national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Мені так жаль тих мрій, що не здійснились

ПІБ чи псевдонім: Тимчук Марія
Вік: 20 років
Де живете: село Красноїлля Верховинського  району Івано-Франківської області
Де навчаєтесь чи працюєте: Чернівецький  національний університет імені Юрія  Федьковича
адреса: pRostomaRia@i.ua
Три факти про вас: Пишу вірші і прозу;  захоплююся філософією і психологією;  займаюся танцями.

Поезія:

Мені так жаль…
Мені так жаль тих мрій, що не здійснились,
і днів отих, що кинуті дарма,
сердець, які нікого не любили
і  слів, де правди й щирості нема

Самотніх доль, що так і не з’єднались,
забутих нами істин назавжди,
думок, що неба так і не дістались
і місць, де зникли від життя сліди.

Мені не жаль себе ані краплини,
ані зусиль утрачених моїх,
бо як життя байдужістю відлине –
ото великий для людини гріх...

Я дякую Богу
Я дякую Богу за те, що країна,
в якій я живу і радію й люблю,
це рідна й єдина моя Україна,
із мовою чистою, як з кришталю.

Це юність моя і щасливе майбутнє
і  мирного неба безмежна блакить,
усе найдорожче мені й незабутнє
і пісня, що в серці дзвенить.

Моя Україна –  степи і долини
і  шелест колосся в степу золотім
і та найрідніша до болю стежина,
яка приведе нас у батьківський дім.

І тим я горджусь, що дитина народу,
який не здавався ніколи а бою,
боротимусь завжди за честь і свободу,
бо вірю у себе й державу свою!

Ну хто на питання мені відповість?
Ну хто на питання мені відповість,
що в нашім короткім житті головне?
Та що тут сказати, як кожен лиш гість,
а  вічність земна лиш миттю мине.

А люди пливуть до своїх берегів,
шукають для себе надійний причал,
а човен блука між змарнованих днів
між  мудрих і хибних життєвих начал.

І важко свій хрест на Голгофу нести,
дивитись на спалений рай аж до тла,
та треба у серці своїм зберегти
надії хоч іскру, хоч крихту добра.

На світі цім є незрівнянна краса,
без золота, срібла, прикрас дорогих,
створили красу цю святі небеса,
а ми якнайдалі відходим від них.

Бо ловить земне всіх у сіті міцні,
спокуса сильніша від кожного з нас,
тим часом втікають обманливо дні
і радості промінь  у душах погас.

Вже те головне, що прийшли ми в цей світ,
що люди близькі усміхаються нам,
що сади розквітають і стелиться цвіт,
що зводити можем майбутнього храм

для щастя людського, любові й добра,
для вічного спокою в серці своїм,
для тієї краси, що назавжди жива.
Будуймо цей храм і його бережім!

Батьки
На серці так любо й водночас щемливо,
як мама в дорогу проводить мене,
усміхається щиро, а сльози зрадливо
покотяться так на обличчя сумне.

І батько з любов’ю промовить «щасливо»,
і ще на прощання мене проведе,
і хочеться плакать на своє же диво
від щастя, що рідні так люблять тебе.

І горне до серця рідненька бабуся,
дідусь засмутився на хвилечку знов,
а я в їхні очі розумні дивлюся
і бачу велику, безмежну любов.

І більшого щастя не буду шукати,
на білому світі і так не знайду,
коли усміхаються батько і мати
в дитинства мого дивовижнім саду.

З роками нарешті почнем цінувати,
оте найдорожче,  що маємо ми,
бо  поки старенькі нас будуть чекати.
то  будемо доти на світі дітьми.

                                  Чому відходять люди у  нікуди…
Чому відходять люди у нікуди,
у темну ніч, забуту назавжди…
На світі цьому їх уже не буде,
хіба лише невиразні сліди
від тих життів, що марно ряст топтали,
для інших непомітно відійшли,
сніжинками в історії розтали,
безслідно зникли в сірості імли.
В осінню ніч заснути я не можу,
так жаль людей, що в темряву ідуть…
Та як же їм, скажіть, я допоможу,
як сам для себе кожен вибрав путь?

* * *
Недільний ранок сірий, прохолодний,
висить в повітрі непроглядна мла,
церковні роздаються дзвони
і на душі є трішечки тепла.
А я цей дощ нізащо не забуду -
це неба плач, що 'було  голубе,
а я вже сильна й плакати не буду.
О,  небо, - не підтримаю тебе…

Життя неможливо повернути назад
Життя неможливо вернути назад
і час хоч на мить не зупиниш ніколи,
роки пролітають немов зорепад,
дзвенить їх відлуння багатовікове.

Відходять століття в незвідану даль,
всього, що є в світі торкаються зміни,
одним пірамідам лиш часу не жаль,
чесноти одні не бояться руїни.

Як стерлося «фатум» колись на стіні
в паризькім соборі - притулку нещасних,
так зникнуть життя  людські в маячні,
а промінь надії ніколи не згасне.

На світі всьому наступає кінець,
як немає Содоми, Гоморри й Помпеї,
та вічна любов – почуттям  всім вінець,
тому проживімо  їз нею й для неї!