national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Читай мене завжди

ПІБ чи псевдонім: Paolo Buck
Вік: 17
Де живете: Запоріжжя
Де навчаєтесь чи працюєте: Ліцей
адреса: paul.buck@mail.ru
Три факти про вас:
1. Я-Кіно.
2. Я-Лікар.
3. Я-Людина.

Поезія:
Звуки твоїх морів

Тримайся сильно, щоб не полетіти,
Так гірко наше серце відпустити!
В країну інших фарб та кольорів,
Де гучно чути звук твоїх морів.
І океанів наших нескінченних слів,
Гарячих поцілунків крижаних дощів,
Луни приливів сотень тисяч мрій,
I неба, що гримить у ритм душі моїй...
Ритм щастя, болі, сили та печалі.
Купаються в сльозах усі твої медалі!
За швидко пройдені життєві ями -
Ми не потрапили у них-великі рани…
Тримайся, прошу, щоб не заридати!
Ми разом зможемо усе це подолати!
Не роз’їдай сльозою білі хризантеми,
Вони живуть, i ти будь поряд з ними…
Ти напиши пером життя усі романи,
Про нас, про мене, про свої омани!
Сторінки так давно вже пожовтіли…
Не вберегти ті книги i зникають сили.
                                                   Не бійтесь  досконалості. Вам її не досягнути…
                             Сальвадор Далі
З присвятою Нефритовій воді…

Омріяні світи…
Розбий мені криштальне серце…
На тисячі малих частинок!
Ото таке велике  серце!
Воно помре без тих зупинок.
Не склей велику ту частину,
Я швидко, стрімко розіб’юсь.
Ти намалюй мені картину,
А я за душу помолюсь…
Зроби малюнок швидко-швидко,
Як те твоє гучне життя.
Малюй мене, щоб прудко-прудко,
Ти знаєш, де живе буття.
Я увійду в твою картину,
Я потону в твоїх очах.
Я заживу у світі миру,
Не залишай мене в словах.
Я чай зелений, я гарячий,
Ввійду у тіло, все зігрію…
Випий мене, поки пахучий,
Малюй мене і мою мрію!
Випий мене, бо Час прийде,
Смачним я бути перестану.
Сховаюсь, може, не знайде?
Холодною водою стану.
Сльозою срібною своєю,
Розбав ті чорні кольори.
Душею скористайсь моєю,
Закінчи світ мені, твори.
Я серце, душу відчуваю,
На жаль, не наші то світи!
Усе згорить, усе порозриваю,
То просто шлях не нашої мети…
Душа ж твоя вогнем палає,
Горить усе, картину пожирає!
Не можу жити, більш світів немає,
Вогонь убив, тепер він помирає…
                                             Життя минає  навіки без всякої надії на повернення
                                             Бруно
Рожеві ті дощі…
Я бачу спогади, що ніби не мої…
Такі цікаві, кольорові, дивні.
Жорстокі іноді, криваві, неземні,
Та розумію я, вони же не мої…
Я бачу тільки різнобарвний світ,
Коли я прилітаю в інший Всесвіт.
Там дощ рожевий, сонце не пече,
Та раптом пташка сіла на плече!
Серденько б’ється! Так лунає дзвінко,
Я ж розумію, є велика там душа!
Все бачила і знала все вона,
Де моє серце розквітло, жило…
Не заради світу, де чорняві кольори,
Не для того, щоб так воно страждало.
Не для гниття ¬— для сили, боротьби!
Воно же щастя просто так бажало…
Та пташка-вірш не під Творінням!
Живе, літає, любить у моїй душі.
Вона так хоче жити з розумінням,
Де сплять вулкани, бурі, йдуть дощі…
Коли потрібно — прилетить, знайде,
Та пір’ям  всіх рожевим  огорне.
Сумні ті очі  в душу зазирнуть,
І тільки зрячі думу цю приймуть.
Прикрасять все! Рожеві ті дощі!
Вони занадто вже якісь сумні.
Ті спогади…Кому ж вони потрібні?
Можливо, для  утішення душі…
Блакитне серце
Пульсує серце у мені.
Моє життя живе в тобі.
І бачу сни твої в собі,
Живу тобою і в тобі.
Я чую кожен дзвін!
Душі твоєї надтонкої!
Хапається за мене він-
Хранитель ніжності легкої…
Крила нашого бажання…
Твої серця тримаю я!
Беру за руку не моє кохання.
Веду крізь тіні навмання…
Я дихаю лише тобою!
Таланте мій, таланте мій!
Пожертвую лише собою-
Потраплю до країни мрій.
Я так тримаю, любий мій,
Твої ім’я вночі бажаю!
Щоб заридати, кривдник мій.
Тобі, кохання, все згадаю…
В ім’я твоє я згасну вмить,
І кров чорнильна закипить!
Те слово мужнє загримить,
Блакитне серце теж згорить!
Як і думки мої чудові…
Як і світи мого натхнення!
Як і любов в моєму домі.
Як і  чорнильне те варення!
Солодке, пам’ять не шукаю,
Лиш спогадів твоїх я так жадаю!
І як побачу-серце розтоплю,
Чорнилами бумагу всю заллю.
Та літерами все я розкажу:
Я про життя з печаллю напишу!
Блакитне серце! Тільки-но йому!
Багату й бідну душу  покажу.
Зимове літо
Так спекотно навкруги!
Аж занадто для душі!
Квіти липня все змогли:
Зачарували мене  дощі…
Дощі з пахощів солодких,
Що серця корінь надірвали.
Дощі з кольорів широких,
Що образи твої намалювали!

