national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Я сьогодні Шевченка читаю...

ПІБ чи псевдонім: Лісненко Тетяна Станіславівна
Вік: 48
Де живете: м. Ромни Сумської обл.
Де навчаєтесь чи працюєте: Роменська школа-інтернат ім. О. Деревської
адреса: lisnenkotatiana@mail.ru
Три факти про вас: Педагог, заст. директора. Депутат міськради трьох скликань. Творча людина.

Поезія:

4.07.2011.
До ювілею

Я скажу вам сьогодні відверто,
Хоч і згадувать важко мені, -
Двадцять років ішли ми уперто
По колючій пшеничній стерні.

Косу різали рідній Вкраїні,
І знімали свитину з плеча…
Щоб веселі пісні солов»їні
Замовкали від рук палача…

Вони мови лишали і волі,
Видирали все добре з душі…
Щоб смереки й високі тополі
У Шевченковім зникли вірші…

Щоб Шевченкова згинула мова,
І у світі, й у власнім вірші.
Та напрочуд зоря світанкова
Засвітилась в бездонній душі…

20 років! Це мало? Багато?
Все було на жаданім путі…
А сьогодні – велике в нас свято,
Найвеличніше свято в житті!

Незалежність уже здобули ми,
Як же важко! Але здобули!
І барвінок, і кетяг калини
Для нащадків своїх зберегли.

Зазвучала тепер наша мова,
І прекрасна, й гнучка, як лоза.
В ній веселка горить кольорова,
В ній і радості чиста сльоза…

І чому б нам усім не напиться
З її чистого скла-джерела?
Тепер чиста душа, мов криниця,
Наче здавна такою й була.

З неба зорі нам світять сьогодні,
Осявають дороги й стежки.
Щоб сліпі не блукали в безодні,
А незрячі читали книжки.

Щоб у щасті і мирі – як квіти,
Душі теплі, як сонце були.
То чому ж нам усім не радіти?
Ми як буз навесні – розцвіли.

У піснях ми, у віршах розквітли,
Серпнем дихає наша земля…
Сонце дружби – прекрасне і світле
Стоголосо до нас промовля:

Із піснями, кохаймося в славі,
На очах не було щоб сльози.
З ювілеєм, прекрасна державо!
Із води тобі та із роси!!!
  ***  

Тобі, Україно
Вкраїно моя, ти багата й безмежна,
Ти – квітка троянди в строкатім вінку.
Сьогодні ти вільна, а ще – незалежна,
Хоч скільки було перепон на віку!
Тебе ненавиділи і шматували,
Палили тебе в політичнім вогні,
І мріять тобі, й говорить не давали,
Забути веліли і край, і пісні…
А ти, наче правда, розправила крила,
Як пташка мала, як оте янголя…
Хоч тихо, спочатку, та заговорила,
Тоді заспівала… Й почула земля…

Ми маємо все, щоб вперед крокувати:
І силу, і волю, і пісню дзвінку.
І є в нас держава, дитина і мати, -
Омріяв Шевченко Вкраїну таку.
Ми вірили щедро в свою перемогу,
Й ця віра сестрою нам стала в бою.
Обрали свою, не чужу ми дорогу,
І долю знайшли ми, нарешті, свою…
Тепер ми щасливі, саджаємо квіти,
Кружляємо з піснею в вальсі-танку…
Радіють дорослі, всміхаються діти,
І вдячні Шевченкові, Лесі, Франку…
Вони нам вказали шляхи і дороги,
Щоб ми побороти недуги могли,
Щоб кликали правду завжди до порогу,
І мову любили, і край берегли.
Щоб роду свого не цурались ніколи,
Плекали щоб землю, і ріки, й ліси,
Саджали сади щоб вишневі довкола,
Душа щоб цвіла від такої краси!
Не даймо образити нашу Вкраїну,
На мить задрімаймо – і втратим її!
Хіба ж ми чекаєм духовну руїну,
Чи хочем, щоб змовкли навік солов»ї?..
Ми знаєм своїх патріотів в обличчя,
Їх пам»яті вірні сьогодні всі ми!
А жить в забутті – українцям не личить,
Сьогодні, мов янголи, ми вже з крильми…
Кує нам зозуля на осені й весни,
Сплітаються думи у мудрім вірші…
В важкій боротьбі наші душі воскресли,-
І розум проснувся у нашій душі…
Візьмімось за руки, міцніше візьмімось!
І кожен послухаймо серце своє,
І небу сьогодні, і сонцю вклонімось,
Подякуймо Богу за те, що ми є!
За те, що ми вибороть волю зуміли,
(Хоч довгі роки по стернині і йшли!)
Та душі у нас в спеки дні – не міліли!
І до ювілею сьогодні прийшли!
Із днем ювілею, Державо врочиста,
Усі ми вітаємо щиро тебе!
Нехай буде небо і мирне, і чисте,
Як в полі волошки, - таке голубе…
Нехай ти розквітнеш у щасті і в мирі,
Моя Україно, в строкатім вінку!
Хай мати дитині всміхається щиро,-
Бо мріяв Шевченко про тебе таку!..

