national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Пора вже сльози з лиця змить

ПІБ чи псевдонім: Молодик Олександр Олександрович
Вік: 17
Де живете: Місто Золотоноша Черкаської області
Де навчаєтесь чи працюєте: Закінчив школу
адреса: Hronik@i.ua
Три факти про вас: оптиміст, але часто можу сумувати. Прагну спілкування з новими людьми. Обожнюю творити нове...

Поезія:
Доле моя!
Степи, ліси, неозоре поле –
Ой де ж ти ходиш моя доле?
Чом ще ти не зі мною?
Чом закутана ти пеленою?
Чом кохання від мене ховаєш?
Чому в ліси дрімучі тікаєш?
Навіщо тоді в мене ти є –
Доле моя, моя зміє?
Коли ж мене вже побачила ти,
Навіяла тоді злії думки.
Навіяла тоді муки й страждання
Через любов, через нестримне кохання.
Страждаю тепер через свої мрії,
Через ті нездійсненні події,
Через життя і казку,
Через свою жорстоку поразку.
Чому ж ти невтішна така?
Чому думка від тебе втіка?
І немає сил зупиниться,
Перед тобою, мій милий, розкритись.
Зізнатись про все, зізнатись тобі,
Змусити повірити мені.
Чому ти не віриш, чому уникаєш?
Чому в такий спосіб мене ти караєш?
За що, зрозуміти не можу.
За те, що люблю, чи за те, що тривожу?
І гірко, і боляче. Навіщо ти так?
Губи яскраві, як червоний мак,
Палко й завзято ти цілував!
А як ніжно ти обіймав!
Не забуду ніколи, доле моя,
Там де ти, завжди буду я…

***
Холодні сльози – небо плаче
І посилає біль до нас.
І блискавка, як сміх, неначе
На шмаття хмари рве якраз.
А шибки мокрі, шибки плачуть,
Несуть тугу в широкий світ.
До щастя їм – далеко, значить,
Скував серця холодний лід.
Гроза зрива останнє листя,
Несе в незнану далечінь.
Ми до сонця простягаєм кисті,
Та сонце мертве. О, амінь!
А шибки плачуть, не до сміху.
Сміється осінь дощова.
І вітер виє на потіху,
І стугонить земля стара.

*****
Ти вибрав сам цю дорогу –
По ній пішов ти у життя.
Відкинув ти всю допомогу,
Та чутно лише каяття.
Про те жалкуєш ти, що сталось,
Що не зумів ти зрозуміть.
Не так все відбулося, як гадалось,
Пора вже сльози з лиця змить.
Ти вибрав сам дорогу цю без мене
І пішов стежиною ти зла.
Та пам’ять помаленьку лине
Й несе до мене крихту ту добра.
Забувши страх пішов в життя,
Дорогу вибрав ти не ту.
І в сутінках сліпий як, навмання
Шукаєш вихід, щоб покинуть темноту.

***
Як сніг падає на обличчя
І про грозу марить світанок,
Я вийду на чорне узбіччя,
Де зустріну останній свій ранок.
Я не благатиму про допомогу
І не молитиму про співчуття.
Я боса піду в далеку дорогу,
В пилюці босоніж по мимо життя.
Хай позад мене встає курява,
Застилає усім навкруг очі.
Бо душа ж бо ще бойова
І відбитися хватить їй мочі…

Мальви
Мальви білі за вікном
Вмиваються твоїм теплом.
І колишуться на вітрі
Дві хатини мені рідні.
Дві руїни від дитинства,
Гуси білі материнства.
Прилетіли до хатини
До рідненької купини.
Зажурилися вони і заплакали,
Про лихую долю забалакали.
Віднесли їх плач до мене,
Ой, ти мальво біля хати, та й зелена.
Як в дитинстві то бувало,
Серце в думи поринало.
І неслося в далечінь.
Хату ж рідну не покинь.
І домівку, і батьків,
Що ховали від вітрів.
Й мальву білу за вікном,
А дитинство стало сном.

***
В моїй душі розкидані слова,
В моєму серці бій курантів.
І мов покинута я чорная вдова,
Лежу у ніг розтоптана атлантів.
Слова, то вітер, дзвін в ушах,
Що розбиває скло як лід.
Розбилась й я в сумних дощах,
А на чолі холодний піт.
Мої слова, то викрик в пустоту,
Лунає ехом в передмісті.
Я загубила річ оту
Десь в жовтневому зогнившім листі.
В моїй душі розкидані діла,
А в пам’яті зринають дати.
Як на війні скривавлені тіла,
Мої всі вчинки, то залізні грати.