national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

А він дивак - він міряв шлях до неба

ПІБ чи псевдонім: Катерина Тихонова
Вік: 28 років
Де живете: Львівщина
Де навчаєтесь чи працюєте: Журналіст -еколог
адреса: t-ket@bigmir.net
Три факти про вас:
Люблю людей, попри те, що вони різні; вчуся прощати, попри те, що іноді дуже боляче від вчинків тих, хто оточує; вірю в те, що кожен з нас може змінювати світ на краще!
Не потрібно споглядати за життям - його потрібно ЖИТИ!!!
Мені жаль тих людей, які постійно одягнуті у маски - вони забувають свою справжність...


Поезія:

Розмова на двох

ПАН
Мила панно, здрастуйте! Сьогодні
Ви такі окрилено-бентежні.
Та в любові всі такі беззбройні,
У любові всі такі безмежні.

Мила панно, звольте запитати,
Чи думки сягали вище й вище?
(Зовсім не шукаю компромату,
Просто у саду розквітли вишні)…

ПАННА
Я б Вам сказала, пане мій. Та ні.
Я промовчу. Як завжди. Так, як завжди.
Бо Ваші очі знов такі сумні,
Вони не стерплять ні брехні, ні правди.
Вони не стерплять вічності розлук,
Грядущих війн і пострілів у тіло,
Вони бояться білосніжних рук,
Які серця виймають відболілі.
Вони бояться… Ні! Стривайте! Ні!
Мій пане, хочу Вам сказати слово –
Згадайте, Ви наснилися мені
У тремності наївної любові.
Навіщо ж так? Навіщо знов мечі? –
На них ми битись зовсім не готові.
Ви краще станьте місяцем вночі.
Чи може?.. Ні! Не треба тільки знову
Щось шепотіти в тихість вечорів,
Шукати нот у дзенькоті бокалів.
Мій пане, навіть, вовк сумний волів
Убити світ своїм нічним вокалом.
Хоча до цього… Чом Ви мовчите?
Чим можу Вас утішити, скажіте?
А за вікном мете, мете, мете…
На чорну землю білосніжним квітом.

ПАННА
Солодко пахнуть лілії
Терпне, мій пане, вечір,
Білою піною, білою
Хмара – на дерева плечі.
Мовчки сідає втомлена,
Денним походом пішим,
Пане мій, стільки віршів
В полі літають з метеликом…
Стільки, мій пане, солоду,
Стільки тремтінь сердечних
Спалюють книги у печі.
Зорі вмирають замолоду,
Падають в серпень, мій пане,
І голосні цигани
Кидають карт колоду,
Долю ворушать вилами,
Щастя крейдою пишуть,
Просто слухають тишу…
(Пізно, мій пане, йтиму)…

ПАН
Ще п’ять хвилин, побудьте поруч, панно,
Вони такі для серденька близькі.
Вони такі легкі, багатогранні,
На відстані усмішки і руки.

Душа у мене вільна, мила панно,
Можливо, я кумедним видаюсь.
А хочете, для Вас я іншим стану? –
Новий костюм вдягну, причепурюсь.

ПАННА
Мій пане, Ви і досі не збагнули,
Що суть не у речах і не в словах.
(Вода виносить стільки з річки мулу,
Читає наші кроки по слідах).

О, пане мій, Вам треба відпочити.
Солодких снів! Солодких, наче мед.
А за вікном – холодний дощ і вітер.
Не видно ні зірок, ані комет.

Хвилини промайнули. Прощавайте.
Лише «па-па» кажу, до нових стріч.
(Хоча не хочу йти і прочиняти
Гостинні двері у холодну ніч).

ПАН
Ще декілька секунд, ще мить, ще подих,
Ще Ваших кроків музика, мов вітер.
Ще буде важко, мила панно, доти,
Допоки не зів’яли лілій квіти.

ПАННА
Я йду додому, бо пора мені
Мій пане, завтра знову буде зустріч.
Скажіть, чому Ви знов такі сумні?
В яку кишеню заховали усміх?
Хто Вас покривдив? – натякніть хоч раз,
Чому щоку підставили удару?
(А знаєте, мені з'явивсь Пегас!)…
Ви курите. Заводите дзигарок…
Вже вечір. Поспішати нам куди?
Так у горнятку пахне кава терпко,
А на снігу – чиїсь легкі сліди…
(А Ви кумедні! Гляньте у люстерко!)
Не смійтеся! Тримайте гребінець,
Зітріть помаду (ще із позавчора).
Жартую. Не чіпайте. Хай їй грець!
Можливо, Вас поцілувала доля.
Я йду, мій пане, Вам – солодких снів.
Розкуйте душу. (Темно у кімнаті).
Зніміть із неї тисячі замків.
Можливо, буде легше засинати.

Погляд...

