national students project

Актуальні теми!

Вислови свою думку

Афоризм «Дня»

  • Пошук

жовте сонце шкварчало, смажилось за селом

ПІБ чи псевдонім: Ніка Новікова
Вік: 23 роки
Де живете: м. Полтава
Де навчаєтесь чи працюєте: аспірантка НПУ імені М.П. Драгоманова
адреса: Kosame@i.ua
Три факти про вас:
схильна до естетизму і перебільшень.
читаю у транспорті;
пишу по четвергах.

Поезія:

Хибні хроніки міста з-підлистя

...

Часом від мене, часом до мене,
місячи перше зимове тісто,
вітром приблудне, літом зелене,
ходить і снігом хворіє
місто.

...

І йде листопадове, вкрите туманом-то-інеєм,
по білому борошну, тертому пухлими груднями,
бурштинно-ліхтарне, місцями поїдене буднями,
у очі і вікна вдивляючись, місто_без_імені,

...

бо хоче навчити мене залишатись тверезою
від спирту дощу
і від браги туманів
осені.

Шепоче: нічого іще не втрачено.
Я – знаю.
Я дуже і дуже вдячна.
І місто від щастя тихенько плаче.
Від щастя ми разом тихенько плачемо:

Я –
витираючи очі від хмар волоссям;
Воно –
витираючи небо від сліз березами.

...

Я йому
перегріту голову
похилю на коліна-кручі.
Говоритиму: я наврочена, і з тобою одним заручена,
Я твоя найкоротша вулиця, переназвана, перекручена,
Я сорочка твоя з хурделиці, я пшеничні твої онучі,
Я твоя перебита вилиця – сірий ринок на снах Собору,
Я твоя безкінечна осінь, що закінчилась надто скоро.
Я найперша твоя хатина – найнезграбніший перший крок,
Я найменша твоя дитина – найкоханіша із жінок.
Я розбиті твої дороги, що ведуть до розбитих мрій,
Я нестримані сльози Бога, що стікають з небесних вій;
Я загускле твоє повітря, я нечутна твоя хода,
Я графіті дощу на вікнах, я націджена з рік вода;
Я наївна твоя довіра, я образа твоя безкарна.
Я, як ти, абсолютно сіра,
Я, як ти, невимовно
гарна.

...

Я сніжно-ніжна баба листова,
Поліплена із жовто-чорних кленів.
Я так давно чекаю на дива,
Цілісіньке життя, чи може два,
А тіло й досі жовте.
Не зелене.

Протала осінь крапає з небес,
Замружся – буде повінь, буде повінь…
Зима не надто ласа до чудес:
Мій листопад помер і не воскрес,
Бо грудні надто добре знають хто він.

...

..а болі – лише метелики –
подмухаєш і не стане їх;
а щастя – пухкі кренделики,
яких напечеться наново;
а пристрасті – то кораблики,
покинуті капітанами;
а серце – червоне яблуко,
солодке лише коханому.

...

І зграї думок рідіють,
розбиті на друзки значень;
І тільки боги радіють
тому,
з чого люди плачуть.

Усьому горіховому листю і кільком каштанам '

Все дивишся і не бачиш,
як перший сніг
спускається з неба, наче усі святі;
як жовтень сидить і ловить пухнастих бліх
на жовтому листопадовому коті;

...як листям крізь пальці висхле тече тепло;
як листя горіхів, наче чужі гріхи,
все падає вниз, на смерть перебитим склом;
а землю стрижуть в найбільшу
з грудневих схим.

(хсхрррр хсхрррр хсхрррр -
чуєш, як сніг рипить?
схрить!)

...як стрімко похолоднішали звіти змі;
як в*ються шарфи гадюками кругом ший.
і кожному відведеться тепер зими
на скільки хто нагрішив.

...як тижні, неначе пам*ятники з узбіч,
несуться німими кадрами за вікном.
як холод гуляє двором, що звична річ!,
кульгаючи через вивихнуте стегно.

...як небом повзуть колони підпити-х-мар;
як котиться осінь в прірву нових снігів;
і з рота, немов душа, відлітає пар,
як той, було, говорив.

*
як воду вкриває перший невинний лід -
у мертвому морі мертві материки.
і тихо бреде зима (до усіх воріт),
донині не пережита іще ніким.

' 14 жовтня року 2010, в день Покрови Святої Богородиці, у нашому дворі опало листя з усіх горіхів і кількох каштанів.

Собача історія

Хай їх буде стонадцять сотень, а хай один -
прийде час - всі тебе віднайдуть.
тому сиди
і відшукуй себе на мапах.
а покличуть, тоді казатимеш: я сама.
і виходитимеш на ґанок. а там - зима
вже чекає на задніх лапах,

і цілує у лоба й груди, а ти - терпи.
мимо тебе минають люди, немов стовпи,
в посірілих вагонних вікнах.
усміхайся чи відвертайся - кому воно?
цензуровано
кольорове твоє кіно.
то й біди - що ніяк не звикнеш.

