national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Навіть хвилина без тебе – І альвеоли судомлять

ПІБ: Попкова Діана
Вік: 25
Де живете: Одеса
Де навчаєтесь чи працюєте: Одеське  обласне державне радіо
адреса: di.piligrim@gmail.com
Три факти про вас: Маю чверть століття у  паспорті,  горде ім'я словесника в дипломі  і журналістське  посвідчення в кишені.  Мешкаю в слові та в радіоефірі.

Поезія:
****************
Одноногий білборд хилиться долі, однооким піратом мружить свій постер; йому в сіру потилицю дмухає вітер - Олє-Лукойє з підрозділу МНС; в прямокутне чоло поцілено гранатою - оголеним дротом (зірваним разком намиста зі стрункої опори ЛЕП). Одноногий білборд висмикнув би із бетону кінцівку свою єдину і пострибав би узвозом донизу... Дмухає ж Олє-Лукойє - і його віко важчає, тихо заплющується, згасивши лампочкову дрібноту підсвітки. Як звуть цього Вітра? де вітроміри? вітролови? вітрозсуви? вітроспини? Вітром - в спини. Навіть залізнокаркасним - не сила стояти на своєму. Мене ж змуровано із суцільних відростків нейронів. Білборд з одною ногою – лелека рівноважний, що в хитавиці вберігає гніздо... ...радіо скрегоче: місцями поривчастий 25 метрів на секунду... Не хочу бути для тебе "місцями". Час. Час викликати налаштувальника: він по струнці з камертоном полагодить апарат серцево-вестибулярний. ******************* Ти перестав бути – Моєю шкідливою звичкою. Рука більш не тягнеться За "найостаннішою сигаретою" – Димка твоїх очей Осідала в легені димом, Нікотиновими смолами Панцерюючи їх у двох черепах; А сталевар-невидимка З м'язів спорудив рейки – Ними вагони болю Стрімко летіли, щойно Нікотин зіниць твоїх Вивітрювався з моєї крові. Ти перестав бути – Моєю шкідливою звичкою, Зовсім непомітно ставши Фізіологічною потребою Дихати: Навіть хвилина без тебе – І альвеоли судомлять. ******************** Знаєш, як важко боротися з линвами, Котрі раменами нас воєдино Зв’язують всупереч простору вигинам, М’язи стираючи з болем до диму? Крок твій праворуч - і тінню услід я, Вже несвідомо, вже майже без кличу... Линви тримають у межах угіддя, Та браконьєри втрапляють зазвичай За мотузяний бар’єр (буцім ґазди), Мов дзвонарі, за краєчки мотузок Смикають, прагнучи линви покрасти, Та позаяк мотузяним союзом Нас обвінчали без нашої згоди, Ми залюбки обміняли б мотузки На офіційну раменну свободу І в протилежні боки…Але –дзуськи! ********************* Коли розстелити простір доріжкою поміж нашими моніторами то вийде чималенький пасок для велета-гуцула він би оперезався ним у два разки поправив кептарик і на радощах замісив би туге тісто аркану землетрусно дихаючи у танці о я покликала би крамаря аби він відчикрижив цей пасок і віддав гуцулу на втіху адже ми із тобою підперезуєм ним виключно тугу ******************** В грудях розлилося море подихи лоскочуть припливами шшшшшумммммм хвилллль Море дихає замість мене і ця штучна вентиляція легеневого узбережжя тримає на цім світі шшшшшумммммм хвилллль не бронхіт не пороки серця море дихає у моїх грудях з дня на день ненастанно і проти волі шшшшшшумммммм хвилллль просто я ненароком забула в альвеоли як сиплять повітря відібрав ти цілунком подих залишивши натомість шшшшшшумммммм хвилллль ********************
Туп-туп-туп
Сонячні зайчики чимчикують в аорті; Механічними іграшками, заведеними на ключ, Ти впускаєш їх у сплетіння моїх судин. Усмішкою самою. Туп-туп-туп З полиска світла їхнє хутро - лоскоче душу; Щулюся всім тілом безперестанку - сміюся, Не в силах сховати променисті сліди Усмішки твоєї. Туп-туп-туп Марафонний біг кровообігу колом Транспортує світло всіма тканинами. Нахапалася в тебе бацил позитиву. Усмішки не вимкни... ********************** Про щастя не говориться вголос, аби турбулентністю слова вимовлено-вихоплено-вихолоненою не порушити його внутрішню хімічну формулу, аби вихор затанцьованого словами повітря не перетворив його на смерч або ж не здмухнув його невагоме тільце з невидимого постаменту свідомості. Про щастя не говориться вголос, аби заздрісні очі доброго люду не сплутали ниток у цім ткацтві, аби жоден добробажалець не брався доторком тестувати його реальність, великодушно трунок вишукуючи, аби ненароком не надламали ревнощами витончений механізм його дзиґаря. Про щастя не говориться вголос - воно не вміщується в словах. Відтак тільки туга і смуток з болем уперемішку навпіл здатні ставати коливаннями звуку на моїх вустах. Я помовчу. Ти ж-бо знаєш: мешкаю в безмірі щастя. Також не дмухай словами: затишно так в цій оселі...