national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Усе почається з погляду...

 ПІБ чи псевдонім: Наталія Дьомова
Вік: 26років
Де живете: м. Львів
Поезія:
***
Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.
Це спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.
Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.
І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

***
Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер – це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п`єдесталі
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.
А воно десь чекає далі.

***
На дві адреси – жодної домівки,
І дві дороги – кожні вихідні.
Ти подаєш під церквою дрібні,
Як відкупні.
Для райської долівки.
Твій спокій – сплав титану. Не розбити.
Ти стільки бачиш і спокійно спиш.
Цей білий сніг – знецінений гашиш.
Коли немає з ким поговорити,
То ти із ним спокійно помовчиш,
І можна жити.
Ви із Богом квити.

***
Полонію-друже, о мудрий Полонію мій,
Верблюди і ласки давно відлетіли за обрій –
а отже, у вирій.
Ці вияви ласки так само нав`язливо добрі,
як ви у посвяченій вірі,
що треба хилитися, треба шукати нагоди.
І всім говорити: я згоден – я згоден – я згоден.
Полонію-друже, зі всіх добровільних в`язниць
у нас залишаються ґрати.
Ви вибрали ту, що примушує падати ниць.
Я вибрав інакшу, яку необхідно зіграти.
Ступаю на звичну ролю:
я грав про Гонзаго, королю.

***
І човниковий біг, і човниковий шал,
і човниковий полумінь застуди.
Носити у собі охлялого вірша,
коли дорога прагне амплітуди,
коли гемоглобінова іржа
лягає на потрісканого рота,
коли тебе виводить під ворота
своя – чи то позичена – душа.
І залиша…
Нема куди, нема куди – до кого.
До дна напившись подиху глевкого,
надихавшись холодної води
ти їй киваєш: ну тоді веди.
І залиша...
І залишається така дрібнота
ступити у прочинені ворота.

***
Усе починається з погляду – тільки дивись:
осипаються стіни.
І пам`ять вертається вершником без голови.
І тане минуле, неначе земля Палестини,
неначе меди пахлави.
Латина дзвенить, наче мідь – і солодкі, як мід
ілюзії часу із золота, значень і миру.
І втрачений рай або край – це той самий бромід,
і втрачені гасла продовжують слати кумиру
з далеких печер-пірамід.
І голос, неначе латунь, оголошує суть:
коли донесуть, то тримайся того, що простіше.
І тане минуле крізь решето в білу росу,
і я, перейшовши потому печаль і грозу,
ні ч?рта таки не мудріша.
Минуле – минулому. Все починається знов.
І пам`ять стирається, тільки ще хочеться знати:
чи можна почати те ж саме із тих же основ
і як себе знову у тому, що буде – впізнати.