.
Перенесуть до неї начиння із саморобної церкви, де краще,
І все це орігамі перетвориться
На розігнутий лист паперу
У зморшках і згинах…
 
Це закляте місце вічних метаморфоз.
Колись тут стояла інша церква –
У  30-х її зруйнували, коли до школи ходив мій дід.
(Він казав: коли розібрали попівський сарай,
Звідти посипалися людські пожертви – хліб,
Попи віддавали його свиням;
Дід до смерті не сприймав священників та релігії,
Для нього це було одне і те ж).
 
Церкву зруйнували, а церковноприходську школу залишили –
Мою школу.
Вона загинула в 90-ті, її розтягли по цеглині,
І на половині шкільного подвір’я
З’явився котедж нового жителя царського села.
А на іншій половині – нова церква.
 
Це закляте місце вічних метаморфоз:
Водонапірна башта → Бібліотека → Церква;
Церква → Школа → Котедж → Церква;
Навіть сусідній клуб не оминула ця доля:
Клуб → Фабрика → Склад → Пустка…
 
Це закляте місце вічних метаморфоз.
 
…Господи! Чому ти в’яжеш такі міцні вузли?
Чому вдягаєш мені на ногу Свого ланцюга
І тягнеш мене до цього клятого місця,
Наче пса?...
 
А на подвір’ї моєї школи – тепер церкви 
Свого часу відкопували останки священників;
Про мого однокласника говорили,
Що він знайшов у ямі череп.
Той Віталик постійно був у чомусь винний,
І на це не впливали ніякі метаморфози клятого місця.
Малолітній хуліган…
Його вже кілька років, як немає, 
Він повісився у сусідньому садку,
І його мати, що торгувала при дорозі поряд,
Навіть не змінилася на лиці від цієї звістки –
Так спилася,
Його батько давно, як помер від сухот,
Його сестра вийшла заміж і втекла звідти,
Їхня хатка розлізлася по швах,
І тільки сусідка запитувала час від часу:
«Віталику, ти не голодний?..»
 
Господи,
Я могла би продовжувати цей вірш безкінечно,
Певно, це вже навіть не вірш – це проза,
Це вже мало не Прохасько – 
«з цього можна зробити кілька віршів»;
Отак би й писала далі –
Без абзаців, без розділових знаків,
Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
На якому Ти мене тримаєш,
Господи