Туди, звідкіль вертаються птахи,
Ми дивимось задумливо і тихо,
На жаль, багато ще не знаєм ми
у круговерті днів, словесних віхол.
Не ті слова зроняємо із вуст,
І погляд наш - докірливий, холодний,
Мабуть, тому, що наш здоровий глузд
у всьому бачить камені підводні.
І тільки там, куди летять птахи,
І звідки повертають провесінньо,
Є щось таке, чого не знаєм ми,
Є Хтось над нас - Великий і Всесильний...

Навіяне життям...
У нього статків мало що було:
стара хатина і бездітна груша.
Сміялось з нього ледь не все село,
бо він вважав за вищу цінність - ДУШУ.

В торбину брав хлібину, глек води,
І йшов собі по світу мандрувати.
Молився, спілкувався із людьми
та завше повертав своєї хати...

А вечоріло - шкандибав у двір
І рахував зірки у небі чистім,
І вірив, - день прийде, коли до зір
відміряє безмірно-довгу відстань.

І так минали дні...
А людям що?
У них свої проблеми і потреби:
було їм ближче дивне НЛО,
А він дивак - він міряв шлях до неба.

І день настав. Сорочку чисту вбрав.
Прийшов до груші. Попрощався з нею.
І у вечірнім чистім небі став
маленькою яскравою зорею...

Здрастуйте, мамо...
Здрастуйте, мамо, довге мовчання моє -
Ріки років суєтно спливли в небокраї
Прощень не треба – в серці гніздечко в’є
Зжурблене літо. Сонячний ранок світає.
Пахне хлібами. Жар затихає в печі,
Я притулюся до Ваших плечей широких
(Господи, вибач, мені уже не злічить
Хибних думок, розгублених слів і кроків).

Ластиться кіт біля ніг. Сумує зоря,
Що ненароком упала в відро порожнє,
Може та зірка колись і була моя –
Вже й не засвітить, а гаснути ще не можна.

Йдемо із Вами у роси, шукаємо те,
Що загубили між днями і змарнували,
Певно, у тілі щось залишилось святе,-
Дрібка, зернятко, з якого серця зростали.

Здрастуйте мамо, сяду ось тут, на поріг,
Буду заслухана в дощ і загорнута в вечір.
(Господи, дякую, рідну людину вберіг…
Втечу влаштую від світу за мамині плечі)…
Хай на хвилинку, хай на єдину мить
(і не вважайте, що я єством боязлива),
Слово застигне в повітрі і відгірчить,
Потім воскресне і стане в мовчанні щасливим!

Здрастуйте, мамо, довге мовчання моє...

Між кроками
Між кроками твоїми вже не час,
А тільки віддзеркалення тьмяніє.
Ідуть дощі... На нас? Чи біля нас?
Зоря над нами? Чи... У нас зоріє?

Між кроками твоїми "після" й "до",
тріпочуть вечори, сумують скрипки.
Міжкроччя залягає в сиве дно.
Луна здіймає груди - важко й хрипко.

Між кроками... О! Скільки там думок!-
У відтинку, здавалося б, малому.
Між кроками є інший, певно, крок,
Є свій початок, звершення і ... втома,
що в"яже дні чи силуети щасть,
що зміряти судилося не всяким.
Між кроками твоїми вже не час,
а дрібки часу - червоніють маки.

Калачі для ведмежат
Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.

***
В янголів вечеря -
дзвонять дзвони.
Крила шурхотять на небесах...
Білі хмари,
тут же - чорні болі
і густий неспокій перечах.
Хор співає-
ніжне поголосся
сиплеться промінням
золотим...

Ти лежиш
Мені чомусь здалися
музикою
кожен видих - вдих.
Ліки перекрапують у вени,
сонце загаса за небокрай.

В янголів вечеря.
Дзвонять дзвони.
Твій сидить. Ось тут.
Не в небесах.
Думає про те,
що з вами буде.
Чи діждете зимності від зим...

Бог врятує.
Бог одвічний мудрий.

Ми лише на
цій землі,
як дим...

***

Все ходять по колу слони
А ми ж не такі?
Замало арени нам,
Цирку самого замало?
У нас кольорові
на шибинецях дроти
Ми прагнемо в горі
Знайти елемент карнавалу…
Ми прагнемо волі від всього
А на плечах
Укладено норку,
На шиї – блищать діаманти.
Ні, ми не такі!
Ми можем спочатку почать
І душу свою
Не продати за виграшні фанти.
Куди біжимо?
Чому зневажаєм усіх?
І хліб так байдуже
Згрібаєм рукою зі столу?
О, Господи, зглянься,
Скажи, чий спокутуєм гріх?
Чому так затято
Премося до слави, угору?

Обрізані вервиці дум
Під небес ореол
Злітають надвечір,
Коли огортається місто
Бентежним, солодким,
Подекуди, навіть не сном,
А прагненням просто
Цю довгу ніч переплисти.

І ранок, мов сповідь,
Приходить у душі людей,
І топиться віск
Під сонця промінням гарячим.
І знову (як завжди)
Чекаєм хороших вістей,
А в Бога не віримо,
Віримо просто в удачу.

Все ходять по колу слони…
А ми ж не такі?..