national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Волаємо на одрі смерті душі своєї...

ПІБ чи псевдонім: Юр Волощак
Вік: 54 літа
Де живете: Львів

адреса: yurkovola@yahoo.com
Три факти про вас: архітектор, два сини, люблю садити дерева, квіти, кущі.

Поезія:
COM IL FAUT

Ком іль фо – так як треба
Іде собі наше життя.
Воно йде незворотньо,
Як хвилі у синьому морі.
Ми живемо, і все,
І нічому нема вороття.
Камінь падає вниз.
Лише птахи злітають угору.
Залишитися птахом...
Згадай, як літав уві сні.
Ти втомився і змерз.
Назбирай собі хмизу на ватру.
Бо коли ні надія
Не поможе тоді, ні сини,
Тоді справді вже досить,
і жити, напевно, не варто.
Але що ти лишив,
і кому ти лишив Заповіт?
Бо якщо пролетиш ніби камінь
Бездарно і всує,
То не варто летіти,
Бо падіння – це ще не політ.
І без крил не злетиш,
А внизу лише яма чатує.
Тож ставай на крило,
Коли наче немає вже сил.
Намалюй акварель,
Або вирости хрін чи капусту.
Хоч якесь ремесло подолаєш.
Лиш треба зусиль.
А інакше не варто,
Бо птаства і так вже не густо.

Липень 2006 р. Нью-Йорк.

ТА ЩО СПИТЬ
Вітряна ніч весняна.
Крізь сорочку пронизує холод
Все єство, і здаюся собі
Я легким і прозорим.

На темному небі
Чорніють під вітром дерева.
По тьмавому бруку,
По рейках прядуть візерунки...

Царівна у сні чарівному
За віком вікна кришталевим
Під трепетом листя
У розсипах снів і цілунків.

Намисто з цілунків
На шиї стрункій. Тобі лячно?
Всевидюче око
Смарагдом по вулиці мчить.

Не бійся, бо вітер шалений
І око не бачить
Відкритого білого тіла
Тієї, що спить.

ГЕРДА І КАЙ

Дівчино злотоволоско,
Русалочко ясноока,
Що так високоголосо
Голосить „Не відпускай!”
Чи то в моїм оці скабка,
Чи в серці льодинка гостра,
Звідки ж тоді ця тривога.
Невже я Каїн, чи Кай.
Кличеш мене, маниш,
нездійснена моя мріє,
Дівчино снів моїх,
Зоре моїх ночей.
Перед красою твоєю
стаю на коліна і млію
Всесвіт стожарами сяє
в глибинах твоїх очей.

Моя ще не складена казка,
Моя ще не взята вершина,
Складаю тебе по слову
Від початку до тебе йду.
Здається, вже зовсім близько
Чарівна невідкрита країна
Я Кай, що складає ВІЧНІСТЬ,
Та чи Герду свою знайду.

ВАРІАЦІЇ

Димом здіймається
в небо жертовний вогонь.
Палять найкращих –
Перун не приймає підробки.
Юні коханці його полум’яних долонь
Білою хмаркою линуть високо, високо.
З чорної хмари
на капище крапає дощ.
Їх наречені сльозами спливають в потоки.
Легіонери вгризаються в гори, як хвощ.
Місячна свастика потоптом Славію топче.

Сонячний, Отче Яриле,врятуй, захисти!
Славим тебе у баладах і тішим піснями.
З авіагуркотом свастики чорні хрести –
Римська імперія молохом висне над нами.
Сонячна свастика – символ добра й висоти
Сходить у римських сандалях над юним Балканом.
Гаснуть від подиху Риму народи й світи.
Хто подолає тисячоголова-титана!?

Ти ще не знаєш, Титане, падіння згори.
Ти ще не чуєш двигтіння землі під собою.
Нубія, Дакія, Скіфія фортом горить
Діти вовчиці тебе проклинають тобою.
Ти ще не знаєш історії, ти ще Титан.
Ти ще не чув про Майданек, Освєнцім, Дахау.
Ти ще не бачив гнилизни іпритових ран.
Ти ще будуєш всесвітню Арійську державу.

Ти ще не чув як гуркоче над полем – «Біжи!»,
Ти ще не падав під натиском дужого – «Сла-ава!»,
Ти ще не знаєш, які то свячені ножі,
Що латинянина-конфедерата карають.
Що ж, забавляйся – вирізуй, пияч і пали.
Бався у війни й тріумфи, мій хлопчику, Риме.
Хоч сперечайся, хоч ні – нам видніше згори.
Ми ж бо згори, і ця істина неоспорима.

