national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Все правильно в світі, розважено-звірено

ПІБ чи псевдонім: Радушинська Оксана
Вік: 31
Де живете: м.Старокостянтинів  Хмельницької обл.
Де навчаєтесь чи працюєте: теле та  радіоведуча
адреса: SonseRadp27@i.ua
Три факти про вас:
Живу
Мислю
Творю

Поезія:
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавицт до хати
Хай остяки слідів їм труться в п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.
Занось дорогу на травневий дощ…
Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?
Хай вікна б’ють поклони воронню…
Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з НИМ…
В склепінні днів у стертих шорах рим...
НАБАТ
Старіє сад старими гніздами…
Дощі будують храм на зруб…
І зріє плід словами пізніми.
Й гілки сплелись з громами грізними,
Узявши громадянський шлюб.
Гойдає сад дитя на промені…
Пророчить час планетам рух…
Вже три віки опісля повені
З-під сивих яблунь, що замовлені,
Зрить в небо трав’янистий дух.
Старіє сад… Вітри розсілися…
Не чути в тихих гніздах рад.
І буде осінь. Й сни оділися.
Останній теплий день…
…Хоч стрілися…
Та вже й підків нам чуть набат.
МИ - МОРЯ
Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась в розверзнуті хмари  вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному  лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.
Ми збувалися просто: струсились, як  попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у  радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у  чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих  потерчат.
І ходжали посріблені тіні, що звалися  нами.
Невпізнані, минали, торкнувшись думками  чола.
Ми стікали річками й верталися знову  дощами,
Ми бували, минали, предтечами болі  прощали,
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що –  дотла…
Хто ж помислити міг, що прийдеться  родитися знову? –
Генетичне коріння шукає прапам’ять в  імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм  розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на  землі.
А ТИ?
А де будеш ти,
Коли гола вода,
Глибока вода
Прийде?
Чи зможеш плисти
Як зірве мости,
Як мул неживий
Візьметься рости
І давні листи
Корабликами
Поведе?..
А з ким будеш ти,
Коли військо вночі,
Захопить вночі
Цар-град?
Як спалять хрести,
Як будуть нести
Біду, мов зерно,
Що мало зрости
Хлібцем для пташок
І дитят?..
А ким будеш ти,
Коли добрий Пан-Біг
Розкрутить свої
Млини?
І будуть густи
Вітри, щоб вести
Нерівні двобої
За тих, кого встиг
Створити Господь
Людьми…
***
Схололі гнізда по лелеках
Кричать щоночі до небес.
І кисне час у товстих глеках…
І мерзне вічність недалека,
Де вчора перший сніг воскрес.
Застигли звуки, як ікони.
До слова – тисячі речей.
А мокрим листям – дикі коні!..
…І тихо Бог іде безмовний,
Німб заховавши від очей.
КАВА, ЯК ЛІБЕРТІ
Сумую за тим, кого я ще не знаю,
Чиїх не торкалася рук і душі.
І вкотре запізнення всі вибачаю,
І вкотре услід відсилаю дощі…
Сумую за тим, що іще не прозріло,
Що смутком іще наяву не вросло.
Диктує закони олюднене тіло…
Дарує всевладдя здичавіла кров!..
І кави ковтки – теплі дотики ліберті.
І ллється так легко із вічності час.
Долонями листя прокладені лінії…
Мовчанням листів озивається глас….
Все правильно в світі, розважено-звірено.
Не бачать мости майбуття без води.
А я попід небом, як птаха, довірливо
Сумую...
   сумую…
       сумую…
           за ним.