national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Я, напевно, не Бог

ПІБ чи псевдонім: Кушнір Тарас
Вік: 30 років
Де живете: Львів
Де навчаєтесь чи працюєте: Львівський національний університет імені Івана Франка
адреса: taras_kushnir@ukr.net
Три факти про вас:
кандидат економічних наук
дружину звати Наталя
доньку звати Марта

Поезія:
Я, напевно, не Бог

***
Я, напевно, не Бог, бо мені трьох днів було замало.
І не маю ще крил, може, згодом іще приростуть.
З зекономлених сил ще осилю словесне вітрило,
Щоб воскреснути раз, бо ж не все написав ще, мабуть.

Я, напевно, не Бог. Просто жертва ідей Ренесансу.
Невідомих надій лиш сумний монотонний каприз.
Хтось лишається сном, хтось словами лишається, танцем.
Я залишусь нічим, наче не розпакований приз.

Я, напевно, не Бог. Егоїст – не божественна сутність.
Певно, Бог для людей, а не люди – божественна гра.
Я, напевно, воскрес. Може, вибачте, хоч за присутність,
Поки тихі слова перетворять мене знов на прах.
***


Я розтерзаний Богом на попіл,
на вчорашній закінчений дощ,
і тремтить від надривності голос
в сподіванні, що чутиме хтось.

Як не чутиме – просто дотлію,
Догорю з нескінченних орбіт.
Я розтерзаний Богом… Малію…
Наче з пісні слова Let it Be…

Я безсилий в подібній дуелі –
Він безсмертний, а я… Просто дощ…
Де ж ті сумно чужі менестрелі?
Складно… Сумно… Навіяло щось…

***
І закінчився дощ. І на мить зупинилась Земля,
від задишки, напевно, спинилась старенька планета.
У цю мить тільки жовтий листочок тихенько кружляв
десь на березі вічної тихої річечки Лети.

Зупинились вітри. Як же важко не слухати тишу,
малювати графІті на бляклості змучених стін,
залишатися сном, про який сотні віршів напишуть,
повернутись спиною до кимось придуманих мрій.

Зупинилась Земля… Лиш на мить відпочити. Спинила
круговерті надій, поцілунків, обіймів, тривог.
Мить в тривалість життя… На папері комусь залишилось
кілька слів і зітхань: «Я, напевно… Ні. Точно – не Бог».
***


Засох цей дощ. Закінчився. Затих.
Весна скупа на млосні сентименти.
Бо, хто він? Хто? Напевно, просто псих,
в якого дефіцит аплодисментів.

У постановці він самотній мім,
Що роль свою виконує надривно.
Бо, хто він? Хто? А він уже не він.
Примара… Видиво… Фантом… Хоч якось й дивно.

У божевіллі вічних перехресть
Своя у нього суджена Голгофа.
Він за образу подарує честь,
ховаючи обличчя десь за обрій.
***


Зупинився назавжди цей дощ.
Він вже щастя нікому не носить.
Заховався у сутінки площ –
певно, сліз і страждань з нього досить.

Зупинився на тисячну мить,
відірвавшись земного тяжіння.
Онде, бачиш, назустріч летить
несвідоме, ледь світле прозріння.

Зупинився у левах. Застиг
у мелодій засапаних в серці,
той, що вчора іще «просто псих», -
нині просто мара… Сентименти

вже примара не цього дощу,
в цій історії мертвий Post Scriptum.
Вибачайте, хто хоче… Прощусь,
позбиравши до купи всі крихти.

Хтось згодує їх ніжно птахам,
призабувши, спинившись… Та й досить,
певно, слів для ось цього вірша…
Він вже щастя нікому не носить.
***


Не зникає той дощ. Пританцьовує ніжно на пальцях
у мелодіях вулиць, вокзалів, алей і тривог.
Бачиш, осінь іде, на плечах із зашморганим ранцем.
Сумніваюсь, і все ж, я без сумнівів, звісно ж не Бог.

І ховається день за сумним і чужим горизонтом
на годиннику ніч відбиває мелодію в такт.
Повернися на мить, засвітися в вікно моє сонцем,
і викидує в небо мозок мій відпрацьований шлак.

Не зупиниться дощ. Засльотило над Львовом на вічність.
У калюжах зірки вимальовують пензлем пейзаж.
Тільки, знаєш, чомусь щось у голосі з присмаком гірко...
І заплакані леви доповнять сумний антураж...