national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

...Нести тебе в собі не сила,- відпусти

 ПІБ чи псевдонім: Сін Семілья 
Вік: 28 років
Де живете: м. Львів
Адреса: zernja@.ua
 
Поезія:
 
Бульба
 
Лице – лиш сутінь у щербатій синій мисці.
Згасає лютий, мов метелики на вітрі.
Тремтить у кухні дикувате жовте світло,
І квітнуть лілії долонь, і жінка чистить
 
Налиту бульбу, що землею терпко пахне.
Хай ніж вигойдує із неї полонези, –
Ця мить красива: овочевий білий безум
злітає вгору, розбивається об кахлі!
 
Ця мить свавільна: чорні тіні заплелися.
Ось – жінка чистить бараболю. Ось – дивіться! –
У візерунку на стіні – брунатне листя,
туге коріння і плоди... Далеко звідси – 
 
І зовсім поруч... В них буяє бараболя
Весільним квітом! В них розгойдується жінка
На каруселі недостиглої любові –
У прірві, темній, як вечірні вікна взимку.
 
Та як же зимно! Світло плаває у мисці,
масне і тепле. Десь отам, в нічному місті,
чи він згадає, як нічник у спальні вимкне,
на споді ліктя золотисту волосинку... 
 
 
Калла
 
Ця жінка розмита, як місяць у вимоклих вікнах.
Їй подих стікає за комір, у мушлі пупка
на мить вибухає і квітне, як гарно він квітне!
Та хто це побачить, бо хто вона, врешті, така?
 
Чи любить вона, чи згадає німотну картинку:
з його потойбіччя до неї злітає рука,
в ній – калла, 
ворожа розбещеність з присмаком жінки.
Він знає той присмак і холод гірського струмка.
 
Їй снився цей голос, що ткав непромовлені сутри.
Холодні коралі півдоторків марились теж.
Тендітна і мудра володарка синього хутра
не виросла з гострих плечей і прозорих одеж.
 
То хай розкривається, жінка – квіткова олія,
чи квітка, олією писана на рукавах.
Хай чує, як в ній наростає дурна алерґія
на калли: на пітьму і білість, і безум єства.
 
Він знає: ця жінка зненавидить квіти намарно.
Він піде. І час їй урветься, неначе струна.
А хтось випадковий казатиме: боже, як гарно
розквітло лице у проваллі нічного вікна. 
 
 
Тернослив
 
Не вір мені, я правди не скажу,
Дрібна галузко, скалко у зап'ясті.
Тремтлива звірина твоєї масті
Три кроки вже ступила за межу.
 
Заходять очі - падаю в траву,
Роз'ятрена, знесилена, провинна.
Впиваються у безборонну спину
Голодні мавки, ніби у живу.
 
Та де їм, де... Я пропаду сама.
Терносливом гіркавим я цвістиму.
Рятуй себе, моя сумна пташино:
Цей цвіт отруйний, в ньому спить зима,
 
Він під пахвою сон мені приніс.
І хто тебе пантрує, хто заводить
У хащу тіла, мов у чорну воду, -
Це все уже наснилося мені.
 
Хмільна і клята у тобі вода.
Той, що у нього руки, ніби гілля,
Нехай тебе спиватиме повільно:
Останню краплю він мені 
відда... 
 
 
Шипшина
 
Ти питала коли починається грудень. Це він.
Замальовуй дерева, їх тіні до ранку розтануть.
Він пустий (ти побачиш),
як тріснутий храмовий дзвін.
Він – усесвіт, який закували у шкіру цигани.
 
Він уміє розкраяти ніч телефонним дзвінком.
І проходить крізь тіло навиліт, лишаючи листя.
Я для нього ніхто. Я його споконвічний закон.
Він почався учора. Молися за нього, молися.
 
Ти питала який він, зумієш пізнати чи ні.
Ти питала чи станеш, як я, річковою водою.
Упізнаєш: в зіницях у нього шипшина і сніг.
Він ескіз, що його у гарячці палитиме Гойя.
 
Білу сукню подай. Я до нього сьогодні піду.
Намасти мені плечі і шию своїми сльозами.
Він полюбить навіки. На чорну-пречорну біду.
Замальовуй його, він розтане до ранку,
розтане. 
 
 
Течія
 
дівчино мідна пусто тобі в очах
як я боюся дівчино не повіриш
погляд оцей то вирій мені чи вирок
очі твої жорстокі байдужі сірі
що в них для мене безум чи може страх
 
водорості волосся твоє плетуть
темні вуста обвітрені чорноплідні
видно тебе у маренні поруч видно
мідні твої обійми як рани мідні
хто мене вирве з тебе неначе з пут
 
дівчино господине страшних казок
хто тебе бачив за ворожінням чорним
хто тебе спалить хто навісну пригорне
йдеш ніби голос ти ніби відчай горлом
а замість слів тече по вустах бузок
 
дівчино дика де твоя течія
стрічку по ній пускатиму у неділю
душу твою прикличу якщо осилю
пустка твоя – то чаша моєї віри
розміром з мене пустка ота твоя 
 
 
Водяна лілія
 
ти мій ти ніби камінь на ногах
у тілові моєму чорний якір
слова твої - гіркі торішні маки
що їх північний вітер колихав
 
вустами обпікаєш а затим
я хвиля що розбилась об каміння
о як тебе благати щоби вийняв
свою отруту з серця бо нести
 
тебе в собі несила
відпусти.