***

Я вірю

Я сьогодні Шевченка читаю,
Скільки мудрості в його рядках!
Мов на ангельських крилах літаю,
Як тримаю «Кобзар» у руках…

Мені вчителька подарувала
В день народження книгу святу,
Щоб її я щоденно читала,
(Душу має й сама золоту…)

І тепер я з любов»ю читаю,
Вчу напам»ять премудрі вірші.
Наче кадри Шевченка гортаю,
Й озиваються струни в душі…

Що за велет! Титан був та й годі!
Він життя нам пророчив нове.
І ходили чутки у народі,
Що не вмер він, а й досі живе…

І він бачить усі наші справи,
Хто є друзі, а хто – вороги.
Бачить біди і злети держави,
Й додає нам і сили, й снаги…

Щоб жили ми і вчились, як треба,
Й пам»ятали свій корінь завжди,
Щоб любили і землю, і небо,
Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,
Вкупі завжди з братами були,
Мали друзів завжди і багато,
Щоб боротись уміли й могли.

І я вірю: подякують люди,
І згадають, я вірю, про нас.
І тоді нам не соромно буде
За життя, що пророчив Тарас.
***
«Кобзар»
Я гортаю знову рідний «Заповіт»
Бережно й ретельно вчитуюсь в рядки.
Бачу його погляд з-під каштанів віт,
Бачу його мудрі розчерки руки…
Скільки тут вмістилось різних тих подій:
Воля і неволя, мрія золота…
Нанизав намисто віри і надій,-
І легка усмішка сповнила вуста…
Тут і «Муза», й «Доля», вірний «Заповіт»,
Що вчила дитиною. То було давно.
Пронесу «Кобзар» я крізь завісу літ,
Наче мами пісню, наче знамено…
Потім цю реліквію людям передам,
Хай читають трепетні золоті рядки.
Його мудрим помислам вмерти я не дам,
Хоч біжать, як коні в яблуках, роки…
***
Сповідь сироти

Немає батька і сестри, і неньки,
Один у світі, наче вовкулак…
Усі кепкують: миршавий, маленький,
А я чимдуж стискаю свій кулак…

Я так, як він, метаюся по світу,
Мій дім – це поле, кущ якийсь, і тин…
Вітри скупляться навіть на привіти,
Бо я в цім світі, як Тарас, один…

В моїй душі давно уже заснули
Добро і мрія, ніжність і печаль.
Якби вітри в дитинство повернули,
То я б з сторінки чистої почав…

І знову, знову погляд – до Тараса,
Стежини всі ведуть до його мрій.
Не схибив він за вік малий ні разу,
ВІН – вчитель мій! Пророк і батько мій!
***
Іду до нього

Іду до нього осінню, весною,
Несу йому печалі і жалі.
А ще – як сніг вкриває пеленою
Усе навкруг на праведній землі.
Іду туди, де весни розцвітають,
Все потопає в ніжності й красі.
Бентежно знов «Кобзар» перегортаю,
Й читаю вірші жадібно усі.
Бо він дає мені наснагу жити,
Отож ця книга в мене на столі.
Горить лампадка… Золотіє жито…
І звук у синім небі журавлів…
***

