national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Я стояла навколо спокою

ПІБ чи псевдонім: Остапчук Уляна (енжі)
Вік: 17
Де живете: м. Львів
Де навчаєтесь чи працюєте: Львівський  інститут банківської справи
адреса: ania.lu.8@rambler.ru
Три факти про вас: танці, філософія...і  життя!
 


Поезія:
Так мало тут тебе...

Так мало тут тебе…..
Не плаче дощ….не гріє небо….
Не віє вітер по землі….
Немає сонця, зір для тебе…..

Не чути співу солов’їв,
Затих весь голос на землі.
Немає світла в ліхтарів,
Погасло щастя на душі.

Не чути запаху трави,
Літає смуток угорі.
Немає пахощів весни,
Не видно гір – усе в імлі.

Зникає колір на землі,
І гасне віра у людей.
Нема емоцій на лиці,
Не чути сміху у дітей.

Ріка води вже не несе,
Не грає музика в душі.
Та серце б’ється лиш одне,
І лиш його почують всі.

Так мало тут тебе…..
Не плаче дощ….не гріє небо….
А сум піймає у душі,
Мою любов до тебе…..

Такі є ми

Немає пам’яті без болю,
Немає сліду без синця,
Немає віри без двобою,
Нема любові без кравця.

Не все те книга, щоб гортати,
Не все те зуби, щоб мовчать,
Не все те злото, щоб блищати,
Не всі ті люди, щоб кричать.

У нас є руки, щоб набрати,
У нас є ноги, щоб прийти,
У нас є гордість, щоб збрехати,
У нас є лінь, щоб не знайти.

Ми маєм те, чого хотіли,
Ми маєм те, що було в них.
Чи так нас руки заболіли,
Що відібрали це в чужих?

Ми будем йти до перебою,
Ми будем йти по головах,
У наших ніг нема спокою,
Коли під ними гниє прах.

Усе те щастя, що ми мали,
Усю тю волю, що знайшли,
Ми просто нагло відібрали,
Щоб знали всі: такі є ми.

Неправди воля

Приходить ранок сонцем на Вкраїну,
На синє небо, жовтий, тихий лан,
Кружляє полем, залива долину,
І підіймає трав високих стан.

Хлюпоче річка десь попід горою,
Дерева в лісі тихо шелестять,
Не чути сміху, голосу людського,
Бо людські душі по хатах ще сплять.

Дрімає правда солодко у горі,
Людськая совість смачно позіха,
Не спиться лиш неправді в свому колі,
Зневіра ходить неспроста.

Торкає день проміння сонця свого,
Зливає дощ неправду в океан,
Немає в правді більше щастя того,
Що другом була землякам.

В людей немає правди за собою,
У них немає крові у серцях:
«Куди ж ви, люди, поховали зброю?
Чому гартує віру вашу страх?»

Лягла дорога, пливучи по небу,
Тікає стежка у далекий степ,
Іде у поле дівчина здалеку,
А за плечем її кривавий серп.

Димляться хати на курній дорозі,
Надвечір втомлені йдуть косарі,
Сестра не стріне брата на порозі,
У домі тихо плачуть матері.

Ховає день за хмару свої чари,
Усе стихає з болем на землі,
Неправда ходить під руку з батьками,
А правдою втішаються малі.

Уже остання в небі зірка сходить,
Кружляє місяць десь у сивих снах,
Самотня мати біля хати бродить,
І немовля колише на руках.

Порозбігались в поле сині очі,
Тримає легінь стрічку у руках,
Не витре сльози вітер серед ночі,
Не вийме щастя, надбане в роках.

Не покладеш ти працю на долоню,
І не відпустиш думку на вітрах,
Нехай заплачуть разом із тобою,
Брати за рідний батьків прах.

Блукає син на батьківській могилі,
Колише вітер синьо-жовтий стяг,
Не плач, Вкраїно, будем разом нині,
А завтра….нам поможе враг!

Візьму з собою

Візьму з собою в непросте життя
Науку мудру доброго Творця
Візьму любові часточку з собою,
Щоби роздати людям, що навколо.

Візьму надію в руку, як пісок,
Що при заході сонце гріє,
І віру візьму, як листок,
Що пнеться в гору й зеленіє.

Кладу в наплічник боязко руками
Свою довіру надбану з роками,
За нею думку покладу донизу,
Щоб не забути, що життя не з хмизу.

Візьму також з собою розуміння,
Бо це не час лікує нас щодня,
В дорогу довгу ще й терпіння,
Щоб не зійти із неї навмання.

