national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Ця охра сподівається не вмерти

ПІБ чи псевдонім: Гузій Марія Романівна
Вік: 20
Де живете: Львівська обл.,Миколаївський р-н, с.Розвадів
Де навчаєтесь чи працюєте: Закінчила Бакалаврат Львівського державного університету внутрішніх справ
адреса: marichkag@mail.ru
Три факти про вас:
1.Окутана димом
2.Мрійливо-сентиментально-меланхолічна
3.Сповнена емоціями всіх полярностей

Поезія:
Коли мені забракне враз повітря,
Щоб видихнути в повні груди,
Я, мабуть, залишусь сама собою,
Й не буду більш брутальною повсюди.

Коли мені у руки впаде сонце,
Не буду хизуватися між люди,
А просто так пройдуся з ним у собі
І відпущу у небо, в свої блуди.

Коли осяде мул тяжкий на серці,
Не стану очищатися рукою,
А сяду на каміннях прибережних,
Й задумаюся в тихий шум прибою…

...
Зникають тіні в сутінках вечірніх.
Їх не спіймати поглядом очей,
Загадкою вдивляються у дійсність
На світ придуманих людиною речей.

Не вірити б, не чути, не блукати,
І не знаходити: розкинути й піти.
Та середина прагне щиро поєднати
Ці невимовно різні два світи.

Бажання тиші і нестримні звуки
Ще рвуться на дорогу до пуття,
Розмотують клуби старої муки,
Вкидаючи у полум`я сміття.

Це боротьба з собою неймовірна,
І лабіринти пошуку, слова.
З вікна потягує теплом чарівно…
Це знаки долі, знаки з майбуття…

...
Мій дім ще дихає бажанням перемоги,
У ньому я – нестримна і така,
Що бавиться з повітрям світанковим,
Налитим силою мого єства.
Над ранок, ще не пивши соку
Не прийде й не поглине балаган
Чекання, спокою, тремтіння повного,
Що наповняє творчості моєї дзбан.
Я на порозі щастя невгамовного
Незлічені шукаю острови,
Які пливуть без пауз над озерцями
Моєї вічності, моєї німоти.
Вдихаю ці незрозумілі запахи,
Кидаюся у них, вбираю все,
Іду, біжу, до долі повертаюся,
Не розуміючи, що сходить сонце вже…

...
Пам`яті Вінсента Ван Гога

Перед тобою, наче перед Богом,
Твої мазки – блаженні почуття,
З тобою б народитись знову ,
І малювати, поки є життя.

Ти просто був, ти просто відчувався,
Не вимагав, не мислив, не благав,
Ти тільки дару назавжди віддався,
На полотні закарбував буття.

Забута постать в полі ще мандрує,
Ці зверхні погляди тобі не для тепла,
Вони чомусь не бачили сваволі
Твоїх поривів, манії чуття.

Твій дух панує досі незборимий,
Тут чую твій гарячий жар,
Тут переношу образи з картини
Оцих природностей запал.

І більше не хотів нічого,
Лиш просто жити, бачити, могти,
І прокладати щось таке одвічне
На фоні правди, трепету краси.

Тут незрівнянність, тут твоя спокуса,
І прагнення лишитись навіки,
Зросити все проміннями жагучими
І цими непомітними людьми.

О, заспівають ще тобі сонети
Під відголос твоїх зривань,
Під силу, що не вмре, не скресне,
Простягнуть душі спраглості бажань.

...
Ця охра сподівається не вмерти,
І я їй вірю, так нещадно вірю,
Вона не стихне, не змарніє вічна,
Не розлетиться попелом надмірним.

Брунатність тужить з нею, кличе,
Запам"ятовує всі порухи тепла,
Вони у поєднанні, мов симфонія,
З поразкою хтось просто омина.

Отут остання чиста філігрань,
Яка спокуслива, і водночас зрадлива...
Та неможливо випити увесь шампань,
Що розливається з невпинністю красиво.

Замаскувались, вкрились ніжно тінню,
І непорушністю, коловоротом дна,
І все ж — безмежністю, таки — бежмежністю,
Вона — одна, табу — життя.

...
Я намалюю тобі квіти,
Які захочуть лиш зронити
Одну безжалісну сльозу
І зрозуміти, що налиті
Світанком щедрим, силою вогню.
Вони захочуть лиш тобі сказати
Про день, про вічне майбуття,
Про крила ангелів й забрати
Те, що потрібне їм в життя.
Послухай їхній голос –
Правдивий, чесний, радісний,
Прислухайся до шепоту весни,
І не дивуй своїми ти образами,
А розтопися у піні надій, що ти
Боявся їх зронити у колодязі,
Який не прийме мрій твоїх і снів.
Нехай так буде, будь своїм невільником,
І засинай під шум води в прибій

...

Морська глибінь, напевно,
Марить мілиною, а ягода –
Зимовим днем, хоч це – погибель,
смерть; ти хочеш юності, а я – спокою,
Ти хочеш кращості, я – на рожен.
Брутальність ця нечиста є, фатальна,
Із золотом, намистом, без кінця,
Вона сліпа й дурна й не бачить світла,
Що осіває променем до дна.
Залились вікна потом не від втоми,
Від страху це, мабуть, від відчуттів,
Замаскувались в просторі сирому,
Навіки розчинилися в пітьмі.
Я крадькома шукаю берега німого,
Не скаже правди і не скаже він брехні,
Лиш помахає вправно головою,
Й сховається в безмежній пустоті

...

Я не сказала ще Шекспіру:«О, прощайте!»,
Я не закінчила своєї проповіді тут,
Я лиш згорнула у сувій прощальний
Те, що не звідав праведний мій труд.

Я розпиналась перед ним тихенько, плавно,
Щоб висловити дійсність немалу,
Щоби колись, можливо, ще дізнатись
Хто ходить на проламанім крилу.

Моя абазія не всім іще відкрита:
Хтось думає, що це спросоння я,
А все ж таки, все правильно робити
Не схочу і піду лиш навмання.

Де мій комфорт – мені одній відомо,
І летаргічний сон так манить раз у раз,
Пройтися з легкістю і сподіванням повним
Захоче тихий внутрішній наказ.

У когось, може, справжня паранойя,
Та я – не те, у мене щось не так:
Воно яскраве світло, що з метою
Іде, простує і зриває дах