ЯН ДВОЛИКИЙ

Пручається і вислизає
І хмари зносять, і хитають
Дерева кронами, і вітер
Остуджує чоло. Крізь віти.
Ліхтар і вікна. Тьмаві бліки
У навах вулиць. Ян Дволикий
Згори на міста базиліку
Зорить безмовно. Безязико
Клубочаться думки. Ні звуку.
Дерева простягають руки
По мене. ЛЕВ іде за мною,
Чи може серце за спиною?
Хтось гупає по чорнім бруку.
Хто це бере мене за руку?
Куди веде мене, до кого?
До вівтаря лицем до Бога
На сповідь. Голого на світло
Під сміх дерев, під регіт вітру,
Під завивання душ незрячих.
Він знає все. Він бачить.
«Прости довги, яко і ми…»
Як ми прощаємо собі наругу над людьми.
Ми люди людей прощаємо і судим,
Кладемо вирок і стинаєм словами душі –
Ми прощаєм?!!
Волаємо на одрі смерті душі своєї –
Людська впертість!
Привикли, бач, до свого тіла,
За вік у ньому скостеніли.
І нам не видно, бо незрячі,
Крізь шкаралущу те що бачить
Те ОКО з неба. А чи треба угору п’ястись
Щоб до себе приглянутися
І вжахнутись діянь побожних.
О, Премудрость, нащо ти думку сотворила?
Для чого хробаку ці крила
Святої істини? Для сміху?
Навприсядки гуляє лихо
Й брехня від краю і до краю.
На світі не існує раю для того, хто усе прощає.
Отак з собою розмовляю часами в темряві
І бачу, що Ян Дволикий не пробачить.

ЮР
Щовесни на літа, на віки
У очах, у сопілках, у генах
Вічно сходиться віче ріки
З вічем неба на вибори геніїв.
Колоксай, Ліпоксай, Арпоксай -
Діти лука, і чаші, і рала
Тут для ареса зброю вкували
Боронити цей генніїв край.

Звідти й ми. Третю тисячу літ
В кузні Сварога пломінь палає,
І як меч на ковадлі заграє,
Не згасіть той вогонь, не згасіть.

Хай не гасне у кузні вогонь,
Хай не згасне ні кагла, ні ватра,
І в багатому серці багаття
Не остудиться холодом скронь.
5.05.1985

Д А Л І , чи Д А Л І ?

Все так неправильно.
Чому не Сальвадор Далі працює Богом?
Він нас створив би так,
як нам потрібно -
Щоб було безліч висувних шух-лядок,
З яких могли б витрушувати попіл клітин перегорілих в нашім тілі,
Освітлюючи ніби свічка лою
одвічний морок страху й самоти.
Ніхто не береже в бібліотеках згорілих фоліантів сторінки.
Книжки суспільна пам”ять,
але ж попіл лиш має користь
на догоду червам,
бо з солей пророста буйніше зело.
А попіл наших душ кому потрібен? Лише землі.
Тому ми й помираєм у розквіт років, не доживши віку,
Нужденно несучи у кволім тілі
вагу незмірну спалених емоцій,
І падаєм під нею на дорозі.
Як мудро зроблено –
натопчеш люльку,
а потім з неї попіл висипаєш.
І знов натоптуй, коли хочеш знати чи не змінився смак густого диму.
Годуй себе ілюзіями знову, і в них спаливши чистоту й довіру,
Виймай чарунку і витрушуй попіл -
і совість чиста наче немовля.
Як хочеш вір і знову помиляйся.
Ти став би вічним.
Матінка Земля
Не душу, а гріхи прийме у лоно,
з якого вийшов ти, а хробачня
Свою роботу вже докладно знає. Байдуже що точити вміст чи тару.
Ти ж не для їх розваг плекав себе. Як шкода, що Далі лише людина.

А що, коли забутий світ казок прийняти знову, взявши все на віру,
І знов словам надати ту вагу, як на початку „Першим було Слово”,
А потім діяння, бо вчинок свій побачити в уяві дуже просто,
Як припустити ніби ти лисиця,
або якась пташина чи комаха,
Чи камінь, чи вода,
чи Бог, чи Полоз.
А ти дурний Микита лис-невдаха
за все усю вину береш на себе.
Не самознищуйся. Нехай згорає
у тобі та уявлена істота
Ще перед тим, як думка стане вчинком,
і спопелить ганьбою чисту душу.
Так рятувався доки міг Езоп
щоб не потрапити до божевільні.
Штовхнувши трон великого монарха, він ніби вайлуватий бегемот
Його штовхав неначе ненароком, немов не він, а лиш його подоба
Робила це. А все ж його слова, що прорікали риби, звірі, птахи,
Дійшли до нас , як вислови Езопа, бо вчений муж їх духом наділив
Людині притаманним,
І зневіра
його душі діткнути не зуміла.
Бо він сховав себе у світ казок.

Щасливий той, хто казку розуміє,
І тішиться над знесеним яйцем, хоча не золотим, але казковим,
З якого вийде Дівчина-Зміївна,
і неймовірне зробить сьогоденням.
Той навіть в камінці побачить диво, відкриє цілий світ у кожній краплі,
У кожній часточці побачить ціле,
а ціле розкладе на елементи
Щоб з кожним привітатися за руку, послухати і розповісти казку
Про себе і про них,
а в казці правду
сказати жартом ніби. Ніби жартом
Негідника негідником назвати,
а дурня дурнем, лицаря героєм,
Облудника лукавим і облудним.
Це спосіб зберегти свої клітини,
Не знищуючи їх тертям об стіни,
які розбити хочеш головою.
Візьми у руки краще дужий молот,
і вже тоді трощи закляті мури,
Наспівуючи пісеньку про кицьку,
про півня, чи маленьке козенятко,
Що десь навчилося на скрипці грати. Неімовірно? А чому б і ні?
Буває, що виспівують пісні побиті і посаджені за грати.

квітень 1981р.