national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

серце, хоча й небезпеки, та все-таки – пасок

ПІБ чи псевдонім: Катя ЛуганськаКатя Луганская
Вік: 17 років
Де живете: Київ
Де навчаєтесь чи працюєте: Київський національний торговельно-економічний університет
адреса: morella14@ukr.net
Три факти про вас:
І місце в номінації «Творчість дітей» на Всеукраїнському літературному фестивалі «Просто так»-2009.
І місце в номінації «Гости из будущего» на конкурсі пам’яті Л. Кисельова «Начальная пора» у рамках міжнародного поетичного фестивалю «Каштановый дом»-2010.
Лауреатка «Неосфери»-2010.

Поезія:
серце, хоча й небезпеки, та все-таки – пасок

* * *
...І якщо в людині насправді є стрижень якийсь,
чи вісь,
чи, приміром, колона, чи спиця,
то серце – пульсуюча крапка червона над "і",
зерносховище всіх непророщених ще надій,
кладовище білих коней і їхніх віщих князів та принців;
серце твоє – то непотрібом повна комора.
Серце твоє – то келих, що повний по вінця
схвильованим, спіненим морем,
яке, мов Саргасове,
без берегів,
а в нім маневрують кити бажань, і дрібний планктон твоїх принципів,
і підводні човни невідомих богів –
тижні, місяці й рóки в тісних чотирьох твоїх течіях.
І якщо насправді час – це лише божевільний болід,
то серце, хоча й небезпеки, та все-таки – пасок,
і коли ти з розгону врізаєшся в цей телефонний вечір,
то не вмираєш, хоча, все що може боліти в тобі – болить.

* * *

Цікаво, ти знаєш, ти знаєш, чи ні,
що шматочки моєї любові,
моєї ніжності до тебе
знаходять закляклими в бурштині
сотні мільйонів років тому?
Що в найстаршої секвої
на зрізі менше річних кілець,
ніж у наймолодшого неба
і найбезсоннішого з сердець,
бо день – за рік, а ніч – за два?
І що найдовша зі злітних смуг
коротша за будь-яку відстань між нами,
за відстань між змістами і словами?
Що все найкраще лишилось з тобою,
а зі мною – самі слова?
Що кожен куб – це, насправді, куля?
Цікаво – чи інколи ти жалкуєш,
чи тобі бодай трішки страшно
від того, що – допоки ти Там,
допоки ти у своїй Меланхолії –
поруч зі мною ніхто не курить,
і Смуток мій з моєю Журбою
демонтують трамвайні колії
між світами та душами нашими?..
А в тебе
ніколи
ніяких
питань.

* * *
Якщо нас залишать удвох, Трістане,
між нами треба покласти бомбу
ядерну,
поставити Кордильєри чи Анди –
тоді є шанс, що це дійсно стане
бодай на годину
нам на заваді.

Клітини мого
відділу кардіо
тобі зараховують комбо
подвійне,
бо ти не просто не брешеш, ти кажеш правду
й уточнюєш:
– Скільки людей – стільки опіній, –
а голос твій – мед дев'ятсот дев'яносто дев'ятої
проби.

Я – як і кожна дівчинка – паличка в оці у Бога:
чутливість до темряви – це робота,
що вдало дублює улюблене хобі;
ти, як і слід чоловікові, там же
працюєш, але на посаді колби
і з висоти свого зросту
і стажу
кажеш:
– Тут-бо не схвалюють втеч,
і велике щастя – отак мати змогу
лежати поруч, як шпроти
майже,
якщо не зважати
на гострий цей меч.

* * *
ти знаєш про самотність те
що вона дозволяє про себе знати
для тебе самотність цитата з едему
у тому сенсі цитата
що поки не весь текст
для тебе самотність сприймати
світ як аркуш із зошита вирваний
списаний аурами й кармами
а кров і м'ясо свої як об'ємну
червону лінію
а душу як береги незасмічені марними
спробами залишити по собі слід
одразу на всіх дорогах
і бездоріжжях
у них до снігу й до ноосфери один підхід
але вона в цьому відношенні радше лід
або витримала або не
або взагалі розтанула й тоді армагедон
або ось так або взагалі без відбитків
і те що чутиме електрон
в останньому атомі гідрогена
який немовби сніжинка у квітень
вічність падатиме в геєну
це й буде самотність і в мене на неї абонемент
знання про те що буває сторге
гранична ніжність
яку ні з ким не хочеш ділити

* * *
наразі щодня
куди б я не йшла
я з собою беру своє тіло
як парасольку властиво
у формі жень
шеню чи мандра
гори
береженого бог береже
говорять
страхуюся
щоб усі ці осінні зливи
відсутність і надмір торкань
пестощі та побої
зустрічі з ним і з тобою
оминали мою душу

це легше ніж у скафандрі
це просторіше ніж у мушлі
це значить коли не спиться
коли майбутнє не гуглиться
можна лишити тіло в автобусі
у макдональдсі
у cувенірній крамниці
у душі
чи у чиїхось руках
і купити собі нове
де нерви міцініші та спиці
зі сталі

любиш мою парасольку люби й мене
саме так це робиться
в ідеалі

* * *
Не виходь із дому, мій друже-емпате,
сиди вдома.
У цьому суспільстві кожен четвертий – донор
з універсальною групою муки;
незчуєшся, як трансплантують дзиґу
у груди твої з незнайомих грудей,
а ти ще й потиснеш із вдячністю руку.
І якщо власний біль – це найглибша шахта,
то біль чужий – свердловина бездонна,
непередбачувана й невичерпна,
і якщо ти затулиш вуха –
тобі пояснять на мигах.
І якщо вже в кіно у космосі ширяться звуки,
треба зняти фільм, у якому туга
абсолютно не шириться поміж людей,
і милосердя не терпне
глибоко в надрах легень,
і нема примусової пересадки легенд
із чужих Трансильваній у цнотливі твої Карпати,
і кров уночі зненацька не стигне.
Я співчуваю тобі, мій друже-емпате.