national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

Як мені жити, якщо так мало місця на диску С?

ПІБ чи псевдонім: Позднякова Альбіна  Юріївна
Вік: 28
Де живете: Львів
Де навчаєтесь чи працюєте: Іноземне  підприємство «Lohika», спеціаліст зі  стандартизації, сертифікації та якості,  технічний перекладач.
адреса: tryagaine@ukr.net
Три факти про вас: Пишу критичні статті  для журналу «ШО» (веду колонку «Труднощі  перекладу» про перекладені на українську  мову художні книжки) та для часопису  «Критика», «Українського журналу», газети  «post-Поступ» та «Української Літературної  Газети». Організаторка літературних  зустрічей у львівській кав’ярні «Штука».  Перекладаю з англійської, польської,  білоруської та російської мов.

Поезія:
Пряма мови
1

Усе буде ОК. Моє серце вже б’ється рівно.
Мова буде прямою – вирівнювач кардіограм.
Поміж мало-, багато- і геть безслівним
Обираєш доцільний пунктирний грам
І будуєш мов пам’ятник, бо переклав на  ліву
З мови правої, мов до кишені правнука,
І рука монументова тягнеться, мов по  сливу.
...але Ти ж її маєш і Ти ж відчитаєш, правда?
Усе буде вповільнено, гепнеться склад за  складом,
Як ліпнина з балконів, проїдуть тих речень  авта
І накреслять відрізок між пунктами В та А.
Сухе листя й білизну залишено тут на  завтра.
2
Сухе листя й білизну залишено тут на  завтра,
Тут розвішений світ на одній із Твоїх  ниток,
І це зовсім не задля підкреслення (лінія  страти) –
То пряме натякання, що це лишень перший  том.
... щоб горнутись в книжки недочитаного  сьогодні,
Ми на смужці полів полягаєм вкінці уроку,
Все ж живими, й повішаєш спідні сподні
На жердину й підтягнешся в місто-опік,
Площу-сауну, витинку із газет,
Що Ти клав на узбічі думок. Отрута
В цей лінійчастий зошит на літері Z
Нотувала себе, щоб сягнувши не міг забути.
3
Нотувала себе, щоб сягнувши не міг забути.
Під лінійкою те, що казати вже буде пізно.
Бачиш загнутий кутик – згадаєш  багатокутник
І який ти обізнаний... але на думку лізло...
Розчепірив долоню – на лінії «далі буде»,
Мов фамільного дерева пагін здіймає руки.
В цій нерівності Х, як ім’я Іуди,
Доки Y не зважиться в двері стукати
І впиватись її міжлінійним простором.
Може, спало б на думку... на думці спало
Чоловіче ім’я, що було іще не дорослим,
Задкувало на стежці того, що із ним вже  сталось.
4
Задкувало на стежці того, що із ним вже  сталось.
Все гадало собі, що не пара, а паралелі,
Що в рівняннях не можуть, не вміють  лишатись сталі,
Що ікси, наче діти після купелі.
А Діана все мріє меридіаном
Перетнутись і втрапити в це обійстя,
Вполювати опівночі того пана
Й шепотіти до ранку палке «не бійся».
А на ранок годинник вже їде велосипедом.
Палить довгу цигарку. Слова і тіла  заплетені –
Дві прямі, як шнурівки на різних кедах,
Їй здаються не здатними до перетину.
5
Їй здаються не здатними до перетину
Ті грайливі лапки, що як візи в чужі краї.
Його мова, як біжинець за тире,
Що, як незварені макарони, бачиться їй
Макаронами вже готовими при перекладі.
Вона в’ється круг Тебе, немов спаґеті
У кривавім соусі. Добігаючи до дверей,
Як розтягнуту нитку, почуєш: «Геть!» і
Бажання злитись з Тобою, а не на Тебе,
Як тятиву, і ґуму, і мотузок, що знову
Вона вдягне на шию, довідуючись про те,
Що ми, мов двійко колій, – прямі лінії  мови.
* * *
Трішки чернечого з присмаком коріандру.
Руки на талії, начебто з-під сутани.
Знати б, як пальці, ці Піренеї, Анди
Й сховки западин. Голгофою без хреста
Кликати тріщини тих, що не дати раду,
Ані прийняти тонкий очеретний стан
В руки свої, не відчувши що їх окрадено,
Більше не зможуть. Молився йдучи Трістан.
Дрібка трагічного. Блиск на кінці ножа.
Теплий базилік. Язик у кліщах дурману.
На коліщатах в’їжджає сліпе божа,
Небожа кличе, тримаючи ложку манни.
Зовсім приречено. Так, мов свобода – гак,
І неминуче повішаєш сорочину.
З’їхало речення, наче з гори, – навспак
Годі злетіти. Як наслідок і причинна,
Поруч йдучи, витанцьовують стежку в ліс,
Сипле узвіз в їхні чола всі мандри й  мантри.
Гірка пюре, із котрої Ти ще не зліз,
Теж без хреста та закопаних діамантів.
Мовчанка (води – в рот)
Не полізти в кишеню Твою за словом,
Наче скалка в долоню. Листівка в Осло
Відлітає пустою до плес в полоску.
Пошрамований хвилями – реплік лоскіт,
Залишає бетонне чи донне тло.
Не сушивши того, що літало й квітло,
Все ж виймаєш із себе нову лоліту,
І, змовчавши, відчується літ тепло.
Щось в тобі буде знати, куди текло,
Що не світло в тобі вимикало пекло,
Що не Стікс то слиною омив ікло,
Коли коло розмов тобі проколов.
Відібравши полову, крізь денне скло
Вік мовчить крізь вікна. Одна з колон
Буде вищою й далі. Застиглий слон
Віднаходить солодке в собі й солоне,
І радіє, що Стікс таки не холоне.
мало місця на диску С
Як мені жити, якщо так мало місця на диску  С?
Їй усюди болить, чого не торкнися, куди не  глянь.
Чому це кажеш йому в дисплей, але не в лице?
Чому так кажеш?.. Не це, а «забути» Ти  замовляв.
Коли немає вже пам’яті, щоби Тебе як слід
Запам’ятати, внести у пилюку, в архів  вмовлянь.
Протокол передачі даних приймає Твоїх  послів,
Вони сходять із трапів космічного  корабля.
Як же тут прижитись, хіба що лягти на  цеглу,
Запитати так весело: «що Ти тут поробляв?»
Ти забудеш цю зимну підлогу, плацкарти,  цех,
Тобі тут не заплатять ні байта, ані рубля.
Ну то як же лишитись, як збутися дивних  слів
І усюди молитись, щоб глянув?.. не цей, не  цей.
Натискаєш «ОК», щоб злетіли ті кораблі,
Береш викрутку в руку і крутиш, береш  пінцет...