national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Пробудження стало початком фіналу

ПІБ чи псевдонім: Біленко Дарія
Вік: 21
Де живете: Київ
Де навчаєтесь чи працюєте: арт-центр  сучасного мистецтва
адреса: dariabilenko@gmail.com
Три факти про вас:
слухаю серце.
дарую радість.
надихаюсь людьми та сонцем.

Поезія:
Відстань

Боюсь тепер, хоч і не зовсім,
воно того не варте досі –
тендітна сповідь скарги враз
запорошила мрію нам
Стихаю вдосвіта,
адже нема супротиву
перед буденним досвідом,
аби згубити двома кроками
зневірено-розгорнуті серця,
які свободою назавжди
полонилися із рук митця
Ламаю день
на криг шматки,
шукаю сенс
у слові «Ти»
Далеких хвиль відлуння снів
пронизує життя митців.
І дотепер:
по різні сторони речей
шукаю слів, щоб сповісти,
коли спитаєш знову ти
Отруєний буденним плином стан
планує вразити фінал –
зробити успіх не нараз,
а лиш тоді, коли настане слушний час
Речей важливість тане зовсім,
коли угледіти вдається кроки
назустріч непомірним снам,
що перестали вже
трансформувати ідеал
Навіжена прологість
не дає мені згоди на те,
аби спокій загорнути в футляр,
аби мати, хоч деколи,
небайдужий профайл
Розгорнуті крила,
наче сині вітрила
поринають в обман,
малюючи новий
чуттєвості клан
 
Простягнувши свій погляд
за обрій думок
я вловила молекули
дрібних струн із чуток,
затуливши собою поранений жаль,
що ритмічно за серце вирівнює такт
Очі-море згубили буття:
я не мала цей план –
записати в актив почуття;
я не мала кохати/страждати;
я не вміла тобою життя розпочати;
я лиш знала: малюнок-сценарій
має рису зарано не знати,
коли ж буденності фінал
доведеться враз переписати нам
Вирівнюючи день,
поглинаючи час,
ми стоїмо на початку,
не озираючись назад.
Прихопивши улюблені стани речей,
позабувши про відблиск холодних очей.
Лиш поглянувши стиха
на прибережні води,
що омивали ще вчора
дві бентежні самотності.
Не вистачить, може,
часу на останнє –
на те, що в сценарії
має назву «прощання».
Із днем, яким живем,
куди не повернемось,
зробивши крок уперед,
прочитавши по вустам: forever
 
 
 
 
 
 

Рідина
Визнання
тепер так схоже
на келих вина,
на його половину –
провину перед тим,
хто ані краплі не винен
Помірна нудота
сполохала страх.
Нестерпна прологість
в твоїх незабутніх очах
Спроможність застигла
нас у дорозі,
на шляху до вічних снів,
на мапі спільної уяви
Пробудження стало
початком фіналу,
як квітка, що жалить,
як день, що згасає
Я не збагну нічого доти,
допоки зможу бачить очі
напроти себе, поряд із днем,
що має життя,
що Сьогоденням ми звем
Малюю відчуття
пером ніжних спогадів.
Пишу те, що є
кулькою різнобарвних здогадок
А відчуття не втомлюють –
вони полонять
розум вірних прикмет,
зовні схожих на жаль
Вони йдуть тим шляхом,
де немає дороги:
хочуть вдать почуття,
та не сховать їм тривоги
Через думку просочене слово одне
воно знає резон, хоч позабуло про end.
Фальшива вигадка породила прикмету,
почуття уже є, лиш мають довести  причетність (…до нашого его)
 
