national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Мої очі знову далекі...

ПІБ чи псевдонім: Білінський Юрій
Вік: 24
Де живете: Ямпіль
Де навчаєтесь чи працюєте: Державний службовець
адреса: literatyra-bilinskiy@ukr.nee-mail
Три факти про вас: Захоплююсь літературою, журналістикою, кіномистецтвом

Поезія:
Вночі.

Як добре, що ми знову разом.
Сьогодні ніч така надворі,
Хоч погуляєм досхочу.
Дивись, які виразні зорі,
Тож завтра бути гарному деньку,
Ніякого тобі дощу...
Хоч, знаєш, байдуже.
Стривай, ходи до мене, обійму.
Страшенно скучив за тобою,
Ти ж знаєш, як тебе люблю,
Ти - найцінніше, що у мене є.
Ось так, лиш тут мені спокійно.
Я так погано там без тебе сплю,
Зовсім паршиво...
Й так постійно.
Що? Ти теж?
Воно й не дивно.
Чому такі холодні твої руки?
Це ж в мене мерзнули весь час, здається?
То певно, любий, від розлуки. -
І сміється.
Ну годі, буде вже тобі.
Усе минеться.
Уже близькі ті дні,
Коли я кину к бісу все
Й до тебе полечу,
Щоб вже ніколи з цих обіймів не пускати.
Себе одній тобі лиш присвячу,
Щоб ми могли спокійно спати.
І щоб усе це було наяву,
Все, що один у ліжку зараз сню...

Cім’я

Сьогодні, врешті, зрозумів –
Пройшов той час,
Що мав пройти,
Час за який мав пронести
Усі надії, сподівання,
Амбіції й переживання
За своє світле майбуття,
Щоб вивести просте рівняння:
Не у положенні твоєму, не в достатку
Заключені всі цінності життя,
А у духовності, в безмежному єднанні
Простому і старому як вода.
І у сліпому намаганні
Чогось твердого досягнути
Не забувай про такі речі вічні, як сім’я.
Якщо ж обділений таким багатством –
Знай, твоя сім’я – Земля!

Мої очі знову далекі

Мої очі знову далекі...
Я не тут -
Я літаю у снах.
В час морозів,
Час літньої спеки
Я у веснах,
Квітучих садах.
У дорозі до місць
Де обличчя нам пестив
Теплий вітер,
Що квітом тим пах
І любов усім світом розносив,
Підібравши на наших устах...

Знов і знов я кажу собі: досить!
Що ж, даремно.
Нема в мені сил
Повернутись у світ, що і досі голосить
За тобою
з дощем,
Що в ту ніч моросив.

Мої очі знову далекі...
Я живий, та в них блиску нема.
І незнаю, чи є ще такі небезпеки
Від яких би
тихенько
здригнулась душа.
Після того, як я усвідомив,
Що нема тебе більше.
Наполегливість

В руках весняний цвіт.
Думки лише про тебе.
Невже це рушив лід?
Невже діждусь від тебе
Посмішки привітної?
Надії, ледь помітної,
На те, що будем разом?

Поцілуй мене.
Й спитай чи я тебе кохаю.
Скажи: я знаю, любий, знаю,
Що полонила твоє серце.
І дякую тобі за наполегливість.

Наполегливість…
Вона відкрила твою душу.
Так, я зізнатись мушу,
Це було не важко.
Я просто дарував ромашки…
Я бачив проблиск світла у твоїх очах.
Я був з тобою в твоїх снах
Завжди. Нажаль,
Так пізно я з’явився у твоїх думках…

Іди! Іди, печаль.
Бо це вже не важливо.
Адже весна ця не остання,
А вогню нашого кохання
Хватило б на віки,
Мій любий, милий,
Мій коханий…

Обійми.
Подихи.
Цілунки.
Тепло кохання –
Від світання до світання.
І кожна ніч немов остання…

****************
Я, як солдат - лиш не солдат.
Я, як монах - лиш не монах.
Я - птах. Тільки не птах,
Бо є у мене дах. І стіни,
Яких уже ніде не дінеш.
Все більше розумію - кам'янію.
Не переплавити уже. Не зміниш.
Проте, міцніючи, все далі скнію
І мрію, інколи, під дощик,
Як підійдеш до мене ти, обіймеш
І скажеш: мій маленький хлопчик,
Я бачу ти вже зрозумів - куди не дійдеш
За'вжди можна озирнутись,
Але, нажаль, ніколи ми не можем повернутись.
Та ти не бійся, до кінця буду з тобою,
Ти лиш продовжуй добротою
Всівати поле голе,
Яке я поливатиму собою.
Воно зійде і навіть кволе
Зростатиме в людських серцях,
В їхніх думках і діях, в почуттях. -
Затихнеш. Пригорну тебе до болю...
Потім проснусь. Відкрию очі й з ними жах.
Більше нема тебе. Нема.
Та й хто ти?
Напроти імені мого так мало "за" -
Все більше й більше "проти"...
Ці ноти, вірю я, ще можна переграти,
Та в царстві темряви так мало світла,
Що маючи його так легко втрапити за грати.
Але хтось має пам'ятати, що у вязницях теж є вікна.
Цього уже не вгамувати.
Тепер я знаю те, що мав би знати.
Все, що лишилося мені - слова,
Які повинен пронести і передати.
Щоб протягнулись руки допомоги,
Немов колосся спіле у жнива,
Щоб були вільними людські дороги,
Щоб відкривалися серця.