national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Це місто скалить зуби, як звірюка

ПІБ чи псевдонім: Ірина Вівчар
Вік: 17
Де живете: кочую між Франківськом і  Чернівцями)
Де навчаєтесь чи працюєте: ЧНУ  ім.Ю.Федьковича
адреса: iryna_vivchar@mail.ru
Три факти про вас:
-Вчусь на журналіста і хочу реалізувати  себе у журналістиці,
-люблю читати, поезію-особливо,
-пишу дуже рідко, і це приносить мені  справді щастя)

Поезія:
АнтиСорбона

Сьогодні було відкрите вікно і вітер.
Сьогодні тремтіли пальці кусала губи
Лежала клубочком  час ще ніщо не витер
Ходила писала шукала щось у ютубі
Збирала черешні – і день такий монотонний
Намисто із ягід - червоні важкі краплини
Її одинадцятий з мріями про Сорбону
і перший-останній  із мріями про дитину.

 

вдома.брут.
Захоплюєш штурмом  усі мої вихідні.
Цілую, сміюся, танцюю паду   й те де.
Я знаю, малий,   не підеш нікуди, ні.
Сусідів побудиш і зробиш мені лате.

Хай мама у двері, хай дощ у вікно, нехай.
Уперті і злі ми зустрінем хоч армагедон.
Цукерки в тарілці. Яку тобі? Вибирай.
І кава без цукру, закінчився, ну, пардон.

Вампіром у руку.  Тут  вена, подайте джгут.
Губами припав - хороша, мабуть, на смак.
Це дихання в шию. Я знаю, мій любий брут
Я знаю, не кинеш.  Нині. А завтра – так.

 

 

 

Ода холодильнику)
Веселиш  наше серце  змолоду,
Коли  гине воно в депресії.
Ти рятуєш від смутку й голоду,
Від агонії і агресії.

Хоч не здатний до аналітики,
Відчуваєш, коли тривожуся.
Я куплю тобі ще магнітиків,
Лиш будь ласка, не розморожуйся.

Сенс життя для мого животика,
Та  і  мозок тобою тішиться.
Ти теплієш від моїх дотиків,
Уночі  так  бадьоро світишся.

О величний! Ти чудо техніки!
Ти вражаєш умами дивними!
Що би там не казали скептики,
Ми  як мухи без тебе вимремо.

Тобі мало поставить пам’ятник.
Тобі  мало  цих строф невартісних.
Ти наш ідол, кумир і праведник.
Будь же повним завжди і радісним!

 

хірург
Бо у тебе – завжди лиш козирі
Синя кров у гарячих  венах.
Я під скальпелем твого розуму,
під прицілом очей зелених.

В тебе й мати - немов поезія
В тебе руки міцні, як грати.
Під наркозом завжди у стресі я.
В’юсь ліаною, ноги з вати.

Чи пороблено, чи наврочено –
Причаровано немедично.
Заглядаєш очима збочено.
Ну у нутрощі вже практично.

Вірний песик? – та це утопія.
Це брехня, твій рекламний ролик.
Хочу ліків твоїх, як опію.
І на твій хірургічний столик.

 

 

декаданс
Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.

Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.

Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.

Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і  вжахнешся собою.

 

 

місто
Це місто скалить зуби, як звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої плаcтмаси.

Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.

Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго  памятають всі образи.

Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

 

 

 

Втрата

Жив їжак в сусіда у стодолі,
Приходив попити молока.
Пролізав крізь дірки в частоколі,
Теплим писком ліз до мисника.

Звали його, певно, Афанасій.
Мав він, люди кажуть, 5 синів.
Приносив нам яблука на Спаса,
Пив із миски і додому брів.

Трохи лисий – голок небагато,
Та у ногу кілька раз попав.
Піднімав очиці винувато,
Лапками  на місці тупцював.

В час, коли співала осінь «гірко»,
Зрозумів, пора йому у рай.
Стало в коло їжачків п*ятірко
Щось пищали, певно, «не вмирай».