Пензлик з пальцями все малював,
З твоїми фарбами моїх очей!
У грудях яблуко, яке я не зламав!
З’їж його-звіра моїх ночей…
І так спекотно навкруги,
А надто холодно мені!
Розквітли пастелі радуги,
А я помру у вені-почутті.
Терпкий поцілунок небо розхитає.
І божевільна хмара заридає!
Кохання спогадів усе згадає:
Як колір у фарбу проникає…
Тепер я знаю як кохає,
Янгол, що на землі…Без крил.
Небо, земля? Різниці вже немає.
Перегорнути світ-замало сил.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Реквієм твоєї мрії
Чому в своїх очах я
Не бачу сенсу більше?
Чому не розумію я,
Що серце моє менше?
Твоє ж таке широке -
Не має тих кордонів,
Воно таке гігінтське -
Не має всіх законів…
Читай мене завжди,
Малюй мене повсюди,
Пиши мені, твори
Оті мільярднії томи!
Цікавих моїх мрій,
I cподівань відкритих.
Моїх безхмарних дій.
Бажань твоїх столітніх…
Як бачу твою тінь,
Душа виходе з тіла,
І лихоманить Iнь…
Я хочу, щоб кохала!
І серце, душу,  тіло,
Мої пориви вітру -
Їх я віддам сміливо
Та  заморожу квіти…
Пробач мені, що кривджу
Тебе, моє кохання!
Я просто так поводжусь,
Бо мав ті зазіхання.
На розум твій могутній,
На серце, що пульсує…
Чую стукіт твій столітній,
Я розумію, він мене зіпсує…
Прости мені, моя картино,
Я безліч раз тебе порвав,
Прости мені, бо так красиво,
Я розірвав, не розтоптав…
Я виділяв з малюнків колір,
Я бережно їх вирізав,
Бо відтворити мав я намір
Признання ті, що не сказав.
Мої слова не долітають,
Вони вмирають, загибають,
Чого вони всі замовкають?
Я божевільний,  вони лякають…
Я тричі твоє серце заморожу,
А потім б’ю його завжди,
Затим йому я храми зводжу,
Кричить твоя душа, засни!..
Ти кольорами книгу написала,
Яку мені з присвятою віддала.
Мені ти сенс буття намалювала,
Я знаю все, що не сказала.
А я пишу тобі, усе пишу…
Я захотів бальзамом бути,
Проте тебе я залишу…
Нам разом довго не пробути…
Не мию руку з поцілунком…
Твоїм! З прадавніх тих часів.
Як жаль, що ти вже за малюнком,
Ти в інших барвах кольорів…
Стою я на могилі з квітами,
Яка ж дурепа ти, що відійшла!
Не пам’ятаєш вже як ми співали…
Я так чекав тебе - ти не прийшла…
Віки, століття оминають,
А я живу… всі помирають,
Я хочу так туди, де знають…
Думки твої мене не залишають…
За нитку смерті потягну,
І бризгне кров у мить влучну.
Я відірвусь від щастя, застогну,
Біль так кричить, а я вже не живу!
Помни меня…
Помни меня, не забудь
Мои красивые алмазы
Помни меня, не забудь
Мои фарфоровые вазы
И не забудь полить цветы
Цветущие одну секунду
Нефритовой долей воды
Я не вернусь в эту минуту
Секунда – жизнь твоя прошла
Её запомнишь навсегда
Цветы завянут?-никогда
Секунда очень  велика
Помни меня, помни всегда
Мои стихи и все романы
Расскажешь мне- это беда
Я слышу лишь свои обманы
В твоих рассказах жить хочу
Сниматься в фильмах чёрно-белых
И обещаю, я не замолчу
Люблю твоих чудовищ серых
Приятно их с руки кормить
Хоть часто так кусают больно
И хочется мне их убить
Но мне уже совсем небольно
Вот и секунда пролетела
Цветы мои завянут вновь
Жизнь как камета улетела
Так и не знаю, что любовь
Помни меня, помни, зови
И я приду,возможно на твои
Слова гарячие-мысли мои
Я прилечу, ты только попроси
Играй мои все кинороли
Помни меня, мой Голливуд
И главное-чтоб не забыли-
Все Оскары к тебе придут!
Вода, что обжигает…
Вся жизнь-вода,что обжигает,
Летим, как бабочки на свет.
Згорая в пыль мы долетаем…
И пеплом  поле засыпаем.
Тот прах так тихо замирает,
Никто не слышит и не знает.
Что за букет в минуты вянет,
Красиво,жаль,что погибает…
Дожди всё поле заливают,
И хризантемы только знают…
Каким последним был припев,
Огонь потух, не догорев...
В росе моей вы искупайтесь!
И только льда не опасайтесь.
Смотрите сон, что не явился,
Читайте стих, что не приснился.
Я не вернусь, дошёл до света,
Я буду жить в цветах букета!
В ядре сердечного вулкана,
В глубинах вечных океана...

Зеркала жизни

Тысяча дверей, миллион ключей.
Длинный коридор, много этажей.
Зеркала стоят, смотрят и не спят.
Тихо жирандоли в стороне стоят...

Бесконечно места, нам всегда так тесно,
Миллионы книг, всё неинтересно…
Зеркала кричат! Треснуло одно…
Им уже не видно, стало всё темно!
Вся жизнь проходит под замком,
В той темноте, что за окном…
В мелодии охриплой скрипки,
В картинах, где одни калитки.