Сповідь Миколаю

Святий Миколаю, мій погляд – у небо,
Складаю я руки у тихій мольбі…
Звертаюсь сьогодні з проханням до тебе:
Життя дай у злагоді, а не в журбі…
Святий Чудотворцю, я знаю: ми – грішні
На цій безпорадній стражденній землі.
Нехай всі борги – сьогоденні й торішні
Розтануть туманом в далекій імлі.
Між нас, між людей, є прості і не дуже…
Хто сильний, той бореться, з сил випада…
Але є й такі, що усе їм байдуже,
Як кажуть, не їм ллє за комір вода…
Чого ж ця байдужість на крилах літає?
Бо любим себе ми? І тільки себе?
…Стою на колінах, і сум огортає,
Як небо негода, таке голубе…
Чого ж ми жорстокі й підступні сьогодні?
А хочем, щоб сила якась же спасла!..
О дай нам достукатись в душі холодні,
О дай розтопить кригу підлості й зла!
Ми й так «сотворили» всього забагато,
Що крок – то у світі «подія нова»…
І так поступово збуваємось свята,
Що прагне душа… Й це не просто слова…
У швидкість космічну прогресу науки
Ми ледь устигаєм усі тупцювать.
А гляньмо у душі! А гляньмо на руки, -
Та їм би на Божій землі працювать!!!
Так ні! Не кажіть! А земля – почекає:
Ми прийдем. Ми знаєм. Ми – вірні сини…
Тим часом планета у злі потопає,
І, скажеш, твоєї нема в тім вини?
Людино, страшна ти в шаленому щасті,
Сьогодні жорстоко ти йдеш до мети.
І знов забуваєш: від горя й напасті
Гріховній людині повік не втекти.
Пора посилати свій погляд до неба,
Благати у Бога, гріхи щоб простив,
Й сказав, як по совісті жити нам треба,
Й від серця до серця як зводить мости…
Бо ми призабули, як предки нас вчили,
Забулись питати, в книжки заглядать…
Вони ж, наче скарб, цю нам землю вручили,
Й до скону веліли її зберігать.
А ми не зуміли криниць врятувати,
А чисте повітря ? Та де воно є?
Садів не навчились, як правду саджати,
Й ця совість нам жити тепер не дає…
Святий Миколаю! Прошу допомоги
У ці нелегкі і шалені часи.
У душі прийди, у серця, до порогу,
І розуму швидше, прошу, принеси.
Я вірю, що душі, неначе фіранки
Розкриються в сад милосердя й тепла…
І будем щасливі від ранку до ранку,
І буде весна, як раніше була.
Святий Чудотворцю! Навчи нас кохати,
Знайти поможи нас себе у собі,
Щоб сина в біді не покинула мати,
Щоб душі не сохли в пустій боротьбі.
Щоб те, що в сусіда згоріла хатина, -
Не в радість жахлива ця звістка була.
Щоб мальва Добра – як верба біля тину
В серцях у людських і у душах цвіла.
І черствість та глухість щоб люди згубили,
Щоб Честь і Порядність завжди берегли.
Щоб Правду і Мудрість як матір любили,
Й за Правди межу заступить не змогли.
Щоб батька і матір знайшла сиротина,
(Хоч доля, шкода, не пита.., не пита…)
І хай у цім світі каліка-дитина
Узнає, що є таки, є Доброта!
Святий Миколаю! Спасибі за Ласку,
Щаслива я тим, що з тобою дружу.
І що, мов дитина, я вірю у казку,
Яку ще не раз щиро всім розкажу.
…Тепер я в чеканні, наївно під вечір
Свій погляд у зиму пошлю.., помовчу…
Вже холод грудневий зворушує плечі,
А я почекаю… Поставлю свічу…
Нехай ВІН заходить у кожну оселю,
У місто казкове, у тихе село,
Щоб всі стали ситі, здорові й веселі,
І всім у родинах прекрасно було!
Щоб серце і взимку не крижаніло,
Щоб пісня лилася з легкого крила!
Щоб люди усі пробачати уміли,
А ваша родина – як сад розцвіла!!
***

Молімося…
Молімося до себе і до Бога,
Молімося, ще час не поспіша.
Молімося, нехай в цвіту дорога,
І в милосерді – праведна душа!

Молімося, сьогодні й завтра – вчасно,
Хай серце рясно квітом оброста!
Молімося, нехай же не загасне
Душі людської вічна доброта!

Молімося за спечену хлібину,
Молімося за вишень цвіт в імлі…
Молімося за світ і за людину,
Щоб мир і спокій правив на землі!
***