Полум’я згасне,
вогонь догорить,
вічність попелом стане,
лиш залишиться мить
А ми залишимось з тобою –
нас у кімнаті тільки двоє,
навколо безліч «важливих» речей,
одягнутих в сповідь нещирих людей,
а зовні – печаль/нерішучість/і жаль,
всередині ж – сонце/бажання/пекельне  вагання
Залиш мені час –
він мені допоможе.
Зітре все, що є,
чого нема – заморозить
Час позбавить кутків
мої чуттєві губи,
аби усміхатись змогла,
лиш ухопивши ілюзію
Зачепи мої струни,
вони повільно горять,
тліють в полум’ї мрії
граючи акордами вагань
Повільно лине
у погляді сумління.
До серця перебралась
частка ослаблої сили
Душа лишилась
вірна мрії –
весні, де все, що є:
(без сумління)
непідробність вічного стимулу
Зіграй мені на серця нотах.
Чи просто підіграй акорд.
Ти можеш.
Я знаю те, бо встигла
спіймать мелодій тихий усміх,
який вже ритмом стиха став
Зведи лиш міст,
не закликаю,
бо маю попит на гуманність
(так сподіваюсь)
 
Ловлю ритмічно
погляду бажання.
Все чую
без слів лише – очами.
І не нагадуй. Я знаю.
(погляд/дотик/мовчання)
А хочеш – нагадай.
Ти також пам’ятаєш
(лише не натякай, благаю)
Я ж бо відчуваю.
Ловлю кохання – і в тебе поринаю.
Ти знаєш…
 
трипТИх
Моє сонце – всередині тебе
Моя сповідь – тобою залежність
Моє серце – твоя віра в безмежність
Випадок
Доля
Відвертість
Моя любов сполохала очі
Моє буття зацікавило осінь
Твої слова спіймали почерк
Слова
Інакші
Споміж літер
Моя бентежність – твій обман
Моя обережність – лиш гра уяв
Моя залежність – ти. Три крапки. Done.
Замало
Часу
Фінал
Мій погляд – ти напроти
Твій дотик – відчуваю досі
Мій біль – уяви замкнутий супротив
Малюю
Пишу
Ти віриш. Я чую
Моя воля скинула крила
Мої слова тебе полинили
Моя мова залежність згубила
Зима
Запорошила
Мрію
Мій сон розмито рідиною літер,
Що бачу од часу до часу без змін я
Компас відчуттів
Подих вітрил
Картина сумлінь
Триптих
Я не вмію
Не мати чуттів
 
 

Ч/арівне Б/уття
Намалюй мені сповідь:
тихим шелестом ночі,
голосом стрімкого дня
того, що знає як тримати
в полоні досвіду моє життя.
Намалюй мій улюблений колір:
запозич трохи більше, ніж вчора
відблиску лихого шансу,
різнобарвного мотлоху щастя,
незалежного звону мовчання.
Намалюй те барвисте свавілля,
що не вміє інакшого стилю
задавати своїм почуттям –
ця нестерпно-важлива, як завжди,
невибаглива правда життя –
мрія нашого стрімкого дня.
Намалюй мені почерком ночі
той малюнок, що завше шепочеш –
ті три слова, що на твоїх вустах
ламають мій спокійний стан,
коли зриваються униз
і тихо голосом твоїм звучать.
Намалюй мені хвилі мовчання.
Океан почуттів вабить за обрій бажання.
Захід сонця гартує наші вагання.
Хвилі мовчки доносять звук сподівання.
Намалюй мій портрет.
Захопи свій мольберт
і накресли малюнок –
ніжний красивий візерунок,
схожий, місцями, на оригінал.
Намалюй мені щастя:
пензлем звабливої фарби,
стержнем щирої клятви,
пером здійснених сподівань.
Намалюй.
І залиш на порозі
ті вірні слова,
що я буду не в змозі
прочитати без сліз.

Намалюй нам життя.
Запізнившись на потяг вороття,
де залишимо минулого буття.
Намалюй його стрімко,
так як вмієш летіти.
Намалюй без вагань,
так як маєш любити.
Намалюй різнобарв’ям,
так як вміли мовчати.
Намалюй різні грані,
бо в нас є такі самі.
Намалюй його вміло,
точно так як робили
ми обоє зусилля
розгорнуть наші крила.
Тож, малюй усе, що відчуваєш.
А я так само стану писати.
Бо не зможемо жити скраданням
у полоні однорідно-творчого кохання.
 
