national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Голубимо стопами мертву дорогу

ПІБ чи псевдонім: viktor-gr
Вік: 23
Де живете: Україна
Де навчаєтесь чи працюєте: Пишу вірші для шкільних урочистостей
адреса: viktor-gr@i.ua
Три факти про вас:
1. Люблю літературу.
2. Люблю музику.
3. Люблю кіно.
 

Поезія:
* * *

ми все ще живі і так буде недовго
ковтаємо соки цілунків і щастя
голубимо стопами мертву дорогу
аж доки не випаде мертвими впасти
земля поцілує і міцно обніме

ми все ще живі ми голодні і спраглі
тамуємо соками сексу і волі
хвороби психічні і погляди голі
побачити наскрізь раптово забагли
приколи галімі бажання галімі

ми все ще живі і до цього звикаєш
відвикнути важче та це неважливо
бо думка повісилась думка тікає
на річку на озеро просто на пиво
її нам ніяк уже не наздогнати

тому і живемо ефірно-бездумно
ще скляночку соку подайте гітару
я зараз вам пісню веселу ушпарю
підлийте горілки підлию вам суму
не треба ми плати не треба заплати

ми все ще живі і рушаємо далі
коза на шнурочку ми вийшли із дому
і що би там знаючі нам не казали
не треба нічого казати нікому
бо кожен прошарив і пиво і пріму

ми все ще живі і так буде недовго
ковтаємо соки цілунків і щастя
голубимо стопами мертву дорогу
аж доки не випаде мертвими впасти
земля поцілує і міцно обніме

* * *

Я ж про тебе турбуюся – не про себе.
Не хочу тобі завдавати болю,
бо ж, як сховаємось під одну парасолю,
водночас будемо під одним небом,
а цього ж нікому не треба.

Дощ не вічний, злива минає.
Розійдемось, наче земля розходиться,
коли нагрівається, тріскає… Годі!
Не все стоїть на погоді.

Це відмовки і ти розумієш,
коли починаю плести про умовності,
але парасолю тобі залишаю
і знову зникаю,
наче тарган в розколібині.
Ти пурхаєш, як пташка колібрі.

Ти – могутня, літаєш у небі.
Мені лишається лапками перебирати,
ховатись од світла, тебе дратувати…
А дратувати не треба.
Дарую тобі свої ребра!

От, якби ти стала лелекою,
і вхопила мене у свій ніжний дзьобик,
ковтнула… І стало мені би легко,
а тобі – добре.


* * *

Яка-то наївність малята,
Бо наше життя нескінченне!
Ми просто лягаємо спати
Удруге, ушосте, вдесяте,
Та це не запона для Сени.

І фіг! – вже не стати котами.
Гадалося буде так легко?
Від думки? – о’кей. Не від брами!
Ні краплі не буде, ні плями…
Повигорає, бо спека.

Ця річка тече допоки
Є сік, що дзюркоче у неї,
Допоки ще чуються кроки,
Та вже не слова… І спокій!
То буде дрімота Помпеїв?

Це, справді, наївність, кохані.
Нікуди вже не відвертітись.
Воді недалеко до твані.
Це ті ж незугарні старання –
Коли виростають діти.

І, звісно, вгрузають у Сену
Наші прошиті сандалі,
Литки, коліна і стегна…
Водою накрились рамена
До шиї… Аби не далі!

* * *

україно моя новорічна
ти гориш і ялинка палає
стугонять карпати скалічені
а собака на бога лає

затремтіли цурпалки обгризені
начіпляли гірлянд і дощику
вже собака рани зализує
хлепче крові неначе борщику

наче шарфом обвилася прапором
тобі гаряче то є опіки
запікається кров на карпатах
перестали сочитися соки

я вітаю тебе вітчизно
твої шати розбурхані диханням
твої пальці псами зализані
твої рани загоєні лихом

дід мороз у фірмовій куртці
адідас на спині у нього
до молитви складаються руці
а собака скавчить на бога.

* * *

Эта песнь о живых из пустыми глазами
Что шагают макетами Божьих творений
Наколенники носят на бледных коленях
Проходя своей веры начальный экзамен

А когда проникают у церковь святую
Одеваются будто модели разврата
А их мысли неверные тонкой печатью
Заседают у головы темя целуя

Чтобы правду не слушать наушники в уши
А на исповедь повесть слагают сначала
Кабы совесть ничтожная не прокричала
Здравым разумом мучат пустячную душу

Потому что другой уже просто не время
Оттого и глаза как пустырь беспризорный
Для апостолов было бы это позорно
А для них – поцелуи в повинное темя.

* * *

И мать как сожженная церковь
И слезы роняет как время
И лопают струнами нервы
Растянуты звуками теми

Что ныли из глоток печали
Детей умирающих впору
Их выстрелами обвенчали
Во избежанье позора

И глазками кормятся птицы
И телом болтаются черви
Не зная пределов границы
Не ведая срока и меры

А звезды смеются слезами
А мать как сожжена церковь
И были когда-то тузами
Шестерки отчаянной смерти.

* * *

Страна как пятизвездочный бордель
Вожди как беспринципные путаны
И несколько затянутых недель
Ровняются короткими годами

На севере разваленной страны
Где замерла и умерла конечность
А наши городские братаны
Поставить не сумели даже свечку

И пусть за это будет им хвала
Заокеанских колотых растений
Что превращают будничный шалаш
В кирпичные не пробивные стены

Ми засадили ими огород
И вроде все растет как ожидалось
Назад уже не хочется вперед
Идти пока команду не давали.