Не можу щирості і доброти не взяти,
Бо людям треба руки простягати,
А ще важливо чесність не забути,
Без неї ми і не такі вже й люди.

Я покладу в наплічник чесну працю,
І наполегливість, і труд, і честь,
І піду в світ то щастя відшукати,
Яке осяяло мільйон сердець.

Коли зі мною поруч щедрість йтиме,
Я не забуду про свою родину,
Відповідальність за руку тримає,
Коли в житті дорога повертає.

Та це не страх повинен нас лякати,
А сірі погляди сумних очей,
Коли в дорозі вдячно помахати
Побачиш сотні усмішок людей.

Я йтиму сміло по живій землі,
Коли побачу впевненість в собі,
І поки силу волі не знайду,
Ні крок назад, ні, не відступлю!

Я буду там, де безліч сліз пролито,
Де віру люди сплутали зі злом,
Я буду там, де всі серця розбито,
І лікуватиму їх лиш добром.

З собою я в дорогу візьму волю,
Щоб не тікати стрімголов від бою,
Я не з одним зустрінусь в світі горем,
Аж поки бій не стане переможним.

Не хочу я в людей брехню селити,
Бо людям важко долю розуміти,
Не хочу я і полум’я гасити,
Бо їхня віра не повинна тліти.

Я буду йти шляхами тих людей,
Які весь біль ховають до грудей,
І там не буде більше поля бою,
Де люди гинуть і вбивають долю.

Я повернусь ходою у життя,
Де не потрібно окуляр від сонця,
В якому дощ сліпим бува щодня,
І чудо поряд вигляда з віконця.

Де, може, це уже чужа земля,
І я забула , де моя межа,
Зате я добре буду пам’ятати,
Як світ ішов, а я лягала спати.

Не можу я забути колискову
Що наспівала матінка-земля,
Згадаю чисту воду я прозору,
Що стрімко била морем з джерела.

Я буду пити, поки не нап’юся,
І йтиму,бігтиму,бо не спинюся,
А невблаганний час летить ходою….
Як добре, що взяла тебе з собою.

Я буду завше щиро пам’ятати,
Про темні ночі, місячні степи,
Нам, друже, буде разом що згадати,
Бо ми з тобою тільки я і ти!

Звуки фортепіано

Не плачуть осіннії ночі,
Та сльози стікають по шклі.
У пам’яті все ще ті очі,
Що зникли безслідно тоді.

У них закохалося серце,
Вилітала із тіла душа.
Любила їх більше за сонце,
Якби ж навіть було їх два.

Ясніші були за всі зорі,
І місяць не був їм рівня.
Купались щоночі у морі,
У небі були серед дня.

Як свічка у темній кімнаті,
Розгорялася їхня душа:
Надія усім на планеті,
Як вічна любов маяка.

Від думок закривалися очі,
У сні появлялись твої.
Глибокі та чисті напрочуд,
Як в морі каміння на дні.

Це осінь листки відпускала,
І стукіт сльози надворі,
Та розповідь суму мовчала,
І каменем впала в душі.

Під музику річка лилася,
Що плавала десь під мостом.
Хурделиця вітру знялася,
І все скрижаніло кругом.

Дерева зелені схилились,
І листя завмерло ураз.
Дорога ця снігом покрилась:
Зима видала гордий указ.

Я стояла на тихім порозі,
Де ворота відкрила зима.
І холод подув на морозі,
Скам’яніла від суму душа.

І на мить я відчула, як в тілі,
Перехоплює подих краса.
І розум прокручує мрії,
Якими покрилась роса.

Це не сонця проміння залили,
Цю галявину щастя й надій.
Це звуки небес полонили,
І сумнів зігнали від мрій.

І усе зупинилось навколо,
А подиву меж не було,
Коли у снігу перед мною,
Розживалося лілій кіно.

Вони ніжно, до болю, схилились,
Пелюстками накривши зиму.
З очей річкою сльози котились,
Коли сум перебив тишину.

Кожен раз, що ступала на землю,
Нотки щастя губили мій страх.
Серед лілій мелодія вельми,
Провела по стежинах у снах.

Я побачила світ, що сміявся,
З Фортепіано лилося життя,
Кожен раз,коли він доторкався,
Чорно-білих пелюсток буття.

Я стояла навколо спокою,
Та лілія випала з рук,
Коли він підійшов теплотою,
І любов’ю подав мені звук.

На cвітанку не має затемнень,
Та в сутінках місяця кров,
Протікає по венах любові,
І вертає життя мені знов.