 
 

Хоуп
Охоче пишемо листи,
ховаючи, згортаючи кутки,
куди загортуєм ми власні «я»,
коли пишучи, підкладаєм під них
ми фаворні книжки
За власним почерком
вдалось угледіти нам очерки
минулих, нетужливих днів,
які згадати важчає щоразу їх мені
Тим часом вже
поза небесним схилом
намалювалася велика злива –
мені її не наздогнать
Не додивляючись до вічних символів
мимоволі скинули ми
кайдани незнайдених чуттів,
загублених у натовпі незрозумілих слів
Забуваємо досвід,
замуровуєм сповідь –
вона знадобиться,
одначе (думаю) уже натомість чогось
Ще не зовсім помітна
недратівлива привітність –
вона досі викликає сміх,
не розуміючи майбутніх снів
Дивакуваті ігри
помірне зайняли вже місце
у розпорошеній мозаїці чуттів –
їх там не місце, бо ти і є моя
(надію маю – не шкідлива) звичка
І що робитимеш тепер?
Найриторичніше з питань
усіх останніх
(перейменованих на «зайвих»)
прожитих днів
Не ставити питань –
по-перше, маю.
По-друге, дати перший шанс
собі, як способу порятувати
(іще) не розфарбовані картки
з колоди буденних п’янких відчуттів.
По-третє, не знаю,
четвертого – не пам’ятаю.
Не вигадала, не знайшла,
не захотіла, не згадала.
Бо те, що вабило
раніше звала: «як це мило»,
а тепер іронічно згадала-схопила
репліки того не зовсім і фіналу,
а ймовірніше  - старту
мовчазного роману,
який охрестила таким,
бо мала на те 100% причину,
якою був ти:
мовчазний, проникливий,
далеко-іронічний,
невимушено-прозаїчний
Ти залишив надію
для мрійливої мети.
намалював малюнок,
яким стали ми
Тому що так вже мало бути.
Хоч декому цього повік і не збагнути.
Хоча, навіщо ж тоді бути,
такими як ми є:
відвертими, незрозумілими,
мрійливими,
помірно-розгорнутими,
непомітно-зарозумілими.
Для того, аби жити – аби любити:
життя і того,
хто називає тебе сенсом
нескінченно-спільного буття
 
 
 
 
 
 
 
АЛЬТЕРйогоЕГО
Мені була потрібна мить
[стороннім заборонений вхід]
Я малювала перспективу
[твоя рука сковзнула по моїм колінам]
Я знала про щось, та не відчувала Звідки
[я мала не намір, це було б так не хитро]
Ти розумів мене, а може просто хотів
[я тліла бажанням, та лиш тягнула мить]
Відпускала надію
[знала, що це вірно лише наполовину]
Бачу той погляд і зараз
[ти випромінював радість і жвавість]
Хвилина тягнулась годинами часом
[я так хотіла. ти мені це пробачив]
Зроби мені ласку – відкрий ті дверцята
Я мала б і знати, та чи воно того варте?
Невже ти не бачиш, що можна відчути –
відкрить парашути, пірнути, стрибнути,
а потім утнути усе, що захочем.
Поринути в осінь, спалити мости,
побудувать нові незвідані світи.
Так, пробач, забула.
Якщо в двох словах, все просто –
я не відчула.
Побачила, осягнула, зрозуміла
[полюбити забула]
Зламала дверцята, не підібравши ключей,
зчинила розподіл спільних речей.
Почула, та знову не відчула.
Я поряд. Я не твоя. Я знову шукаю.
[блукаю, гортаю, ламаю, чекаю]
Стражданнями плачуть очі мої,
та то вже не я,
це ти – цілунки твої.
Вони вже зайві. Я про слова.
Вони нецікаві, хоч я теж не права.
Бувало – горіли. Бувало – хололи.
Дивились і знали – це не остання розмова.
А я дивитимусь як вперше.
Ти ж знайдеш питання,
хоч відповідь мою тобі не врятувать,
вона ж бо не остання!
Ми не врятуємо уже нічого
[це зерня пусте, занедбане й незнане  (обома)]
Лиш те, що є ми одягнем в покрови,
а потім роздягнемо:
очами, словом, доторком і станом,
в якому ми живем, який ми відчуваєм.
І будем дихати бажанням,
і будем жити подвійним стражданням,
забувши про світ – згадавши про нас.
Задмухни цю свічку. Повір мені – вже час!