хай їх буде! навіщо дбати про всі підряд?
хай збираються в довгу чергу, нехай стоять
за зачиненими дверима.
ти не вийдеш до них ніколи, бо хто такі?
заховаєшся за брошури свої липкі,
конвертуєш себе у рими.

а коли вже не буде сили ходити повз,
то відчиниш: вони по одному, тихо - ковзь...
і обсядуть тебе півколом.
ти не спробуєш утікати, бо вже - куди?
і чекали ж усі стонадцятеро й один,
як ніхто не чекав ніколи!

то збирай, як старі валізи, свої страхи,
розривайся на білі вірші й німі птахи,
чи тамуй недолугий стогін.
відболиш і відквилиш - нащо воно тобі?
хай колись, та урветься врешті цей дикий біг
за бляшанкою на хвостові.

лепрозорість

У моєму саду сузір*я ростуть зі слив.
кажуть, місяць не впав, а кажуть, що занімів.
і врожаю не буде, тату.

замовляла на ліс, на вранішні тумани,
як водили мене і ставили до стіни,
та казали її тримати.

як тримала, в*язались руки морським вузлом,
жовте сонце шкварчало, смажилось за селом,
на яєшню злітались думи.

їх ловили губами сиві сліпі діди,
посміхались, казали: годі тобі, іди.
і люльки набивали сумом.

по воді, по воді, сміялись услід шкварки,
буде важко - тоді спочинеш на дні ріки,
буде важко - тоді спочинеш.

день зійшов, і зійшли бліді мандрівні вогні.
наче плющ, розрослася ніч по моїй стіні,
наче плющ, розрослась по спині.

а в моєму саду дерева плодять зірки,
що рояться й гудуть, непривчені до руки;
а в моєму саду - раїться.

як була я водою - вітер мене гойдав,
як була я травою - несла мене вода,
так далеко, далеко звідси...


Балада про джерельну воду

У венах її шаленіє не лють, тільки чорна холодна вода і
вона не розкаже нічого, ні рідних, ні імені не пригадає,
лежатиме тихо, на грудях ховаючи ніж із руків*ям коштовним,
і зникне на ранок, до того як вичахне небо, обпечене повнею.

та варто лише сколихнути повітря чи надто затримати погляд
на пасмах, що в*ються гілками вздовж тіла, сплітаються вимоклим пір*ям,
на шиї, що сліпить, мов біле колюче каміння в святому струмкові,
намисті із вовчого зуба, або на ножеві з коштовним руків*ям,
як темрява лусне, і схопиться діва розбурханим кроками листям.
повітря запахне водою; побачиш: крізь тіло світитимуть зорі.
і доки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися,
і згадуй коханих, і згадуй забутих, допоки вона договорить

про те, як тієї весни розлилася вода й затопила пів світу.
крізь глину спиналась до сонця трава, шаленіла любов і від світла
ховалась у серце, життя випивала, пекельна, немов лихоманка.
і діва до нього пішла, розплелася й лишилася з ним до світанку.
- я йду. ніби глина, я тілом належу дорозі! ти, дівчино, звісно,
захочеш - збирайся зі мною, а ні - забирайся до пекла! - казав він.
- я йду! наче зламане гілля, я тілом належу тобі. подивися:
назад не приживиш, я в тебе вростаю; мов кров*ю, густими сльозами
укрилися злами... - казала. і терпло нестерпно у грудях, і хижа
дорога відтоді в*язала вузлами, ламаючи зламане гілля.
і якось зимової ночі у повню між висохлих ніг роздоріжжя,
її він зміняв на ікласте намисто і ніж із коштовним руків*ям.

та дня не минуло, як вирвала серце, у пустку холодну у грудях
набрала каміння й води зі струмка, а любов поховала в струмкові.
і довго блукала, допоки у повню, налиту гарячою кров*ю,
зустріла його у сільці роздоріжжя, і вирвала з нього коріння,
яким проросла. у холодні вуста цілувала. у глину дороги,
неначе у льолю, сповила. і лезо із серця виймала ще теплим;
із шиї знімала намисто із вовчих зубів; а на зранені ноги
джерельна стікала вода із грудей, і нічого у грудях не терпло...

як буде світати, дивися на неї. уважно і ніжно дивися,
як вітер гойдає вологе волосся, як пестить її, та не гоїть.
і поки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися
про глину і роздоріжжя.
про ніж і про вовче намисто.

про чорну зурочену воду.
нехай вона стане святою.